Живой Журнал

Живой Журнал - обзор блогосферы и соцсетей.
Сегодня: Вторник, 24 Мая 2022    00:14:19
Живой Журнал » Статьи » Авторская колонка » Іван Саюк » Іван

Період отаманщини в боротьбі за Українську державність

Автор Іван Саюк

Іван Саюк

все статьи автора

У 1919 році, коли Україна зануртувала протибільшовицькими і протиденікінськими повстаннями, з пітьми віків випірнули тіні великих предків та зачали кривавий бенкет “зі свяченими ножами”. Воскреснули душі Гонти і Залізняка. Організувала цю животворну стихію насамперед традиція, зокрема традиція підпорядкування, але обов’язково – авторитетному діячеві.

Отаманщина, яка поширилась в 1919-1920-х рр., стала логічним продовженням вільного козацтва, яке як відомо влилося з 1918 року до армії УНР. Назви тодішніх військових одиниць говорять самі за себе: Запорозька дивізія, Запорозький полк, Гайдамацькій кіш Слобідської України тощо. Були збережені й традиційні принципи формування козацького війська з його поділом на коші, полки, курені, сотні. Рівень національної свідомості козаків був високий.

Не щедрий на похвалу командувач повстанськими загонами і організаціями України в 1922-1923 роках отаман Яків Орел-Гальчевський так оцінював повстанські кадри, які витримали на своїх плечах основний тягар Української революції: “В повстанчих відділах український елемент був безсумнівно ідейний. Може, були спочатку малосвідомі, та при постійній праці й впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу. Ми стояли понад людські пристрасті…Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами… Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя” (Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Краків – Львів: Українське видавництво, 1942. Т. 2. – С. 146 - 147).

Наведена характеристика підтверджує тезу про те, що середня ланка українського проводу була дієздатною. Українська історіографія недооцініла наших великих попередників – отаманів, старшин і козаків XX ст., які боролися не задля збагачення чи привілеїв, не за “вольності”, а за Українську державу. І боролись фанатично, безоглядно. З 1920 р., зазначає “Енциклопедія українознавста”, “справа боротьби за незалежність України перейшла фактично до повстанців” (Ріпецький С. Повстанський рух на Україні. Енциклопедія українознавста. – Париж – Нью-Йорк, 1971. – Т.3. – С. 2121).

Серед відомих нам отаманів це: Яків Орел-Гальчевський, Яків Байда-Голюк, Іван Трейко, Харлам Кравченко, Микола Кушнір, Яків Драгончук, Євген Овчарук, Чорний Ворон, Кирницький, Садовий, Шпильовий, Коваленко та багато-багато інших.

Збройну боротьбу за Українську Народну Республіку отамани продовжували навіть тоді, коли УНР впала, перетворившись на еміграційний центр, що перебував у глибокій депресії, а Українська армія опинилась у таборах для інтернованих. Навіть коли Головний Отаман офіційно розпустив армію в 1924 р., навіть тоді, коли Симон Петлюра опинився в смертельному Парижі, отамани Гайдамацького краю продовжували боротьбу.
“Я знав, - говорив у березні 1921 р. Яків Гальчевський, - що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки… Кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!” (Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Краків: Українське видавництво, 1941. – Т. 11 – С.12).

Як бачимо, на кожному етапі боротьби методи та організаційні форми змінювались – незмінною залишалася мета, яскраво виражена словами Шевченка: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. 

Події отаманщини ще раз доводять, що незважаючи ні на що, українці продовжували справу своїх предків і боролися за здобуття власної державності. Це є ті люди, які мають бути нашим дороговказом, щоби перетворити цю бутафорію за вікном у справді Українську державу не лише за формою, але й за змістом. 


Автор: Іван
Іван Саюк | 25 Октября 2009 | Просмотров: 15145
Редакция "Журнала Житомира" может не разделять точку зрения автора статьи
и ответственности за содержание материала не несет.
Комментариев: 3
Svoboda
1 Виктор (Svoboda)   • 14:15:42, 26 Октября 2009 [Материал]

Дякую. Виявляється, ми ще дуже мало знаємо ...
wowa
2 Wladimir (wowa)   • 19:57:00, 26 Октября 2009 [Материал]

Ваня, страшно читать... Мда, как же гестапо то сильно людей тогда обработало ... до сих пор эта халера проявляется ...
Stalkercheg
3 Артем (Stalkercheg)   • 09:33:26, 28 Октября 2009 [Материал]

Яке гестапо у 20 роках? А книжка (Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Краків – Львів: Українське видавництво, 1942. Т. 2.) звичайно була видана за непрямого але сприяння німецьких властей, по іншому і бути не могло.

Обратите внимание:


Читайте ЖЖ.инфо