Роль ідеології в українському суспільстві

Із відновленням Української незалежності у 1991 році, перед суспільством постали цілий ряд першочергових завдань, виконання яких необхідно для формування подальших перетворень у всіх царинах суспільного життя.

Результати Всеукраїнського референдуму, на якому більше 90% його учасників підтримали Незалежність, красномовно про це свідчить. Здавалось, завтра мало б початись нове життя. Проте дійсність виявилась дещо не така, як всіма очікувалась. Тож намагатимемось розібратись, чому так сталося.

Досвід провідних країн світу свідчить про те, що високий рівень економічного, соціального, політичного та духовного розвитку неможливий без державної ідеології, яку поділяє більшість громадян цієї країни. Ідеологія і є тим обґрунтуванням змін, своєрідним поясненням, того, що нині відбувається і яка мета цих процесів. Як приклад цього, можна навести європейський план Маршала, ринкові реформи у Китаї або ж «новий курс» Рузвельта. Всі перетворення в рамках перелічених процесів відбувались під знаком певних ідеологічних цінностей, які слугували орієнтирами суспільства в впровадженні перетворень на усіх рівнях.

В нашій країні розвиток суспільства проходив у дещо протилежному напрямку. Тодішня демократична влада отримала колосальну підтримку від суспільства, проте запити суспільства кожен її представник розумів по-різному. На мою думку, однією із найбільших помилок, яка нині подається як компроміс із комуністичною групою у Верховній Раді, стало закріплення в головному документі країни – Конституції, у статі 15 норми про те, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цією нормою, держава, тобто її владні представники, фактично не змогли взяти на себе відповідальність за подальший курс країни. З тих пір, ось уже впродовж більше ніж двадцяти років, Україна була відкинута на манівці європейської і світових політик. Згадаймо, як перед кожними виборами підіймались теми дружби із Росією, СНД, НАТО і багато інших.
Отже, напрошується висновок, що проблеми розбудови нашої держави полягають у не сформованості ціннісних орієнтирів, які б мали визначатись під певним ідеологічним впливом.

Тоді, поглянемо на наше суспільство. В постіндустріальному глобалізованому світі ефективність суспільства визначається тими перетвореннями, що воно здатне привнести для держави. В тому числі і створити певну ідеологію, як ми вже визначили – обґрунтування подальшого шляху і дій. Для цього також необхідний високий рівень політично вмотивованої вольової активності. На практиці це означає, що мало одного бажання змін. Так само мало один раз прийти проголосувати на виборах чи взяти участь у референдумі. Потрібно щодня бути в курсі подій і займатися політичним активізмом. Згідно з «Політологічним енциклопедичним словником» за редакцією Ю. Шемшученка, політична активність – це одна з форм суспільної активності, діяльність соціальних суб’єктів, яка має на меті впливати на прийняття політичних рішень, здійснення своїх інтересів. Отже, суб’єктами політичної активності є соціальні спільноти й соціальні групи, державні й недержавні організації, особи, які беруть участь у постановці і вирішенні політичних проблем.

Одну з найважливіших ролей в нашій сучасній державі відіграють політичні партії, як організації, які поєднують людей за спільністю політичних інтересів і переконань з метою реалізації їх політичних інтересів. Можемо спостерігати, що у демократичних спільнотах, до яких, без сумніву належить й Україна, від політичної активності окремих громадян через механізми функціонування політичних партій чи громадських організацій залежить визначення основних напрямків розвитку держави і суспільства, а значить, і ідеології.

Однак, у нас не звикли голосувати за ідеологію, яка пропонує та чи інша партія. Наші люди радше голосують за красиві обличчя і передвиборчі слогани. І, здається, це всіх влаштовує, виборців (пересічних громадян), владу й опозицію. Бо всі змирилися із рішенням Конституційного суду, щодо відсутності відповідальності, а значить необов’язковості виконання передвиборчих програм партіями чи окремими кандидатами. Тож варіант, коли б партії у класичній виборчій боротьбі, могли б впливати на рівень розвитку ідеології у суспільстві, фактично, зійшов нанівець. Також варто звернути увагу і на нещодавнє соціологічне дослідження, виконане Центром Разумкова. Так, на запитання «Чи можна про Вас сказати, що Ви маєте стійкі політичні переконання?», більше половини, а саме 51,8 % відповіли «ні» і лише 36,9 відповіли ствердно. Відповідаючи на запитання: «Якщо говорити в цілому, як Ви вважаєте, події в Україні розвиваються у правильному чи неправильному напрямі?», лише 7,3% респондентів відповіли, що події розвиваються у правильному напрямі. Протилежної думки дотримуються 78%. Серед різних інститутів громадяни найбільше довіряють церкві (повністю або скоріше довіряють 68,7% опитаних). Більше половини (55,7%) опитаних висловили довіру засобам масової інформації України. Низьку довіру громадяни висловили політичним партіям (повністю або скоріше довіряють 16,4% опитаних. Отже можна зробити висновок, що суспільство в своїй основі інертне, не бере активної участі у політичному житті, а значить позбавлене реально впливати на владу і як наслідок – не довіряє цій владі, про що і свідчать результати опитування.

В цьому випадку, для позначення відсутності політичної активності також доречно використовувати термін «абсентеїзм». Серед тих, хто не бере участі в політиці є дві групи – непохитно аполітичні та ті, хто тимчасово з різних причин відсторонився від участі, тобто залежно від ситуації: або беруть участь, або не беруть. Як приклад можна навести розчарування людей, після невиконаних обіцянок, що звучали під час Помаранчевої Революції (2004 рік). У 2010 році вони вже не голосували за тодішнього діючого Президента Ющенка, який мав чи не найвищу підтримку на початку 2004 року і чи не найнижчу у кінці свого терміну перебування на посаді Президента, у 2010 році.

Однак Революція Гідності, саме так увійшли до історії події, що мали місце наприкінці 2013 року змінила ситуацію, та змогла мобілізувати людей, попередньо об’єднавши їх ідею боротьби за свої права та власну державність. Попервах це було прагнення підписання Асоціації з ЄС, а далі мобілізація всього суспільства проти режиму Януковича та об’єднання заради перемоги в Антитерористичній операції, або ж як її ще називають російсько-українській війні. Також показовими є і результати опитування, проведеного Фондом демократичних ініціатив. Так більшість громадян України позитивно оцінили Угоду про асоціацію з ЄС 2014 р. (56%) та Майдан 2013–2014 років (44%).

Отже можемо зробити висновок, що попри відсутність чітко вираженою державної ідеології, українське суспільство формується за кращими європейськими зразками. А вольовий характер політичної активності реалізується через необхідність вирішити нагальні суспільні проблеми.
Поряд з такими якостями, як розум, кмітливість, швидка реакція, мобільність, активну з політичної точки зору особистість характеризує високий рівень виявлення вольових якостей – мужності, рішучості, сміливості, наполегливості – як основи досягнення суспільно значущих інтересів. Всі перелічені якості і процеси ми спостерігаємо сьогодні в нашому суспільстві. І прийняття Закону України про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки доводить, що поволі суспільство позбувається радянських рудиментів та ідеологічних нашарувань тієї епохи. Натомість нині, викристалізовуються обриси нової ідеології нашого суспільства, яка у найближчому майбутньому позначить наш подальший історичний розвиток.