Для Насті (чиє серце завжди буде зі мною).

Був звичайний зимовий ранок, коли ми вперше побачилися з тобою.

Я була новим вихователем притулку, завжди таким жвавим, веселим, красивим, що так не пасувало до напівтемних, сумних, довжелезних коридорів. А ти сиділа на дивані, біля чергового, що абсолютно байдуже записував скупі дані про твій маленький, але вже гіркий початок життя.

Моя тендітна дівчинка, маленька Настя, крізь роки і досі, я пам’ятаю як ти відверто глянула мені у вічі, так, що в мене пропав назавжди запал бути щасливою поміж нещасних.

Днями і ночами до притулку привозили нових і нових дітей – голодних, занедбаних, побитих, брудних. Але ти була особлива. Найбільше мене вразило… відсутність волосся … ти була лиса. Це так не гармонувало: глибокі карі очі, пухнасті вії, а на голові ледь помітний руденький їжачок. Хто і коли вирішив тобі обрізати волосся я так і не дізналася, бо ти завжди мовчала, до всіх і навіть до мене.

Коли я вперше взяла твою ручку, ти зіщулилась і здригнулася. Я думаю, тебе ніхто ніколи не брав за руки до цього. Маленькі долоньки семирічної дівчинки були такі прозорі, що здавалося підстав їх під сонячне проміння і буде видно світ, як через скло.

Твоя мама дуже била тебе, я знаю. Про це написано в твоїй справі, а ще про це говорили твої очі. Черговий розповів мені ( він завжди все знав), що її мати була справжнім садистом. Часто прив’язувала до ліжка і била до нестями. Можна лише припустити твій біль. Я не впевнена, що ти знала, що таке любов взагалі, скоріше відчувала її серцем.

- Як добре що ти потрапила до нас, - часто говорила я їй, а вона мовчала.

Я взагалі багато з нею розмовляла, якщо можна так сказати, бо вона так не проронила до мене жодного слова.

- Ти така гарна. Коли виростеш будеш кінозіркою або моделлю. Всі дівчатка хочуть бути гарними, а ти хочеш? – запитувала її. У відповідь вона знову мовчала або відходила геть.

Настя ніколи не дивилася в дзеркало, навіть коли мила руки, намагалася не підводити голову, аби не бачити відображення. У цієї семирічної дівчинки не було жодного плаття і коли вперше їй довелося одягнути справжню сукню, очі дитини горіли так незвично, що це помітили всі. Вона кружляла, стрибала від радощів, здавалося, що це маленький ангел, який зараз підніметься в небо від щастя.

Але навіть така неймовірна подія, як поява нового плаття, не змусила дівчинку говорити. Вона завжди мовчала! Проходили дні за днями, зміна за зміною. День, ніч, знову ранок. Дуже часто я ловила на собі її погляд – великі карі очі завжди слідкували за мною, а коли погляди зустрічалися, то очі миттєво ховалися за вії, але слів я не чула. Настя могла дозволити собі взяти мене за руку, гортати мою книжку, але не розмовляти. У притулку її прозвали «німа», кричали їй вслід образливі слова, штовхали, дражнились, а вона лише мовчала.

Наближався час моєї відпустки, про це знали діти. І ось, коли я сказала останнє «до побачення» і була вже на сходах, що вели туди, де все сонячно і не має сумних очей, вона наздогнала мене.

- Віталіна Петрівна… - це було сказано так тихо, але пролунало як постріл: так голосно, що я здригнулася, бо вперше почула її голос… Дівчинка стояла, опустивши голову і не сміючи підвести погляд.

- Настя, сонечко…- Я підійшла і взяла її за руку.

- Ти розмовляєш!? Чому ти мовчала досі? – запитала я. Вона трішки помовчала.

- Віталіна Петрівна! Я хочу, - вона підвела погляд, - Я ХОЧУ, ЩОБ ВИ БУЛИ МОЄЮ МАМОЮ!....(це було так сказано благально). - Будьте моєю мамою завжди! Не залишайте мене, візьміть з собою, будь –ласка……………..

Я стояла заклякла на сходах, де вже було видно кінець коридору, а з нього лилося світло літа, а поруч були дитячі очі, які обманути було мені не в силі.

- Я не можу, - видушила я. І ми обоє плакали, а на підлозі ставали все помітні коричневі кола … Я присіла на сходах, взяла її на ручки і ми стали розмовляти, бо я завжди знала, що вона не німа.

Ми говорили довго, про все на світі. Ти говорила мені про те, як ти не хочеш щоб я йшла, а я про те, як ти будеш жити далі, і що все буде гаразд, і що все буде інакше. Я думаю, ти повірила мені, тій нісенітниці, а може й правді, хто знає тепер. Але найголовніше було одне - ти говорила…


R.S. 1. З того часу пройшло вже багато років, це був один із перших важких буднів непростого життя притулку для неповнолітніх, що й досі існує у жвавому куточку міста. Повз цього будинку щодня минають тисячі людей й авто, і ніхто ніколи не здогадається, які непрості речі кояться за його стінами...

Так, переді мною щодня відкривалися справи дітей з більш важкими долями, обставинами і вадами. Але той випадок, коли вдалося «розговорити» маленьку злякану дитину, поселити в її серці надію та любов, назавжди залишиться зі мною. Одна людина сказала чудові слова : «Найкращі і найпрекрасніші речі в світі не можна побачити і почути, їх відчувають лише серцем». Так і трапилося. Після відпустки я довго не бачилася з Настею, вона «переїхала» до інтернату, але інколи приїжджала «в гості» ( дітям дозволялося) і ми з нею залюбки розмовляли…

R.S. 2. Вибачте за помилки. Я пишу від серця, але коми також поважаю.