Крик душі випускника педагогічного вузу

Цю річ я награмузляла три з половиною роки тому. Такі-от роздуми з приводу педагогіки, яка в більшості випадків калічить наших дітей.

Сенс педагогіки вбачається тоді, коли до її творення долучаються усі, хто причетний до неї. Свідомий і зважений підхід має переважати над фанатичними міркуваннями, які ніколи не приносять користі.

Недаремно хотілося б розтлумачити тему патріотичного виховання у сучасній українській школі. Досить часто слово “патріот” ототожнюється з “націоналістом”. Знову ж таки більшість людей невиправдано переконана, що націоналізм носить суто негативне забарвлення, що нагадує своєрідний український неофашизм. Насправді, це зовсім не так. Адже траплялися випадки, коли, скажімо, та ж ОУН-УПА  рятувала євреїв від фашистських загарбників. Наразі не бажаю вдаватися до суперечливою історії, а до болючих реалій.

Що коїться нині в українській школі? Пропагується усе європейське, західне, чи-то східне, але тільки не своє. Тим часом школяр втрачає власну ідентичність і губиться у величезному потоці інформації. Подавання на розгляд учнів банальних формул “це добре, бо воно західне (себто не наше – авт.)” дещо збоченно впливає на усіх, в тому числі на учителів. Добробут освіти ніколи не розпочинався з пропаганди неадаптованої системи позицій, які невідомо коли покажуть дійсні плоди своєї діяльності.

Звісно, це не означає, що усі мають занурюватися лише в українське і не цікавитися чимось іще. Основою повинна бути локальна специфіка, на яку спирається життєвий досвід не одного покоління. У будь-якому разі захоплення поступом “свого” автоматично перекладається на площину інших інтересів. Це цілком закономірна, зважена та дієва реакція.

Базис закладають і вчителі, і родина. На жаль, ці інститути функціонують абсолютно окремо один від одного. Цінності акумулюються значно краще, коли школа співпрацює з сім’єю у чіткому, скажімо, національному руслі. Тоді вже ніхто не буде звинувачувати, що хтось нав’язує думку і змушує робити не за власними переконаннями. Знову ж таки чим менше у людини знань, тим більше у неї переконань. Особисті амбіції освітян та батьків мають бути обгрунтовані принаймні на елементарному науковому рівні. Взагалі, у більшості превалює хист із поверхневих знань робити божевільні умовиводи, від яких в першу чергу страждають діти. Власне, саме на даному етапі з’являється далеко не об”єктивна реальність, коли бажане видають за дійсне.

 Держава ніяким чином не сприяє тому, щоб діти пишалися приналежністю до своєї ж етнічної групи. Це проявляється в таких побутових речах, як одяг, музика, їжа тощо. Принциповість не витримує критики, коли вказується так званий “кугутизм” посеред людей, які є однаковісінькими, але прагнуть вирізнятися лише зовнішньо.

Безперечно, такий стан речей можна змінити чи принаймні спробувати це зробити. Як щодо циклу подорожей до різних куточків країни? Втім, це не просто розширення світогляду, а й ефективне руйнування штампів. Взагалі  враження від подібного туру позитивні, а тому про подальше значення національної гордості говорити не варто. Варто поєднувати споглядання з інтерактивним спілкуванням на різних щаблях. Бажано напередодні пояснити специфіку певного регоіну, щоб уникнути непорозуміння, які в основному спираються на вищезгадані переконання...

Певна річ, не можна не зазначити вагомість мовного аспекту. Мова – фактичний чинник розвитку усіх державних процесів, освіти також. Ще 12 ст. Симеон Богослов повчав: “І власний твій дух, або душа твоя, вся є в усьому розумі твоєму, і весь розум твій – у всьому слові твоєму, і все слово твоє – в усьому духові твоєму, нероздільно і незливанно”. Риторичне запитання: як можна описати український дух без належної мовної підтримки? І чи існує цей дух?..

Непересічна освіта виокремлює роль мови, як первісної та чи не найбільш важливої. Обличчя педагогіки в Україні нагадує, перепрошую, квазімодо, одна щока якого підлягає нормальній природі, а інша – спотворена. За великим рахунком, українці не знають досконало ні рідної, ні жодної іншої мови, яка хоче здаватися рідною. Це лінгвістичне гальмо впливає й на інші сфери життя, стан яких не задовольняє наших громадян.

До того ж змалечку дітей навчають штучності та нещирості, коли під час уроку щебече ледь не ідеальною українською, а на перерві невибагливою російською інтерпретує свій попередній виступ. Вже не кажучи про різноманітні заходи, які нагадають показушні вистави. Не прослідковується ідейне підгрунтя у чинній ситуації. Ми суперечимо самі собі, тим самим звинувачуючи усіх навколо.

Мова – це універсальний засіб вирішення багатьох проблем в українському суспільстві. На жаль, ми досі не усвідомили, що мова є ключовою єднаючою ланкою поміж усіма українцями незалежно від їхньої національності, і що має безпосередній зв’язок зі становленням Української держави. Держави, якої воліють і батьки, і вчителі, і діти.