Житомирский художник Юрий Камышный путешествует по родному краю

— Слухаю, що розповідають мені хати, — їхні історії із болями й радощами, стражданням і любов’ю, а потім намагаюся почуте передати на полотні.

У пресі привернула увагу така оцінка робіт художника: «Старі поліські хати на полотнах Юрія стають уже не просто залишками архаїчної екзотики українського села, вони перетворюються на ковчег буття народу, стають хранителями його генетичної пам’яті. Кожна хата на картинах Камишного, навіть елемент її, вікно чи двері, похилений паркан, стара яблуня над стріхою чи занедбані борті на дворищі — це живі персонажі, які дихають, сміються чи плачуть, і неодмінно розповідають якусь історію — варто лише придивитися».

І це справді так. Ось робота «Жива ще мати в господі». Вона дуже проста. Старі напіввідчинені двері, старенькі капці під порогом, до стіни притулилася ковінька, з якою старенька господиня цієї хатки дибає по подвір’ю в щоденних клопотах, виглядаючи з доріг своїх вічно заклопотаних дітей. У кожного ця картина викличе свої асоціації. В одних той поріг стане символом межі, яку переступають наші матері, відходячи у вічність. В інших — розчинені двері, з яких вони самі вийшли в зовсім інший — урбанізований світ, де нерідко знайшли зовсім не те, що шукали, а десь там, далеко, їх усе чекають, сподіваються на зустріч...

Мандрує він не тільки поліськими селами. Відвідав мало не три десятки країн світу. Південну Америку проїхав від екватора до Вогняної Землі. Юрій Камишний — один із небагатьох українців, які побували на загадковому острові Пасхи. Індія та Шрі-Ланка надихнули художника на дорожні замальовки пастеллю. Так народилася серія «Кольори мандрів». Художник каже, що результатом задоволений, хоча пастель — нова для нього справа.

— Іншу техніку я не міг використовувати за кордоном, бо олійні фарби дуже важкі, а розчинник у літак не візьмеш. Пастель легша й компактніша. Перші роботи були ніякі, а потім від малюнка до малюнка втягнувся, почав отримувати задоволення і зараз активно працюю в цьому напрямку.

На світовідчутті Юрія Камишного позначилося те, що він син художника. Нове відкриває скрізь.

«Куди збираєшся,— запитують мене друзі. Відповідаю: «У музей російського мистецтва». «Що ж ти там нового побачиш, ти ж там уже був»,— дивуються. Пояснюю, що кожного разу відкриваю щось нове, — зазначає Юрій Камишний.

Ще один штрих до портрета художника додає такий епізод із його мандрів. На зарубіжний митниці, як повертався додому, на мушлі й камінці в його багажі дивилися здивовано. Пояснив, що він художник. Реакція була така: а, ну тоді пропускайте.

Із усіх мандрів найбільше враження на нього справила Індія. Про цю країну може говорити годинами. Для нього це — мов друга батьківщина. 

Символічно, що в заслуженого художника України три премії. Одна — імені Миколи Реріха, творчість якого тісно пов’язана з Індією. Друга — імені Івана Нечуя-Левицького, що присуджується за висвітлення могутнього колоритного українського національного характеру, який найтонше та найоб’ємніше розкрив цей письменник. Третя — імені великого патріота України Івана Огієнка.

Є таке прислів’я: скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Серед друзів Юрія Камишного — індійська правозахисниця Мрідула Гош. Першу вищу освіту здобула в Президентському коледжі при Калькуттському університеті. В 1984 році стала студенткою факультету міжнародних відносин і міжнародного права Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

— Марила Київською Руссю, хотіла побачити на власні очі. Тому й приїхала в Україну за програмою обміну студентів. На той час я вже мала одну вищу освіту, тому була старшою за своїх однокурсників. Приїхала і зрозуміла: цікава країна. 

Але люди в Україні вразили тим, що ходили по струночці: жодного руху ні вправо, ні вліво. Стагнація, застій. Потім побачила, що в душі всі роздвоєні. Наприклад, людина з вами говорить одне, а позаочі — зовсім інакше. 

Багато було таких серед викладачів. Ледь не кинула все і не поїхала, бо мені тут було важко. Але з часом я збагнула, що без зміни ця система не зможе існувати. Ніщо штучне довго не тримається: штучне волосся рано чи пізно випаде, штучні нігті зламаються, — розповіла Гош.

Її передбачення збулися — тепер живемо в цілком іншому світі: й на кухні, й привселюдно говоримо однаково. А сама Мрідула стала в нас зовсім своєю. Вона кандидат історичних наук, фахівець із міжнародного розвитку і зовнішньої політики, голова правління Східно-європейського інституту розвитку і головний редактор «Східно-Європейського Монітору». А ще — перекладач, автор перекладу на бенгалі української поезії, передусім «Лісової пісні» Лесі Українки. По-українськи говорить краще, ніж деякі наші державні діячі й політики. Вивчала мову за самовчителями і передачами українського радіо — радіоточки в кімнатах гуртожитків завжди були включені. Стала активним пропагандистом української культури в Індії. Уже переклала на мову бенгалі 45 українських поетів — перше видання «Антології української поезії» в Індії вийшло ще в 1993 році. Чому взялася за цю складну справу? В Індії українську літературу, а поезію особливо, знають дуже погано: на англійську надто мало перекладів.

У комп’ютерному варіанті вже готова нова книга. Як і переклад «Лісової пісні» Лесі Українки, ілюстрована вона роботами Юрія Камишного.

Житомир.

Юрий Камышный и Мридула Гош во время открытия выставки художника, приуроченной к его 50-летию.