Влад Пучич під тиском 300 українців.

Щоб дати змогу читачам зрозуміти суть даного відгуку, прошу не поспішати. Матеріал вартий уваги любителів запальних викриттів святої простоти декотрих журналістів.

Отже, недільного вечора мені спало на думку почитати авторські колонки на сайті «Журнал Житомира». Проглядаю статтю нової авторки Крістіни Костевської. Потім вище бачу заголовок «300 Українців» і розумію до чого хилиться. Відкривши статтю про 90-річчя трагічному бою під Крутами (http://zhzh.info/publ/11-1-0-412), безвідповідальності змісту не дивуюся, тому вирішую написати коротке зауваження автору матеріалу Владу Пучичу та репліку до всіх читачів. Я й не збирався придиратися до автора, та його відповіді змусили мене подати матеріал, що в декілька разів перевищив саму статтю, яка ґрунтується чи на білетах з історії України для 11-класників, чи на шкільних підручниках, від яких віє штампами. Це дало змогу товаришу Владові викладати інформацію безапеляційно, а мені, як читачу, показати низькосортність журналістського дослідження з історії України, до котрої особа товариша Пучича не має жодного відношення.

Читачі, для Вашої зручності, матеріал викладений у трьох логічних частинах.

Приємного занурення!

1. Василь: Все то воно добре, шановані. Та облиште підготовку таких матеріалів професіоналам. Коли вже філологи зрозуміють, що не дозволено мовознавцям писати на всі теми, а тим більше на теми нашої історії, передерши думки з двох чи трьох джерел?! Хоч би зазначали джерела...

Влад Пучич: п. Василю, я не філолог. Я – журналіст. Вважаю, що журналіст може писати на будь-яку тему – це його професійне право і водночас обов'язок.

Товаришу Владе, журфак якого вузу Ви закінчили? В Україні є два потужних центра журналістики – Київ та Львів. Як не помиляюся, Ви до них відношення не маєте, та й до інших провідних вузів теж. Вища освіта, отримана у Житомирській філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», це зрозуміло серйозна база знань, яка відкрила перед Вами дорогу до газетки «До ладу!» Але…

Ви скажете: «Освіта – таке діло, журналіст – це покликання!» Може бути. Тоді й притримуйтесь свого русла, пишіть про сьогодення, а справи минулих століть полишіть знавцям старини. Є ж в країні такі люди, історичні факультети закінчують, кандидатські і докторські роботи захищають. Вони якось обійдуться й без Ваших домагань писання історії. Повірте мені, як людині з тої системи, українська історична наука й без т. Влада Пучича часто заходить у глухий кут, використовуючи неправильні, проте роками втовкмачувані факти, свого роду кліше.

2. Василь: До речі, протилежна даній думка (ніж у статті Влада) ще одного філолога про «три сотні недолітніх романтичних ідіотів». Більше читайте тут http://strongowski.livejournal.com/627287.html

Влад Пучич: Щодо Стронговського – не бачу жодної протилежності у виказаній думці.

Ви не зрозуміли різниці між своїми словами й словами Іллі? Я навіть не знаю, що про це писати. Просто порівняйте.

Стронґовський: «Герої Крут» - три сотні недолітніх романтичних ідіотів, котрі вирішили, що їх м’ясо зможе змінити більше, ніж вони самі. Тому і поперлися на озвірілих від крови й безкарности бандюг, що йшли під червоними прапорами. Оспівувати подвиг ідіотів – те саме, що вважати «Ромео і Джульєту» взірцем для закоханих». Ще й додав, що день народження блоґера b0ris, як подія, для нього більше значить, аніж роковини Крут. Ілля – філолог, і «продумано провокативний пост» для нього звичайнісінька справа.

Пучич: «90 років тому (29 січня 1918) під Крутами 300 студентів зробили для майбутнього української держави ледве не стільки, скільки всі тогочасні державні діячі укупі взяті… Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну… Крути – це символ нескореного духу нашої нації, це символ незламної гордості та гідності. Це золота сторінка історії нашої України. Покоління нащадків пишаються молодими воїнами. Ви вкриті славою».

Є різниця?

Я згоден з Вашою позицією відданого громадянина України. Ви відстоюєте патріотичні погляди. Це гарно.

2 думки. 2 протилежних світогляди. Так і має бути. Коментар стосовно запису в ЖЖ Іллі адресувався не Вам, а читачам статті. Пучич проти Стронґовського чи навпаки абсолютно не можливе трактування. Різні вагові категорії. Воно і не треба. Але чому ж Вам не вистачило сили навіть дати гідний коментар, якого від Вас і не очікувалося?

«Щодо Стронговського – не бачу жодної протилежності у виказаній думці», - пише Влад. Її немає? Для Влада – ні. Шанований, відкрийте очі. Вовків боятись – в ліс не ходити! Чи тут патріотизм не проходить?

За Владом невперше прослідковується синдром флюгера. Тому відійду від теми для наведення не менш спекулятивнішого випадку. 21.10.2007 Пучич, з незрозумілих причин, додає у свою авторську колонку чужу статтю. Це стаття «Чому Схід не може визнати УПА» політолога Остапа Кривдика з сайту «Української Правди» (http://zhzh.info/publ/11-1-0-290). Але дивина не у чужості. О. Кривдик говорить про Марш УПА 14 жовтня і «похід неонацистів у спільній колоні з упівцями», що дискредитує УПА в очах українців та європейської спільноти. «Але поки організатори «маршів» дозволяють робити з себе нацистське посміховисько – користі з маніфестацій, нагород і указів не буде ніякої. Нормальні люди з Донецька, Дніпропетровська і Севастополя ніколи не примиряться з «хайлем» у вишиванці», - підсумовує політолог. У першому коментарі до статті Vanyok пише: «Це ти хворий на голову, йолопе! Я тобі нічим вже не допоможу. В усіх нормальних людей це вітання асоціюється зі старим Римом а не нацистською Німеччиною, але в тебе хвора психіка, тому лікуйся! Вважати вояків УПА нацистами можуть хіба такі ідіоти як ти». Зустрічний коментар Влада: «Але тим не менше, його думка також має право на існування» викликає ще більше запитань. Влад з одної сторони проти поєднання неонацистів і упівців, з другого на «Вважати вояків УПА нацистами можуть хіба такі ідіоти як ти», відповів «Але тим не менше, його думка також має право на існування». Що ж «журналіст» Пучич цим хотів сказати він, мабуть, і сам не знає.

3. Влад Пучич: Наостанок питання: Ви можети спростувати якісь історичні факти, наведені у статті? (звичайно ж, посилаючись на авторитетне джерело).

(сподіваюсь, що це помилка «можети», а не втома звертатися на Ви)

Вас цікавили джерела, ми до них дійдемо. Але скажіть, будь ласка, що за література трапилася у Ваші нефахові руки? Щоб Ви не перевертали мої слова уточнюю: фах, я маю на увазі історію. Чому ж не вказували літературу, як така була? Журналістика того не потребує? Вибачте, історики не вважають статтю цінною, коли та не має підґрунтя. «Інші пишуть, а мені не можна?» – подумки каже собі т. Влад. Інші є або істориками, про рівень яких говорить якість отриманих знань та можливість дискутувати, або журналісти й інші «написанти», охочі сказати своє слово про те, чому присвятили від кількох годин до кількох днів. Справжнє дослідження, не залежно від об’єму статті, у яку воно виллється, займає значно більше часу. Товариш «журналіст» мав би це знати.

Стаття прийнятна. Хоча новизни жодної, нуль. Чужі описи, якось вирвані та переписані автором, не показують широкої картини, не дають змоги читачу осмислити важливість події. Владів запис – це замітка небайдужого, та яке від нього значення? Користувач інтернету може вільно прочитати детальні дослідження, сформувати свою думку, чого не передбачає стаття «300 Українців». Влад, як медійник, міг написати й власну думку щодо трагічних подій, наприклад, з коментарями місцевих істориків. В такому ракурсі виклад інформації був би грамотним, та не мені вчити всезнаючого «журналіста», що пішов своїм шляхом.

Перше. Проблема трьохсот: «наших» чи «червоних»?

«300» героїв Крут часто порівнюють з 300 спартанцями при Фермопілах, 300 арагвійцями на підступах до Тбілісі та 300 козаками під Берестечком. Такого роду порівняння т. Пучич обізвав «модним». Не розібравшись у відомостях, він випускає таке твердження, мов з конвейєра. Так всі пишуть, а чим Влад гірший?

«Міф про 300 крутян», так його охрестили центральні журналісти, переймається з одного джерела в друге, і нікому не інтересно перевірити цей факт самостійно. Є встановлений стандарт, значить його і потрібно притримуватися. Таким чином виховується масова свідомість. Чи таке завдання ставить перед собою «журналіст»? Де розслідування? Де різносторонність думок?

Число 300 яскравий приклад огульності, що її допускають при розмовах про бій під Крутами. Наприклад, Тинченко Ярослав Юрійович – український військовий історик (закінчив істфак Львівського держуніверситету) і журналіст у своїй книзі «Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 - березень 1918)» (Київ-Львів, 1996) зазначає: «Отже, в Крутах перебувало до 420 українських студентiв, воякiв та юнакiв… Тепер варто було б назвати втрати українських пiдроздiлiв пiд Крутами. На превеликий жаль, багато хто зараз називає помилкове число учасникiв бою, 300 осiб загиблими. Це корiнним чином не вiдповiдає дiйсностi. За свiдченнями учасникiв бою під Крутами, багато хто вцiлiв, а поранених та винесених з позицiй убитих було аж три вагони (до 120 осiб). Спробуємо бiльш детально розглянути втрати українцiв пiд Крутами. За нашими пiдрахунками, в результатi бою була така кiлькiсть убитих та поранених. Студентська сотня: забитих у бою - 10 – 12; розстрiляних - 27; поранених - 30 – 35; полонених - 7. Разом: 74 – 81 вбитих, поранених та забитих студентiв i гiмназистiв. Юнацька школа: забитих - 8 – 10; поранених - 25 – 30. Разом: 33 – 40 вбитих та поранених юнаків. Втрати куреня «Смерті» нам не вiдомi, однак певно, що вони досягали 20 – 25 вбитих та поранених вояків… Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали 300 воякiв убитими та пораненими» (http://vijsko.milua.org/Tinchenko-1UBV_2.htm). Це досить авторитетне джерело, як і бажав т. Пучич.

Як бачимо, 300 ніяк не виходить. 300 померло? Ні. 300 було під Крутами? Знову, ні. Тож, про яких «300 Укранців», «300 студентів» писав Влад Пучич? Чи він про більшовиків?

Помірковане число загиблих вказується й у Довіднику з історії України: «Загальні втрати українців у бою під Крутами сягали близько 250 чол.; із них втрати студентської сотні склали приблизно 80 чол. (27 розстріляних, 10 – 12 вбитих у бою, 35 – 40 поранених, 7 полонених)» (Довідник з історії України (А-Я): Посібник для серед. загальноосв. навч. закл. / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – К.: Генеза, 2002. с. 376). 80, не 300!

Тепер декілька джерел із всеукраїнських ЗМІ. Влад не образиться, як не крути, друзі-журналісти.

Артем Коваленко: «За останніми дослідженнями, загальні втрати під Крутами з українського боку становили приблизно 70 осіб: 40 студентів, 15 юнкерів і 15 козаків. Хоч і ці цифри не можна вважати остаточними» (На станції Крути розстріляли 27 київських студентів // Газета по-українськи 24.01.2008 http://gpu.ua/index.php?&id=204158&s=accent4). Тої ж думки про 70 осіб і дослідник Сергій Литвин, який говорить про загальну кількість українських військ на станції Крути «понад 600 осіб» (Чи засвоїли ми урок Крут? Або Роздуми про міфи і правду трагічної сторінки нашої історії // Народна Армія 2006.03.11 http://www.nru.org.ua/society/analitic/?id=257).

Можете прочитати статтю Олеся Бузини «Истории от Олеся Бузины: командир боя под Крутами закончил в дивизии СС «Галичина» (Сегодня 01 Февраля, 2008 http://www.segodnya.ua/news/862990.html), побачити чисельність наведену ним. Бузина, хоч і полюбляє «гострі» факти, але і літературу відповідну підбирає для власної аргументації.

Новинка, про яку уважний журналіст би мав знати, – репортаж ТСН на «1+1», підготовлений Оленою Єрємєєвою, де говориться: «Їх було не 300, не всі були студентами, у них була сучасна зброя. Історики погоджуються, що фактів збереглося замало, та в бою на тій сумнозвісній залізничній станції 6-тисячним більшовицьким військам протистояли принаймні з півтисячі українців… Існує думка, що міф про безпомічних студентів народився, коли треба було дискредитувати владу УНР, аби поставити гетьмана Скоропадського… В ті часи схожих боїв було чимало, та так склалося, що Україні потрібні поодинокі приклади героїзму. Без звеличення подвигів, кажуть історики, націю не об’єднати. Бій під Крутами для цього підійшов найкраще» (Правда і міфи про крутян // 1+1 News Вівторок, 29.01.2008 http://news.1plus1.ua/bin/video_show.php?TSNNEWS_d=1201600800&show_media=41072&TSNNEWS_pg=1). Зміст останніх двох речень переплітається й з словами О. Бузини. Він навіть намагається це деталізувати на конкретних прикладах.

Солдатенко Валерій Федорович – доктор історичних наук, професор, завідувач відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, член-кореспондент НАН України, член редколегії «Українського історичного журналу», автор більше 350 публікацій, з цього приводу кількості українських військ під Крутами пише: «І донині існує відчутний різнобій у визначенні не тільки масштабності бою під Крутами, його тривалості, ступеня жорстокості, а й, головне – кількості жертв. Так, Д. Дорошенко наводить у поіменному переліку лише 11 прізвищ загиблих студентів, хоч пише, що першого дня (тобто 16 січня) була знищена частина куреня, а другого дня було розстріляно 27 полонених, над якими дико знущалися… Вісьмох поранених відправили до Харкова, де ними ніхто не зацікавився, і вони щезли зі шпиталів… До Києва на перепоховання начебто було привезено «кілька десятків понівечених трупів». Результати 40-річного документального дослідження питання ввійшли до книги С. Збаразького «Крути. У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 – 29 січня 1956», що побачила світ у 1958 р. у Мюнхені й Нью-Йорку у видавництві «Шлях молоді». Книга відкривається таким мартирологом: «Згинули під Крутами: Сотник Омельченко – командир Студентського Куреня, студент Українського Народного Університету в Києві. Володимир Яковлевич Шульгин, Лука Григорович Дмитренко, Микола Лизогуб…» Отже, називається 18 імен. Відтоді ніяких змін до наведеного переліку ніхто не спромігся внести... Набравши певної інерційної самодостатності, в українській історіографії подія під Крутами набула гіпертрофованих оцінок, обросла міфами, стала порівнюватись із відомим подвигом спартанців під Фермопілами, а загиблими дедалі частіше стали називати всіх 300 юнаків, з них – 250 студентів і гімназистів» («І справжні, не фальшиві фарби»? Крути: спроба історичної інтерпретації // Дзеркало тижня № 3 (582) 28 січня – 3 лютого 2006 http://www.dt.ua/3000/3150/52416/). Владе, авторитетніше не буває.

Друге. Чи з «27 вояків-студентів» знущалися, а потім розстріляли? Скількох з них перепоховали?

«На засіданні Малої Ради М. Грушевський запропонував вшанувати пам’ять загиблих під Крутами і перенести їхні тіла до Києва, на Аскольдову могилу. Зібрання вшанувало пам’ять героїв вставанням й ухвалило «прийняти похорон на кошт держави». Велелюдний похорон відбувся 19 березня 1918 р. На вокзалі, куди привезли останки загиблих, о другій годині дня зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, вояки, духовенство, хор під орудою О. Кошиця, багато киян. До братської могили на Аскольдовому кладовищі, за даними тогочасної преси, було опущено 17 трун (лише на одиницю відрізняється ця цифра від вищенаведеного поіменного переліку жертв С. Збаразьким). Можливо, тут не було тіла сотника А. Омельченка, смертельно пораненого під час бою 16 січня. Його було відразу відправлено до Києва, та по дорозі він помер. Вочевидь, він був похований не під Крутами, хоча дехто з мемуаристів і фахівців називають і його ім’я серед тих, кого поховали на Аскольдовій могилі)», - зазначає В. Солдатенко. «Журналіст» Пучич не йме віри докторам історичних наук, він знає, як було: «Вже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди, за рішенням Центральної Ради тіла 27 вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулось урочисте перепоховання». Спроба історичної інтерпретації – це у докторів наук, а у Влада чітко написано: не Мала Рада, а «Центральна Рада» ухвали перепоховання, не 17 трун і не відома кількість перепохованців, а «27 вояків-студентів». Не той чоловік докторський ступінь отримав.

Загиблим під Крутами поет Павло Тичина присвятив вірш «Пам’яти тридцяти» (21(8) березня 1918 р.): На Аскольдовій могилі // Поховали їх – // Тридцять мучнів українців, // Славних, молодих… // На Аскольдовій могилі // Український цвіт! - // По кривавій по дорозі // Нам іти у світ. // На кого посміла знятись // Зрадника рука? - Квітне сонце, грає вітер // І Дніпро-ріка… // На кого завзявся Каїн? // Боже, покарай! - // Понад все вони любили // Свій коханий край. // Вмерли в Новім Заповіті // З славою святих. - // На Аскольдовій могилі // Поховали їх. (Українська поетична бібліотека «Поетика» http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=tychina&page=tychin73). Чому «тридцяти» не зрозуміло. В. Солдатенко пояснює так: «Названу кількість тут пояснити непросто, якщо не зважити на поетичну схильність до гіпербол».

Поет міг знати про 29 вояків і заокруглив кількість до 30. Сьогодні висловлюється думка про 29. Але кому вона потрібна? Владу – ні. Він, не заморочуючись, напише: «За свідченнями очевидців з 27 студентів спочатку по-звірячому знущалися, а потім розстріляли». І все. Просвітлюючи «журналіста», мушу розповісти й про інших 2 юнаків-мучеників.

Ярослав Тинченко та Ольга Кирієнко, користуючись спогадами С. Моісєєва та матеріалами київського Музею видатних діячів української культури, розповідають: «27 пленных вывели к водокачке и там расстреляли… Чуть позже на станции нашли ещё двух прятавшихся там юношей. Комиссар замоскворецких большевиков С. И. Моисеев вспоминал об этом: «Захватив Круты, красногвардейцы стали тщательно осматривать станцию и посёлок… Не прошло и десяти минут, как бойцы уже привели двух офицеров. Не успев удрать, те спрятались на станционных задворках. Угольная пыль и грязная солома никак не гармонировали с их холёными лицами и шинелями из дорогого сукна»… Естественно, что Моисеев трактует события в свою пользу. Не упоминает комиссар и о 27 расстрелянных, а также – о дальнейшей судьбе двух «холёных» офицеров. Один из них – 18-летний прапорщик Павел Кольченко, в своё время бежавший с гимназической скамьи на фронт, заслуживший там георгиевские кресты и офицерский чин, в 1917-м вновь вернулся в гимназию. Носил он не офицерскую, а солдатскую – грубого сукна – шинель, клочки которой и нашли на его останках. Собственно, по ним Кольченко и опознали весной 1918-го. Раны на теле юноши свидетельствовали, что его зверски замучили. Второй растерзанный… Здесь мы можем сделать лишь предположение, впрочем – весьма близкое к истине. Вторым мог быть прапорщик Константин Велигорский – тоже 18 лет от роду… Велигорский был возлюбленным внучки известного украинского писателя Михаила Старицкого Вероники Черняховской. Кольченко же был её одноклассником. Вероника тоже училась во 2-й Кирилло-Мефодиевской гимназии, откуда в январе 1918-го почти все мальчики 6-го, 7-го и 8-го классов убежали на фронт» (Роман с Крутами // Фокус №4, 27 января 2007 http://focus.in.ua/article/history/10351.html).

Джерел, вважаю, достатньо. Товариш, «журналіст» не виказав волі проявити свою ерудованість, закликавши мене до спростувань фактів наведених, звертаю увагу, у його статті. Підкріпити свої слова Владові не потрібно, нехай хтось заперечить те, що написане мною у галузі, в якій чорт ногу зламає, а Влад пройдеться легкою ходою. Ви засумнівалися в універсальності цієї людини? Ваші проблеми. З власною самооцінкою у Пучича все нормально. Він, без усілякої скромності, відписує: «Вважаю, що журналіст може писати на будь-яку тему». Ну, і що як він не правий. Влад швидко встигає помітити проблеми інших журналістів, але не власні. Так було з Зоєю Юхимчук – місцевою журналісткою, кореспондентом УНІАН у Житомирі, про яку Влад під ніком WolanD писав: «Зоя Юхимчук як часто це буває дещо не дослухала, а дещо дофантазувала» (http://zhzh.info/news/2007-01-25-809). Не буду вдаватися в подробиці справи, говорити хто винен у тому випадку. Та чи може універсальний «журналіст» заявляти свою правоту, впевнено, що його промашки ніхто й не побачить?

Щоправда, основна проблема у некомпетентності Влада, як універсального «журналіста». Дійсно, журналіст мав би вивчити різні версії трагедії Крут, висвітлити нові факти, що тільки-но стали відомими, в кінці кінців, розповісти актуальні проблеми, про які пишуть автори наведених мною статей. Але такий екскурс для справжніх журналістів, людей спраглих донести читачам більш об’єктивну інформацію. Коли Влад пробує себе у ролі палкого мачо, руки потрібно тримати при собі, хоча б на людях, а не лізти у всі теми, на які лягло око універсального «журналіста». Кому адресує Влад свої коментарі до статей інших авторів? Наприклад: «Заради об’єктивності автор міг би озвучити позицію директора… А щодо власне теми хтось має якісь новини?.. Цей матеріал найбільш ґрунтовний і інфоромативний. Однак, і тут у повній мірі не розкрито проблему… Прохання до автора не випускати такі інколи важливі дрібниці»? Авторам! А мав би – собі.

Історія – наука, що постійно вимагає від автора об’єктивності. Тим паче, нині, коли автор, має змогу аналізувати широку джерельну базу, та спрямовувати подальший розвиток, продовжувати пошук правдивих даних, а не кон’юнктурно вигідних Комусь тлумачень. Журналіст, який описує теперішні обставини певних ситуацій та подій, мав би не придушувати дійсні відомості, навпаки – сприяти їхньому поширенню. Адже громадськість Житомира повинна отримувати нові істинні відомості та вже на них формувати свою думку. Інфікуватись усесторонньою «журналістикою» доволі доступно, та хто понесе відповідальність перед судом часу?