Президентські обіцянки.

Дивлюсь на сьогодення країни. Лячно. Одні обіцянки.

Очільники держави і їхні політичні сили намагалися переконати нас, ніби все прекрасно, курс нормальний, ми ось-ось отримаємо асоційоване членство в Євросоюзі, а якщо і є якісь недоліки, то це зовсім «дрібнички» – наприклад, нікуди не годиться Конституція і її треба переписати від початку до кінця (дарма, що зробити це в нинішніх умовах абсолютно неможливо), ціни зупинемо, гривню стабілізуємо і т. д. Європа не за горами...

Натомість Європа розвернулась до нас, вибачте, – своєю мякою нижньою частиною, а не обличчям.

Керівники НАТО відкритим текстом заявляють, що ні про яке членство найближчим часом не може бути й мови. Доступ до європейських ринків ніхто не обіцяє навіть у дальшій перспективі. США активно поглиблюють свої стосунки з Росією. Не відстають від них і традиційно москвофільські держави – Франція, Бельгія, Німеччина. Навіть у найбільш дружній Україні Польщі посилюються антиукраїнські настрої, на що не може не зважати навіть офіційна Варшава. Схоже, що відбувається новий перерозподіл сфер впливу, в ході якого Європа відмовляється від України.

Провина України у такому розчаруванні з боку європейців цілком очевидна. Маємо не так державу, як її імітацію, під якою ховається режим казкарів. Його мета – не розбудова національної економіки і піднесення доброботу людей, а, навпаки, максимальне розграбування усіх ресурсів. Замість жорсткого аналізу невтішної ситуації згори чуємо тільки якісь заспокійливі відмовки. Мовляв, держава ще дуже молода, це все хвороби росту.

Та скільки ж можна дорослішати?

Девятнадцять років тому Україна мала прекрасні стартові умови для державотворення. Але ці позитиви було бездарно розтринькано. Ядерну зброю було здано практично лишень за «дякую». Запроваджено безвізовий режим без симетричної відповіді з боку Євросоюзу. Багато заводів куплено іноземним капіталом. У поземельних відносинах зараз взагалі чорт ногу зламає.

Примусове знищення великих колективних сільгосппідприємств (тільки одиниці з них перетворилися на агрофірми) призвело до катастрофи на селі. Здійснено небачений перерозподіл суспільних благ на користь усього кількох сотень сімей. Соціальні гарантії перетворюються на порожній звук. Із Україною вже практично ніхто не рахується на міжнародній арені.

А спроби посварити і розєднати Схід і Захід? І чому завдання об’єднати близьких, але все ж відмінних західних і східних українців поки не розв’язав жоден наш президент. Навпаки, кожні президентські вибори дають імпульси до розколу. Від президента залежить неймовірно багато, особливо на початковому етапі державотворення, котрий в Україні триває досі.

Тому майбутня президентська кампанія дає Україні, можливо, останній шанс повернутися у колію цивілізованого розвитку. Тому як би не зневірена була Україна, та і я особисто, може і буде діло, бо ми варті того. Бо наша Батьківщина вже просить про допомогу.