Кому страшний Бульба-Боровець?!.

Епіцентром цієї фобії (Отамана Бульби-Боровця) стало місто Олевськ. Там, як і належить справжній українській громаді, було ініційовано встановлення пам’ятного знаку на честь 70-х роковин Олевської республіки. Зверніть увагу, саме Олевської республіки – про Бульбу-Боровця жодним чином не згадується. Що ж, славна сторінка історії Олевського краю. Рішення про вшанування було прийняте міською радою 28 лютого. Що тут зчинилось: мітинги, протести, звичне оббріхування борців за Україну в червоній пресі, яке не має нічого спільного не тільки з Олевською республікою, а й Боровцем особисто. Навіть зустрічав такі безглузді дописи, де Тарас Бульба-Боровець та Микола Сціборський названі бандерівцями. І це за підписами відомих людей, деякі з них викладачі університетів. Після приїзду червонодупого вождя (індіанець якийсь), було декілька спроб скасувати те рішення через міськраду з намаганнями помічників деяких обласних депутатів спровокувати бійки на сесії Олевської міськради. Не допомогло. З вереском «фашизм нє прайдьот» досягли рекомендації Олевської районної ради щодо скасування пам’ятки. Не допомогло. Нічого, таварісчі, у вас не вийде. Не зможете ви знову заставити українців забути власну історію, хоча так цього прагнете.

Але ж як вперто та віроломно, з остервенінням ведеться боротьба з пам’ятниками. Нинішня влада зі своїми червоними сателітами всі свої відмовки щодо вшанувань національних Героїв мотивує відсутністю коштів. Коли ця проблема вирішується, підключається інша метода – паплюження та оббріхування. То хто бореться з пам’ятниками? Саме комуна. Користуючись величезною дружбою з олігархією. Пригадую, рекламний щит, на Соборному майдані до дня народження Бульби-Боровця, закидали брудом, ходили дивитись як на диво, влаштовували стихійні мітинги. Писали замовні безглузді статті в інтернет-виданнях та місцевих червоних газетах. Яких тільки жахіть не наслухаєшся про «жорстокого бандерівця», «фашистського прихвосня», Бульбу: особисто сусідки батька за ребро підвісив, жидів стріляв, села палив…Але звідки ж це все пішло? Хто вигадав?

А вигадують це все ті, кому вкрай необхідно, аби залишитися при владі, перекласти провину за власні жорстокі злочини, від яких до цих пір здригається весь цивілізований світ, на інших, які власне за цю державу боролися. Витяг з заяви червоної фракції в Житомирській облраді: «… приватизувавши в самісінькому центрі Житомира величезні біг-борди, цинічно й нахабно пропагують Бульбу-Боровця, Сціборського та інших бандерівських посіпак. Через своїх депутатів у міськраді вони продовжують наполягати на перейменуванні вулиць, знесенні пам’ятників і пам’ятних знаків радянської доби. Дійшло до того, що депутати Олевської міськради, за винятком комуністів, проголосували на недавній сесії за встановлення в Олевську пам’ятного знака тому ж Боровцю, головорізи якого в листопаді 1941 року закатували і розстріляли поблизу с. Варварівка близько тисячі олевчан. До речі, і жахлива трагедія с. Копище, яке було спалене разом з майже трьома тисячами його жителів, половина з яких – діти, теж на чорній совісті бандерівських вовкулак…» Тут доведеться дати певні коментарі. Найперше, про вигадки свідчить вищезгадане порівняння Сціборського та Боровця з бандерівцями. Ну це відомо й дітям в школі, що ці люди належали до трьох різних організацій – ОУН (м), УПА Б-Б – УНРА – УНА, ОУН (б), які інколи навіть вступали в суперечки між собою. Виходячи за межі теми, хочеться сказати, що ніхто з цих людей жодної прямої боротьби з Совєцьким Союзом не проводив. Складається враження, що люди, котрі складають подібні заяви, звичайнісінькі невігласи. Додам, що під час голосування в тому ж Олевську, один з комуністів підтримав рішення щодо пам’ятника.

Тепер про звинувачення, висунуті проти Тараса Бульби-Боровця, які в основному зводяться до двох позицій: розстріли поблизу Варварівки та трагедія села Копище. Звинувачення, звичайно, безпідставні. Дехто, як видно вище, до цих пір стверджує, що 19 листопада 1941 року біля села Варварівка було розстріляно близько тисячі олевчан. Поясню, маються на увазі представники єврейського етносу. Тут, звичайно, як і скрізь в червоній історії, присутня брехня. Відповідно до німецького перепису населення, станом на 1 жовтня 1941 року в Олевському районі представників інших націй, куди входили й євреї, налічувалось 613 чоловік, або 1,6 % до всього населення. Очевидно, до цієї графи могли входити й представники інших етнічних меншин, тому допускаємо, що кількість євреїв, що проживали в Олевському районі, була ще менша. Але хай і 600. Де взялась тисяча, панове комуністи? Fata morgana? Згідно архівних документів, 19 листопада 1941 року біля села Варварівка за наказом капітана СС Гічке, що прибув з Житомира, було розстріляно 535 чоловік. А яку причетність мають сюди УПА «Поліська Січ» та особисто Бульба-Боровець? Виявляється, ніякої. З квітня до листопада 1946 року англійським судом, у справі звинувачення Бульби-Боровця в прислужництві німцям та вчиненні жидівських погромів, було допитано понад тисячу свідків, серед яких було чимало жидів. За результатами слідства Отамана було виправдано. Звернувшись до певних архівних документів, а саме Наказу Головної Команди «Поліської Січі» від 16 листопада 1941 р. за підписом: Тарас Бульба-Боровець – Отаман «Поліської Січі», побачимо, що на момент здійснення цих розстрілів «Поліська Січ» вже не існувала, позаяк була розпущена 16 листопада 1941 року, а сам Отаман покинув Житомирщину. Одночасно була розпущена й українська поліція «Поліської Січі». Причиною цьому став курс німецької влади на ліквідацію будь-яких українських воєнізованих національних формувань.

Ось що пише у своїй статті «Україна і жиди» сам Отаман: «Мені тяжко забирати слово до питання українсько-жидівських відносин, бо на підставі мого республікансько-демократичного креда та політичної і особливо воєнної діяльности в часі ІІ-ї світової війни, німецькі нацисти, на основі інформації українських антисемітів, уважали мене юдофілом і польонофілом. Я ж ніколи не вважав себе жодним «філом», а коли на початку німецькосовєцької війни, в районах, де до 15-го листопада 1941 року, в обійдених німцями багнистих теренах Полісся, була наша воєнна адміністрація, не був не тільки розстріляний, але навіть ограбований якоюсь бандою жоден поляк та жид, то це випливало з нашого воєнного обов’язку забезпечити життя і майно всього населення даної території. Натомість пізніше, коли контрольовану нами територію посіла німецька адміністрація, а ми пішли в протинімецьке підпілля — і звідти протестували проти винищування німцями жидів і поляків на українській території як національних меншин України, то це також не було ніяке «філство», а державні методи дії.» Отже, всі звинувачення щодо причетності УПА «Поліська Січ» та особисто її Отамана Тараса Бульби-Боровця до розстрілів 1000 людей біля села Варварівка, не відповідають дійсності. Вчіть історію, панове комуністи.

А щодо трагедії села Копище, то тут взагалі висуваються звинувачення проти якихось «бандерівських вовкулак». Кого саме маєте на увазі? А то щось виходить на кшталт опублікованої статті – сповіді, нібито, бандерівки, без жодного посилання на оригінал. Мовляв, ми все знаємо, але вам не скажемо. Ось тут і криється саме цікаве. Як відомо, влітку 1943 року, внаслідок діянь «партизанів» Ковпака, були проведені масові відплатні акції на українському та білоруському Поліссі. Було знищено багато сіл за співпрацю з «партизанами», серед них німецькими карателями було спалене, разом з 2887 жителями, село Копище Олевського району. Чому цей жахливий злочин не набув широкого розголосу за часів СССР як, наприклад, Хатинь, де було спалено майже у 20 разів менше людей? Кількість людей, звичайно, не применшує злочину гітлерівців. Але чому було замовчане Копище з такою величезною кількістю жертв? Очевидно, щоб применшити ту шкоду для місцевого населення, яку принесли «партизани» Ковпака та Фьодорова, які своїми бездумними діями накликали біду на мирних жителів. І так було завжди – совєцька тоталітарна машина ніколи не вважала людей, а тим паче українців, як щось цінне. На противагу червоним «партизанам», УПА намагалась ніколи не підводити під удар жителів місцевих сіл, не зав’язувати жодних боїв у селах, жодною дією не накликати підозру на селян. Тепер, коли до відкриття справжніх винуватців злочинів ІІ-ї Світової зосталося недовго, потрібно ж на когось перекладати провину. Ось і вигадують якихось «бандерівських вовкулак». Крім червоних, панове, в лісах Житомирщини не було жодних вовкулак.

Коротко про Олевську республіку. 21 серпня 1941 року підрозділи Поліської Січі під командою поручника Омельянова в кількості біля 300 чоловік остаточно заволоділи Олевськом. Цей день є офіційною датою утворення Олевської республіки, яка включала в себе Олевський район, частини суміжних Овруцького, Лугинського, Ємільчинського районів Житомирщини, частину північно-східного регіону Рівненщини. Загони Поліської Січі поширювали вплив на білоруське Полісся, де співпрацювали з місцевою самообороною. Військовим утворенням Олевської республіки стала УПА «Поліська Січ» під командою Отамана Тараса Бульби-Боровця. Була утворена також українська поліція Поліської Січі. На великому стадіоні Бульба-Боровець вишикував загони вояків і привселюдно, з військом, прийняв присягу на вірність Україні, освятивши українські прапори сформованих загонів, їхню зброю і, з піднятою шаблею над головою, урочисто проголосив, «…що звідси розпочнеться визволення України від совітів і всіх її ворогів». «Комуністи, комсомольці та будь-які інші окупанти» були оголошені Бульбою ворогами української державності. Ось тому комуністична верхівка та правляча зграя Житомирщини й дотепер боїться нашого славного Отамана Боровця, навіть мертвого – всі вони для нього, як власне і для всіх українців, являються ворогами української державності.

За що ж боролася Українська Повстанська Армія Бульби-Боровця? Подаю програму повністю, без скорочень та виправлень. Гадаю, багато читачів знайдуть тут приємні відкриття. Цей документ є оригіналом, не спотвореним комуністичною пропагандою.

1. Українська Повстанська Армія — це надбання всього українського народу. В її військово-революційні лави мають право вступати всі українці.

2. УПА не підлягає жодній політичній партії. Свою діяльність УПА підпорядковує тільки законному Урядові Української Держави.

3. УПА не вступає в жодні міжпартійні суперечки. Замість партійних та клясових міжусобиць, УПА бореться за абсолютну консолідацію серед українців та мобілізує всі творчі сили України насамперед проти зовнішніх ворогів України.

4. УПА веде свою акцію на двох фронтах: революційно-партизанську в СССР та репрезентативно-інформативну поза межами СССР.

5. УПА стоїть на становищі безкомпромісової боротьби з кожним загарбником України. Свою діяльність УПА не підпорядковує жодним чужим силам.

6. УПА бореться в першу чергу за визволення України з чужого ярма та відбудову своєї суверенної держави. Про державний лад і форму володіння державою буде вирішувати своєчасно тільки увесь народ за посередництвом своїх представників в парляменті Самостійної України або загальним голосуванням.

7. УПА бореться за перебудову Східньої Европи за принципом етнографії. Кожний народ мусить мати свою суверенну державу, а не каратися під насильною окупацією чужої імперії.

8. УПА бореться за спільний революційний фронт всіх народів поневолених московською компартією або якою іншою імперією.

9. УПА визнає потребу уряду воєнного часу. Всю владу в воєнний час виконує уряд, складений з представників всіх політичних угруповань, а в основному опертий на власну мілітарну силу.

10. УПА визнає засади демократії, як єдино-правильні для української народньої держави. Українська держава мусить базувати свою розбудову не на вузьких реакційних, однонаціональних чи одноклясових доктринах, а на широких основах територіяльного патріотизму. Добрими патріотами української держави можуть бути не тільки одні українці, але також представники всіх інших національностей, що чесно визнають Україну своєю батьківщиною.

11. УПА бореться за абсолютну рівноправність всіх громадян, незалежно від їх статі, стану, національности та релігії. Не може бути ані упривілейованих одних, ані позбавлених прав („лішенци") других. Всі громадяни мусять мати однакові права і однакові обов'язки.

12. УПА бореться за дійсну, не фіктивну свободу думки, слова, віри і чину кожного громадянина української держави, без різниці його національности, статі, стану, походження й політичних та релігійних переконань.

13. УПА бореться за відновлення вільної діяльности всіх віровизнань та церкви, як одного з дуже важливих чинників національно-державного будівництва.

14. УПА визнає законною і правильною націоналізацію більшости ресурсів країни державою, але рівночасно стоїть на сторожі права оборони інтересів трудящого люду перед державним капіталом, так само, як і перед капіталом приватним. Державний капітал не має права до рішального впливу на соціяльне законодавство української держави.

15. УПА бореться за якнайскорше уконстатування в українській державі:

· 1) державної власности

· 2) комунальної власности

· 3) кооперативної власности

· 4) приватної власности.

Кожна форма володіння власністю мусить бути рівноправна перед законом.

16. УПА бореться за перебудову економічної структури української держави з монопольної совєтської „казьонщини" та „колхозництва", за поширення свободи приватної ініціятиви, але тільки шляхом організації регульованого державою народнього капіталізму, а не підпорядкування держави приватному капіталові.

17. УПА визнає за конечну потребу безпосередньої державної адміністрації тільки для воєнної та тяжкої промисловости. Всі інші галузі індустріяльної продукції мусять пляново переставитись на адміністрацію комунальної, кооперативної та приватної ініціятиви.

18. УПА бореться за негайне переставлення фабрик та заводів в українській державі на дійсну, а не фіктивну власність трудового народу. Це має бути доконане шляхом організованих державою спеціяльного роду акційних товариств. Кожний трудовик — акціонер.

19. УПА бореться за абсолютну перебудову українського села. Хаотичне й зруйноване старе та насильно колективізоване теперішнє село мусить заступити нова хліборобська оселя з самовистачальних господарств, пристосована до нового розподілу країни, комунікаційної мережі і т.п.

20. УПА визнає за найвідповідніше в майбутній державі державне, кооперативне та приватне хліборобство:

Державне — це адміністрація самою державою всього національного державного фонду.

Кооперативне — це всякого роду кооперативно-артільні господарства, які можуть існувати там, де місцеві обставини та воля народу бачать їх потребу.

Приватне — це одноосібне, сильне хуторне господарство в системі хліборобської станиці, побудоване за всіма правилами модерної агротехніки з механічним обробітком.

Спекуляція землею та великовласницьке поміщицтво виключається. Землю, як на кооперативні, так і на одноосібні господарства надає держава законним актом на вічну приватну власність тому, хто її обробляє, безплатно.

21. УПА бореться за плянову перебудову цілої країни. Принагідне повсталі хліборобські, промислові, торговельні та адміністративні осередки мають бути змінені новими пляново-розміщеними оселями, залежно від тереново-кліматичних, сировинно-продукційних, торговельних та адміністративних умов та потреб країни.

22. УПА бореться за справедливе унормування відносин в державі та за дійсне піднесення життєвого рівня всього трудового населення України.

23. УПА бореться за право довільного вибору роду праці на підставі добровільної умови. Трудовий люд має право до зміни праці через розв'язання умови, а не бути прикованим до заводу диктатурним „указом" держави, або всякими примусами працедавця.

24. УПА бореться за право на безкоштовну освіту і повну культурну, соціяльну та санітарно-медичну опіку для всіх громадян української держави.

25. УПА бореться за право трудових мас на максимально 8-годинний день праці, на нормальний відпочинок і на оборону своїх інтересів професійною організацією, як перед приватним, так і перед кооперативним і державним капіталом.

26. Всі революційні кадри і вояки УПА мають право належати до своїх політичних партій та громадських і професійних організацій та визнавати той чи інший політичний світогляд. В рядах УПА їх зобов'язує ідея відродження української суверенної держави, постанови внутрішніх організаційних правил та вояцько-лицарська дисципліна.

То чим же такий страшний Отаман Тарас Бульба-Боровець? Навіть про мертвого влада не бажає допустити жодної згадки. Навіть рекламні щити, не кажучи про пам’ятники, де є згадка про нашу історію – Олевську республіку, почали руйнувати. З-за неспроможності довести власну правоту легше зруйнувати, не дозволити, скасувати… То хто бореться з пам’ятниками, панове провладна псевдоеліта? Чи ви продовжуєте боротьбу з пам’яттю людською? Не хочете, щоби ми знали, хто ми є, «Чиї сини? Яких батьків?»? Не вийде викреслити з пам’яті людської поліського Тараса. Він не вважав себе націоналістом, не належав ні до бандерівців, ані до мельниківців, яких ви панічно боїтеся. Не різав ні жидів, ні поляків, ні росіян за етнічною ознакою. Отже, тільки Незалежна Українська Держава. Саме тут, очевидно, і криється вся невідповідність поглядів сьогоднішньої антиукраїнської влади з позицією Отамана Боровця, який був представником Української Народньої Республіки і діяв згідно вказівок Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького. А згідно чиїх вказівок дієте ви, панове колаборанти? УНР, як відомо, була окупована в результаті загарбницької війни Росією. Тому всі ті, що не визнають Бульбу-Боровця, не визнають і Українську Соборну Самостійну Державу по суті. Невже їх більше, ніж українців? І яку державу вони визнають – чи не ту імперію, що окупувала Україну? Боротися проти Отамана означає боротися проти власного народу, який він захищав все життя.

В поточному 2011 році відбуваються ювілеї пам’ятних національних дат, до яких безпосередньо причетна і Житомирщина. 14 червня – 120 років від народження Євгена Коновальця; 30 червня – 70-ті роковини проголошення Акту відновлення незалежної Української держави; липень – серпень – 70-ті роковини утворення та початку роботи похідних груп ОУН на Житомирщині; 30 серпня – 70 років від загибелі Миколи Сціборського та Омеляна Сеника в Житомирі; 23 листопада – 90 років трагедії біля селища Базар; 21 серпня – 70-ті роковини утворення Олевської республіки та Поліської Січі. Про засновника, видатного українця, якого Національна Житомирщина правомірно вважає своїм вірним сином, Отамана Тараса Бульбу-Боровця, його військо УПА «Поліська Січ» та державу Олевська республіка написано багато.

Зокрема, рекомендую прочитати:

1. О. Опанасюк. Січ Тараса Бульби-Боровця в Олевську;
2. С. Стельникович. Український національний рух опору Тараса Бульби-Боровця: історичний нарис;
3. Т. Бульба-Боровець. Армія без держави.

Юрко Градовський,

13 червня 2011 року

С. Стельникович. Український національний рух опору Тараса Бульби-Боровця: історичний нарис. – Житомир, «Полісся», 2010.

Т. Бульба-Боровець. Армія без держави. – Вінніпег, 1981 (http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/bulba_table.htm).

Т. Бульба-Боровець. Україна і жиди. – 1957(http://www.e-reading.org.ua/bookreader.php/1000195/Bulba-Borovec_Taras_-_Ukraina_i_zhidi.html)