Тарас Боровець: воїн та господарник.

Тарас Бульба-Боровець

Наближається черговий день народження Поліського Отамана, вже 104–й за ліком… Невмируща пам’ять про Боровця в серцях українців – до цих пір панує в душах своєю духовною силою. Ніби вчора відкривали пам’ятний знак в Олевську його Республіці. Скільки радости було в людей…

В чому ж полягає феномен Тараса Бульби-Боровця? Як вдалося йому в часи повальної розрухи та знищень будувати та створювати? Адже саме так: він не руйнував, а створював, відбудовував. УПА «Поліська Січ», Олевська Республіка з її управою та поліцією, поновлена церква. Будував, коли, так звані, «совєцькі партизани» та підпільники, підривали пекарні, спалювали хліб у полях, руйнували будь-які натяки на спокійне життя мирного населення, якому, врешті, за окупантів слугували і німці і совіти. І чим кращий один окупант за иншого? Саме так чинив Отаман, як людові українському було потрібно. Вишикувавши військо своє на стадіоні, під жовто-синім знаменом привселюдно прийняв присягу на вірність Україні. «Комуністи, комсомольці та будь-які інші окупанти» були оголошені ворогами української державности. Під іншими окупантами, звичайно, розумілися гітлерівці, про що відверто зауважив голова Управи Симонович: «Радянської влади в Україні більше не буде, як не буде й німців».

В Олевську, під час страшної кровопролитної війни, запанував мир та порядок. УПА «Поліська Січ» доволі довгий час не пускала загарбників на величезну територію в трикутнику Слуцьк – Гомель – Житомир із понад мільйонним цивільним населенням. Він став воістину "бермудським" для зайд-окупантів, в яку б уніформу вони не були зодягнуті. Важливою різницею між армією та «партизанкою» є налагодження цивільної адміністрації після встановлення контролю над певною територією. Саме тому «Поліська Січ» є армією за визначенням. Управа республіки мала свої функціональні відділи, як то безпеки та правопорядку, господарський, здоров’я, народної освіти, торгівлі та промисловости, військових справ, фінансів і кооперації, земельний. Очевидно, налагодження мирного життя і було їх першочерговим завданням. Майже в усіх селах були створені сільські управи на чолі з виборними старостами.

У державі планувалось співіснування різних форм власности – державної, комунальної, кооперативної та приватної. Передбачалась націоналізація більшости ресурсів країни та перехід їх у державну власність. Совєцькі колгоспи були розпущені – був проведений розподіл землі, майна та худоби на індивідуальні господарства. Голови сільських управ отримали зобов’язання допомагати в проведенні посівної людям, що повертались із заслання, передбачалась допомога хлібом. Більшість промислових підприємств, що функціонували до війни, відновили свою роботу – фарфоровий завод, меблева фабрика, підприємство гончарного посуду. На сотнях кілометрів була відновлена інфраструктура телефонного зв’язку. В регіоні налагодили роботу кооперативні торгово-промислові підприємства. Було заплановано пуск електростанції, лагодились мости, дороги, запрацювали українські школи, церкви. Як зазначає Т. Бульба-Боровець: «Все це виробництво організовує сам робітник на тимчасовому положенні про трудову власність, в якому проектується оформити того робітника в майбутньому, як дійсного власника-акціонера заводу чи фабрики». Із визначених податкових зборів натурою, крім військових формувань, утримувалась і соціальна сфера – вчителі, лікарі, забезпечувались харчуванням особи, що повернулись із заслання. Приділялась увага і культурному та духовному життю: видавалась власна газета, проводив гастролі оркестр та аматорський гурток, працював театр.

Ускладнювали роботу підприємств диверсійні акції учасників совєцької партизанки. Ними було підірвано фарфоровий завод, меблеву фабрику, млин, маслозавод. І все те доводилось знову відновлювати, адже це було важливою запорукою існування мінідержави. І саме до відновлення мав стремління гарний господарник Боровець, адже почавши працювати ще з чотирнадцятилітнього віку в каменоломні, знав ціну праці та мав організаторський хист, тому після виходу з польських ув’язнень зміг відкрити власний гранітний кар’єр. До того йому довелось побачити «щасливу» совєцьку дійсність, про яку писав у своїй «Армії без держави»: «Від 1932 року я не раз і не два переходив нелегально кордон. Пробивався в глибину України до Житомира, Києва та Харкова. Щойно тоді я побачив соціялізм на практиці: цілі області абсолютно спустошені, покриті бур’яном. Мільйони людей попухли від голоду, а гори хліба гниють на залізничних станціях. Трупи та півмертві люди валяються, наче після чуми, по селах, стежках,полях та дорогах. Серед розвалених румовищ вчорашніх чудових осель не своїм голосом виють сухоребрі собаки… Їх господарів вивозять кудись цілими ешелонами, відділяючи жінок від чоловіків та дітей від батьків…»

Не могли люди, вчора, позавчора, рік, десять років по тому, руйнувати збудоване власними руками. Не могли знищувати створене батьками, дідами, прадідами. Не міг українець палити хліб, який він торік посіяв, руйнувати млин, який сам будував. Руйнувати міг лише окупант-чужинець, для якого це все було далеким, чужим, непотрібним, який не пов’язував майбутнього з цією територію. Тому й поклав все своє свідоме життя для відбудови Української Держави славний поліський Отаман Тарас Бульба-Боровець. Бо був Українцем. Бо цього прагнули багато поколінь його предків.