Гучні відставки та суспільна угода

Політичне життя країни продовжує вирувати. Затяжна політична криза вилилась у довгоочікувану відставку прем’єра Яценюка, а знайти йому заміну виявилось не такою вже й простою задачкою. Якими наслідками для українського політикуму це може обернутись? Спробуємо з’ясувати.

Але для початку – передісторія. Яценюк вдруге потрапив у крісло керівника Уряду після несподіваної перемоги на парламентських виборах його «Народного Фронту». По суті, цей політичний проект так і не став партією, про що свідчить відмова від самостійної участі у місцевих виборах.

А феноменальний рейтинг, який вдалось наростити політтехнологам Яценюка завдяки вдалим крокам виборчої кампанії, здувся за кілька місяців саме завдяки «успіхам» Арсенія Петровича на своїй посаді (або їх умілому позиціонуванню у ЗМІ). Його повторно призначили цілком вимушено, адже без фракції НФ коаліція б не відбулась. Але призначили з розрахунком якомога швидше «спалити».

Особливих зусиль коаліціянтам докладати не довелось – Яценюк поховав себе сам, своєю неспроможністю або небажанням здійснювати ті кардинальні реформи, яких від нього очікували. Власне, провина за це лежить не тільки на ньому, проте в очах народу крайнім тривалий час був саме Арсеній Петрович. Тепер, у разі обрання прем’єром Гройсмана крайнім виявиться Порошенко.

Іншими словами, відставка Яценюка – це шанс на реінкарнацію політичного проекту «Народний Фронт», і, в той же час, остаточна загибель БПП «Солідарність». Зупинка ключових реформ, репресії проти борців з корупцією в прокуратурі, проти активістів Центру Протидії Корупції та проти добровольців, відсутність результатів у розслідуванні злочинів проти майданівців, відсутність успіхів на фронті, знайдені панамські офшори, поразка на референдумі в Нідерландах… все це безпосередньо прив’язано з іменем Президента і, відповідно, назвою його політичної сили.

Концентрація політичної влади в руках Президента – це перемога тактична, але поразка – стратегічна. Це не відтермінує дочасних виборів, а скоріше наблизить їх. І не лише парламентські, але і президентські.

Хто на них переможе? По-перше, популісти на кшталт Батьківщини і РПЛ, по-друге, «реформатори» на чолі із Саакашвілі і Садовим, по-третє – Опоблок з Нашим краєм. БПП ризикує опинитись на маргінесах… навіть у Народного фронту кращі шанси. Але, попри різні кольори та прізвища, усі ці партії мають спільні риси: всі вони сприяють збереженню існуючої корупційної системи, подекуди у супереч власній риториці, свідомо чи підсвідомо.

Вони банально звикли до алгоритмів існуючої системи, і не уявляють, як можна жити інакше. Навіть маючи щире бажання щось зробити, вони не мають цілісного бачення цього «щось», тому реформи запроваджуються фрагментарно. А от реванш системи – цілісний і скоординований.

От вже і сам Яценюк, йдучи у відставку, заявляє, що він збирається зайнятись новим Суспільним договором. Чи розуміє він, що це означає? Навряд. Проте термін набирає популярності, тому його треба конче брати до свого арсеналу, аби «бути в тренді».

Розробляють новий Суспільний договір сьогодні і Богословська, і Шокін, і Хмара, і Ярош, і Стецьків… однак усі ці розмови зводяться до того, яку республіку нам будувати – парламентську республіку, чи президентську, з одно- чи двопалатним парламентом… Проте, чи в цьому корінь проблеми?...

Єдине, що може змінити подібний сценарій - це поява нового суб’єкта, який об’єднає промайданівську спільноту і запропонує альтернативну систему, використовуючи справді нові, нестандартні ідеї та підходи.