Хто він - РОМАН МАРЧАК?

Справжні герої Житомирщини

Прикро, що в наш час є темні сторінки національної історії; прикро, що панує невігластво, байдужість та спотворення історичної справедливості. Одним з болючих питань, яке негайно має бути порушено, є питання національної пам’яті, питання вшанування справжніх героїв. Хто вони – петлюрівці, бандерівці, мельниківці, упівці, дивізійники «Галичини», бійці підрозділу «Нахтігаль» та багато інших вояків? Якою бачили вони Україну? За що боролись? Чому гинули? Чому так однобоко подається НАША НАЦІОНАЛЬНА історія?

Запитайте перехожих на вулицях міста, чи багато хто знає про Романа Марчака? Одиниці. Прикро, адже саме до міста Житомира і має відношення цей вірний син українського народу. Прийшов час згадати «Моргуна» тим, заради пробудження національної свідомості кого він пішов на Схід, зложив свою голову на далекій і невідомій для нього Житомирщині. Отже, ХТО ВІН?

Роман Марчак походив зі священичого роду із села Біла Стрийського повіту. Народився 1 грудня 1912 року в багатодітній родині: крім Романа було ще четверо дітей. З 1911 до 1935 року батько Романа – отець Володимир – правив у храмі села Середній Угринів Калуського повіту, розташованому поряд зі Старим Угриновом - батьківщиною майбутнього Провідника ОУН Степана Бандери. Марчаки підтримували добрі стосунки з родиною Бандерів, тісною була також дружба їх дітей – Романа та Степана, незважаючи на різницю у віці: Степан був старший на три роки. Хто-зна, можливо саме в цей період, в той неспокійний час доля і вказала їм подальший життєвий шлях – шлях боротьби.

З 1931 року Роман Марчак вступив до Львівської торгівельної школи, тоді ж став членом ОУН. Часто у Львові зустрічався із Степаном Бандерою, який тоді був студентом Львівської Політехніки. Підпільна діяльність молодого націоналіста не минула безкарно. Вже в 1932 році, після нападу на пошту в Городку й арешту Біласа й Данилишина, пройшли масові обшуки та арешти в навчальних закладах та гуртожитках, де мешкали студенти-українці. Через черевики в багнюці та скривавлену носову хустину, до рук польської поліції потрапив і Роман. Він перебував під арештом три тижні. Звільнили юнака тільки тоді, коли впевнились, що бруд на взутті – наслідок гри у волейбол, а кров – його (інколи, очевидно через медичні проблеми, у Романа пускалась кров із носа).

Після закінчення торгівельної школи за фахом(бухгалтер) влаштуватись на роботу не вдалось – поляки не брали. Тому вирішив іти до війська, аби здобути вишкіл. Хоч Роман був високий на зріст, міцної статури, однак до польського війська його не взяли (медична комісія визнала непридатним для служби), ймовірно, підозрювали про його належність до ОУН. Подальші ж події у житті Романа Марчака, який в ОУН дістав псевдо «Моргун» склалась особливо драматично. Політична активність привела його до польського концтабору «Береза Картузька», де над українцями вчинялись усіляки нелюдські знущання, їх змушували до тяжкої праці.

Зі спогадів сестри Володимири: "Брат повернувся додому виснажений. Рідні не відразу впізнали його. Батько подивився у вікно і каже: «Якийсь чоловік зайшов на наше подвір’я, роздивляється, напевно, щось шукає". Коли ми придивились, а це – наш Роман. До цього мав на голові гарне, густе, чорне волосся (у «торговельні» його так і називали – Роман Чорний), а зараз перед нами стояв замучений чоловік, волосся у брата повипадало. Виглядав на старого діда. На другий день я кажу до брата: «Романе! Ти ще молодий, пожалій себе!» Брат поглянув на мене і мовив: «Ви у спокої проживете на десять років більше від мене, а я можу загинути зараз, та знаю, за що віддам своє життя – за Україну!»

У 1940 році Роман Марчак став студентом юридичного факультету Львівського університету, але вже через кілька місяців мусив піти в підпілля – агенти НКВД йшли слідом. На початку липня 1941 р. до родини надійшла записка «Дорогі мої! Я недалеко від вас. Не можу зайти, бо відходжу з хлопцями на Схід. Ваш Роман». Отже, Роман в складі похідних груп, тримав шлях до східних областей України…

Війна. Гітлерівська окупація. Першим містом на східних землях, якого дістались члени Північної похідної групи ОУН, де був, очевидно, і Марчак, став Житомир. Керівником групи (за даними Я. Стецька) був Микола Климишин. Одразу було створено обласний провід ОУН на чолі з Василем Щербаком – «Хомою». Було створено Обласну управу на чолі з Іваном Луцюком – «Рудящим». Для покращення роботи при ньому було залишено двох оунівців: одного для оргсправ, іншого – для організації міліції. Для розбудови органів самоуправління, було розіслано близько 40 оунівців по усій Житомирщині. Роман Марчак дістав призначення до Коростеня. З перших днів існування підпілля було налагоджено збір зброї та роботу друкарні, яка, втім, проіснувала недовго - вже 20 липня 1941 року була реквізована гестапо. Гестапівці скаженіли, бо вся область вкрилась сіткою ОУН. Климишина заарештовано, в листопаді 41-го розстріляно «Хому». Роман Марчак стає обласним провідником ОУН(б) на Житомирщині.

Зі спогадів учасника підпілля Юрія (Георгія) Варгоцького, уроженця с. Улянівка Житомирського району, записаних 1996 р. Сергієм Бабичем(цитую дослівно):

«(…) С. Б. – А коли Ви познайомились з націоналістами і ввійшли в ОУН?
Ю.В. - В 41-му, восени, коли прийшли похідні групи.

С. Б. – Ви, напевно, тоді й познайомилися з Климишиним?
Ю.В. - Так, так. А Климишин познайомив мене з «Хомою» - Василем Щербаком. Щербак – з Сокальщини. Першим обласним провідником був Микола Климишин, а потім «Хома». Климишина гестапівці арештували і став «Хома». За «Хомою» - Роман Марчак. Це його справжнє прізвище.(…)

С. Б. – А Марчак прийшов з похідною групою?
Ю. В. – Марчак прийшов з похідною групою на Коростень (…) І коли було арештовано «Хому», то його було призначено обласним провідником, і він прибув в Житомир з Коростеня. В нього була наречена Катруся. Він показував мені її фото. Вона з Галичини».(…)

Прибувши з Коростеня, Марчак оселився в будинку по вулиці Хлібній, 5. Тут доречно згадати, що за свідченнями різних істориків, крім псевдо «Моргун» Роман, ймовірно, мав ще й псевдо «Симон (Семен) Марчук». Я в жодному випадку не претендую на єдино правильне трактування історії – нехай цим займаються історики, лишень хочу донести розповідь до сучасників. Тому вважаю за необхідне довести на ваш розсуд ще декілька історичних фактів.

З донесення Поліції безпеки й Служби безпеки(СД) Німеччини щодо антинімецької діяльності ОУН (Бандери) в Житомирі та Запоріжжі:

«Берлін, 8 грудня 1941 року. Начальник Поліції безпеки і СД (…) Таємна справа Райху! Донесення про події в СРСР № 143(…) Діяльність руху Бандери в районі Житомира.

Зовнішній пост Житомира. Айнзацкоманда 5 арештувала чотирьох членів ОУН, уродженців Львівської області, допит яких дав додаткову інформацію про завдання течії ОУН Бандери.

Арештовані особи отримали від ОУН завдання, що точно відповідають намаганням цієї політичної групи, про які йдеться нижче: утворення української міліції, призначення старост і начальників міліції, усунення керівників, неприйнятних для організації Бандери, і набір прихильників Бандери з населення. Особлива увага продовжує приділятися намаганням поставити на всі визначальні пости людей яким довіряє організація Бандери.

Було незаперечне встановлено, що, наприклад, німецького мера (Volksdeutsche) міста Йозефштадт Цільке, який не був схильним слідувати інструкціям ОУН, усунено арештованими особами. Цей захід ще раз доказує, що група Бандери не схильна дотримуватись наказів, звідки б вони не йшли, якщо вони не відповідають планам ОУН.

Заяви одного з арештованих, Семена Марчука, дають зрозуміти, в якій мірі ці плани набувають безпосереднього спрямування проти Німецького Райху. Марчук зокрема заявив, що члени ОУН отримали наказ відшукувати в лісах російську зброю і боєприпаси та переносити їх в окопи, щоб вони не потрапили до рук німецького Вермахту. У момент, який керівництво ОУН вважатиме сприятливим і коли будуть сформовані групи партизанів (з них буде створена вірна Бандері міліція), можна буде атакувати німецькі окупаційні війська. Крім того, Марчук заявив, що, на думку керівників руху Бандери, німецький Вермахт треба вважати головним ворогом України. Керівні кола ОУН не вірять у перемогу Німеччини над Радянською Росією і Англією. Скоріше є думка що, здобувши перемогу над Радянською Росією, Німеччина буде настільки ослаблена, що не зможе продовжувати війну. Скориставшись цією ситуацією, армія, створена з українців, зможе завдати нищівного удару по німецьких збройних силах і створити незалежну Українську державу. Створенню цієї держави не зможе перешкодити і Росія, знесилена після поразки у війні проти Німеччини [...]»

Під час цих арештів вилучили 2 тисячі брошур і листівок. Знайдені накази націоналістичного керівництва засвідчили, що під час зимових місяців підпілля проводило в основному пропагандистську і роз’яснювальну роботу, як сказано в німецькому документі, "… серед найширших верств населення, аж до найменших сіл”. Також слідство відзначило й оцінило "добре” поставлену розгалужену розвідувальну службу, здобута якою інформація негайно, використовуючи всі транспортні засоби, найчастіше в зашифрованому вигляді доставлялася керівникам округ. Німці змушені були констатувати, що внаслідок активної діяльності пропагандистів, більшість з яких була із Західної України, цей рух охопив багато селян. Організація проникла в усі сфери управління на Житомирщині.

З цих документів вимальовується вся «дружба» ОУН та гітлерівців. Але чому так розлютились гестапівці? Чому розпочались масові арешти кінця 41-го – початку 42-го років після, як здавалось комуністичним історикам, співпраці «буржуазных националистов» з гітлерівцями?

Вагомим чинником став Акт від 30 червня 1941 року відновлення Української держави. Повідомлення про львівські події викликали вибух обурення гітлерівської верхівки. У Ставці Гітлера відбулася нарада, яка розглянула питання щодо Акту 30 червня. Гітлер наказав начальнику поліції безпеки і СД Гіммлеру "привести в порядок цю банду". Річ у тому, що після 30 червня 1941 р., коли ОУН(б) цілком однозначно окреслила власні наміри, вона стала найбільш небезпечною силою із середовища українського руху як для радянської, так і, в першу чергу, нацистської влади.

Засліплені своїми першими перемогами, гітлерівці не бачили, що своєю безглуздою політикою пригноблення українського народу вони прийдуть до власної катастрофи. Позривавши 19 вересня 1941 року українські національні прапори з дзвіниці Святої Софії, нацисти підписали собі вирок. Свідченням політичної сліпоти німців щодо відродження української державності є визнання одного з німецьких генералів, який після війни заявив, що Гітлер програв війну не в Сталінграді, а ще у вересні 1941 року в Києві, коли там було зірвано синьо-жовті прапори й вивішено свастику. Американський дослідник Другої світової Юджин Лайонс також повторює цю думку: "Німці програли війну не в Сталінграді, а в Києві, бо вони вивісили свастику, а не український національний прапор"(Мазур В. Ми плекали віру у визволення України.- Львів, 2000.).

Окупаційна влада особливо жорстоко переслідувала самостійників. Незважаючи на терор, українські патріоти організували 21 листопада в селі Базар роковини пам’яті полеглих вояків Армії УНР у 1921 році, розстріляних російськими більшовиками. На організований захід прибуло до 40 тис. людей з різних кінців Райхскомісаріату. Масове відзначення в Україні пам’яті героїв Базару за участю церкви налякало своїм розмахом окупаційну владу. Виявлену маніфестантами згуртованість народу, високу громадянську свідомість, національні поривання німці небезпідставно витлумачили як політичну демонстрацію. На місце урочин наскочили гітлерівці. Покаранням стали масові арешти (близько 700 осіб) активних учасників і наступні страти. В Житомирі було розстріляно 120 людей, серед них 24 оунівці.

Таємна інструкція німецьких спецслужб від 25 листопада 1941 р.: « (…)Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у райхскомісаріаті «Україна», мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно заарештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищенні як грабіжники (…)».

Та повернімося до Житомира. Зі спогадів Юрія Варгоцького:

«(…) Ю.В. - Марчак, ставши після «Хоми» (Щербака) обласним провідником, мав дві квартири – в мене квартирував і по вул. Хлібній, 5. Я був по Хлібному провулку, 3. Жиди втекли і я поселився в цій хаті, бо мені не було де жити.

С. Б. – Вас хтось видав?

Ю.В. - Видав Витвицький – сусід по двору, написав записку в гестапо. Він жив в будиночку. Я вважав, що він був рядовим поліцаєм, але виявилось, що він був слідчим в поліції. Видавав себе за петлюрівця, а був справжнім поляком. (…) Ранком до мене зайшов Марчак (а він вже знав, що по сусідству живе поліцай) і каже мені: «Витвицький щось так підозріло подивився на мене». (…) Я кажу Марчаку: «То його право». Ну, Марчак уже знає, старий підпіляка, він з Бандерою на «ти», він член Центрального Проводу. Як підозріло подививсь, то мотай собі на вус (…) Потім оце ввечері сидів я через дорогу і грав в лото. В 12 год. ночі приходжу до себе в хату, а Петро (квартирант, підпільник – авт.) мені каже: «Прийшли вечором два поліцаї в совєцькій формі, тільки нарукавники були українські, і до мене: «Слава Україні». «Добрий вечір» - відповів я. Стали питати: «Тут живе Юра?» «Так» - відповів я. «А де він?» Я знав, але сказав: «Десь вийшов». « Як прийде, то скажіть йому, що Витвицький зробив донос в гестапо про те, що до нього ходять підозрілі люди. Хай чекає арешту». (…)

С. Б. – Хороші хлопці були в поліції.

Ю.В. - То були мельниківці. (…) Ранком приходить Марчак і ми йому говоримо, що приходили хлопці з поліції. Марчак і каже: «Це або хтось з похідної групи загубив зв’язок, або це були провокатори. Все, що є в хаті зайве, якась література – уберіть». (…) А гестапівці зробили ось що – поставили «бобіка» (машину) недалеко хати і два тижні спостерігали за моєю хатою. (…)

О 12-й ночі стукають у двері. Петро не відкриває, бо свої стукали в одну із ставень. Тоді гестапівці зривають з петель двері, вриваються в хату(…) … перекладач став робити обшук. Під диваном нічого не знайшов. Тоді лізе під ліжко і знаходить там … наган. Як виявилося вже пізніше, цей наган підсунув під ліжко «Грім» (провокатор – авт.)(…) Після того, як перекладач витягнув з-під ліжка наган, поведінка гестапівців різко змінилась. Почали ретельний обшук. (…) На столі лежала книга «Майн кампф». Її положив на стіл Марчак для того, щоб думали, що в хаті живе німецький патріот. Стали гортати і виявили дві фотографії , які мали піти на виготовлення фальшивих паспортів. Це були фото членів похідної групи Чабана і «Макса». (…)

В 6 годин ранку приходжу, бачу зірвані двері з петель. Тікати треба. Але, думаю, що ж я скажу Марчаку? А може в хаті Петро поранений лежить. Я давай поправляти двері, надів, як слід, відкриваю їх. Як я другі двері відкриваю, а на мене два дула. Гестапівці: «Гальт! Генде гох!» - до мене. Я піднімаю руки і дивлюсь, чи немає на підлозі Петра. «Чого прийшов?» - питають на ламаній мові. Я кажу: «Мати солі послала позичити». «Сідай» - кажуть. Я сів, а через хвилин 15 стукає Марчак в ставню. Вони вискакують і арештовують Марчака. (…)

Як взяли Марчака, то мене виводять з хати і ведуть. Попереду метрів 15-ть ведуть Марчака двоє гестапівців, а позаду ведуть мене двоє. І тут, де оцей колгоспний готель на Житньому базарі, Марчак починає тікати на моїх очах. Німець приклався до карабіна і Марчак падає. На тому місці, де він впав, тепер стоїть господарчий магазин з дверима на розі цього будинку. Отам він, де вхід в магазин, де двері, і впав на розі цього будинку. Тоді цього будинку там не було. Там тоді було два будиночки, трансформаторна будка і водопровідна будка. Ото Марчак і, видно, розраховував забігти за ті будки, щоб німцям було важче взяти його на приціл. Він вже встиг до цих будок добігти. А я тоді був на розі будинку, де тепер готель. Там де готель, там був музей. Потім НКВД туди поселилося. (…) Як Марчак впав, гестапівці зупинили сани, положили в сани Марчака і мене посадили. Марчак був ще живий. З рота під кожух йшла кривава піна. (…) Нас привезли в гестапо. Петро тоді вже був в гестапо на слідстві і бачив, як привели до Марчака лікаря. Гестапівці хотіли його врятувати, щоб розв’язати язика. Петро казав, що прийшов гестапівський лікар, розвів руками і сказав: «Тод», помер, значить. Це було на початку лютого 42-го. (…)

Нам Марчак говорив: «Мене гестапівці спіймали в Коростені і сказали: «Йди назад, звідки прийшов, бо як попадешся тут нам, то розстріляємо». Він знав, що його розстріляють, і втрачати йому було вже нічого.» (…)

Зі спогадів сестри Володимири: «Ми сідали до сніданку. Зайшла мама і каже: «Цієї ночі мені снився наш Ромко. Сидить за столом з великою бородою. Я побачила його і питаю: «Сину, звідки ти взявся?» А він усміхнувся до мене і, мов хмаринка, став підніматися вгору і незабаром зник зовсім. Це його душа навідувалася додому».

Місце загибелі Романа Марчака, згідно свідчень Сергія Бабича та, очевидця тих подій, Юрія Варгоцького – ймовірно, навпроти сучасного будинку по вулиці Хлібній, 19. Похований Роман Марчак на Богунії, 11-му кілометрі, де розстрілювали і ховали вбитих… Різні свідчення є часу загибелі Романа Марчака – грудень 41-го, лютий 42-го, але найбільш вірогідною є період між 10 та 13 березня, коли були заарештовані 12 провідних діячів ОУН(б) на Житомирщині, а обласний провідник Роман Марчак був застрелений при спробі втечі. Свідчить про це і Романів побратим Іван Мацьків, згаданий Юрієм Варгоцьким під псевдо «Макс». Та не в даті справа… Адже був він звичайною людиною, таким, як всі ми – навчався, кохав, боровся за свою землю, за своє життя врешті-решт. Він хотів жити, але розумів що не зможе жити іншим життям – байдужим, зрадницьким, рабським, нав’язаним чужою волею, все-одно – совєцькою, німецькою, але чужою. Чи багато з нас змогло б обрати такий шлях, шлях, який веде до одного кінця, шлях, з якого не можна зійти… Яке право маємо ми сьогодні засуджувати діяння Героїв, які свідомо йшли на смерть… Смерть, заради ОДНОГО - Великої України, сильної Нації, вільного майбуття.

Трагічна й коротка біографія Романа Марчака «Моргуна» - головного бандерівця Житомирщини є яскравим запереченням тверджень україноненависників про відсутність фактів реальної боротьби ОУН проти німецької окупації України в роки Другої світової війни. Хіба можна таких хлопців, як цей син священика зі Станіславщини (тепер Івано-Франківщина) запідозрити у якійсь зраді чи переслідуванні своїх меркантильних інтересів. Здобувши непогану освіту він міг здобути чималі матеріальні статки, натомість – віддав життя за Україну. Життєпис Романа Марчака ніяк не вписується у виписану комуно-більшовицькою пропагандою критику українського націоналістичного руху. Він не був «малограмотним селянином, одурманеним буржуазною агітацією», «не носив німецьку уніформу», «не брав участі у жодних каральних акціях», загинув від рук гестапівців.

Можна сперечатись навколо масштабів і реальних наслідків збройних виступів ОУН, а потім і УПА проти різних загарбників нашої землі, насамперед – гітлерівців, але заперечення героїзму й самопожертви цих молодих людей, які віддали за омріяну ВОЛЮ для рідного народу найдорожче – життя, є злочинним святотатством. Всім, хто зневажає світлу пам’ять наших Героїв, може бути єдине виправдання (та й то, тільки в їхніх же очах) – вони, насправді, ніколи не належали, ні формально, ні фактично до нашої спільноти - УКРАЇНСТВА, й вчиняють «танці на кістках» українців-борців, бо оцінюють їх діяльність з позицій наших ворогів, які люто ненавидять все українське, всіх, хто ставав, чи стає на перешкоді їхніх планів остаточно приборкати і знищити славну і багатостраждальну водночас УКРАЇНСЬКУ НАЦІЮ.

Таким був життєвий шлях справжнього українця Романа Марчака «Моргуна». Я не ставив за мету в цій оповідці претендувати на історичну оригінальність чи письменницьку майстерність – все це зробили фахівці, я ж лишень висловив погляд пересічного житомирянина. Події, про які я розповідаю – загальновідомі. Головним завданням вбачаю широке інформування громади, зокрема житомирської, яка забула або не хоче шанувати власних героїв – ТОМУ шанує чужих. Волання моєї, розшматованої сучасним україноненависницьким відношенням до національної пам’яті, до НАШИХ Героїв, душі спонукало мене до написання цього твору. Табачнікі, солдатенки, симоненки та інші залишки «червоної чуми», скеровані чужинською, окупантською рукою, продовжують витравлювати з наших збанкрутілих душ залишки духовності та сумління. За моїм величезним переконанням, хоча звучить це банально (але я щиро так вважаю), нація, яка забула свою історію, не має майбутнього. Ще не пізно, ще маємо час все змінити. І обов’язково змінимо, попри шалений спротив керуючої нині окупаційної орди, бо мусимо це змінити, бо не маємо іншого шляху, бо є ми – ВЕЛИКА УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ!

Юрко Градовський. м. Житомир, 2010 р.

Використані джерела:

Косик Володимир. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. - Т.2. – Львів, 1998.
Косик Володимир. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993.

Праці:

Степан Лесів. Будівничий української державності Роман Марчак – «Моргун».
Володимир Сергійчук. Сторінки історії ОУН-УПА.
Тарас Федорів. Бандерівець Житомира.
Сергій Бабич. Спогади Юрія Варгоцького.