Українська перемога

У вересні цього року ми відзначаємо річницю перемоги наших предків над ляхами під Пилявцями.

У розпал національно-визвольної революції, українці продовжили ланцюг тріумфальних перемог над найсильнішим й здавалося б над непереможним польським військом.

Битва відбулася неподалік містечка Пилявці поблизу Староконстянтинова. Пилявецька битва була вирішальною. Для поляків це була чи не остання спроба здобути нарешті перемогу й тим самим поставити українців на коліна; для нас це була остання барикада на шляху в глиб Польщі. Саме тому в ній брали участь найдосвідченіші полковники українського війська - Карпо Півторакожуха, Петро Головацький, Іван Чорнята та інші.

Під Пилявцями української армії налічувалося понад 100 тис. Приблизно такою ж була й чисельність ляхів. Хоча для того, щоб зібрати таку кількість вояків після розгромної поразки під Корсунем, їм довелося оголошувати посполите рушення - шляхетське ополчення та найняти загони інозмців з Німеччини, Голандії, Франції та з інших європейських країн. Важливою перевагою ляхів була наявність потужної артилерії.

11 вересня 1648 року передові частини двох армій розпочали бій за греблю через р. Ікву. Кілька разів гребля переходила з рук в руки, поляки постійно надсилали підкріплення, але кількасот українців, схоже як й 300 спартанців мужньо тримали оборону. Наступ ляхів було зупинено, а самі вони змушені були ночувати просто неба, оскільки не мали власного табору.

Вирішальна битва розпочалася 13 вересня. Вранці українські загони вишикувалися бойовим порядком. Польська ж армія шикувалася неорганізовано та мляво, а ті її частини, що чергували вночі й потім самовільно рушили проти повстанців, зазнали тяжких втрат. Головні сили війська Хмельницького рушили до греблі й рішуче відбили котратаку ляхів. Після цього козаки почали переслідувати ворога, серед ляхів почалася паніка; покидавши зброю та залишивши набої, польське військо відступило, гнав його праведний український гнів та люта ненависть української нації до її поневолювачів.

Ворожа кров окропила шлях нашим великим предкам вглиб Речі Посполитої. Після цієї ганебної для поляків битви всією Європою луною пронеслося: "Немає вже Речі Посполитої". Так українці 361 рік по тому не просто скинули ярмо окупанта, а зуміли покласти на лопатки найсильнішу державу тогочасної Європи - Річ Посполиту, яка втирала носи уграм й москалям, туркам і татарам.

Нехай же пам'ять про ту славну подію минувщини завжди буде жива й стане добрим прикладом нам, нащадкам тих, хто виборов далекого 1648 року українську державність. Українці – славетна нація воїнів і переможців. І допоки в Україні є хоча б один українець, готовий віддати своє життя за Батьківщину – нація незнищенна і матиме гідне майбутнє. Боротьба попереду і ми маємо боротись і перемагати.

Слава Україні!