Ядерний статус та ядерна зброя в Україні

Підходячи до проблеми відновлення Україною статусу „ядерної” держави, тобто статусу держави володіючою ядерною зброєю необхідно проаналізувати загальний стан атомної галузі. На даний момент Україна є ядерною державою. Майже половина української електроенергетики виробляється на атомних електростанціях. В Україні розташовані одні з найбільших в світі покладів використовуваних у атомній промисловості матеріалів. Це родовища уранових та цирконієвих руд. 

Існує виробництво уранового концентрату та металевого цирконію, а також супутнього цирконію гафнію, на базі металургійної промисловості. Відповідно Українська Держава, навіть виходячи виключно з геолого-економічних факторів, буде вимушена розвивати атомну промисловість. На існуючому етапі розвитку атомної промисловості великою проблемою є відсутність замкненого паливно-ядерного циклу. Замкнений паливно-ядерний цикл являє собою низку взаємозалежних виробництв таких як: видобуток уранових й цирконієвих руд, одержання урану й цирконію з руди, збагачення урану, виробництво ТВЕЛОВ (тепловиділяючих елементів із цирконію й урану), виробництво зборок для реакторів з ТВЕЛОВ, переробка відпрацьованого ядерного палива, його тимчасове зберігання й поховання. Створення неіснуючих на даний момент виробництв необхідно для закріплення незалежності України в атомно-енергетичному секторі. Уже зараз для розв’язку цієї проблеми діють низка інститутів (Інститут Ядерної Фізики(Харків), Інститут Матеріалів Реакторобудування (Харків), Київський Ядерний Центр та ін.) над проведенням проектно-конструкторських розробок у рамках створення виробництв необхідних для українського замкненого паливно-ядерного циклу. Однак дані розробки, існуючи на папері, здійснюються в більшості випадків формально, внаслідок відсутності контролю й недофінансування. Основними проблемами, що стоять на шляху України до створення власного замкненого паливно-ядерного циклу є: відсутність політичної волі, нестача фінансування, зовнішньополітичні фактори, пов’язані із блокуванням одержання Україною низки технологій з боку третіх країн. Усі ці проблеми взаємозалежні із проблемою можливості створення української атомної зброї. Якщо врахувати що створення власного виробництва палива для атомних електростанцій є питанням державної незалежності й повинне бути рано або пізно вирішене, то питання створення ядерної зброї впирається у швидкість протікання програми розвитку українського атомного промислового комплексу. Як приклад успішного розвитку даної програми можна привести Іран, який за декілька років домігся істотних успіхів у створенні власної атомної промисловості.

Паралельно вирішується проблема підготовчих робіт до створення атомної зброї. Розглянемо окремо проблему створення ядерної зброї.

Проблему створення атомної бомби можна розкласти на три складові, це:
Проблема науково-технічний розрахунків і проектування вибухового пристрою.
Проблема одержання матеріалів необхідних для створення пристрою (найбільш важливими є, збройовий уран іди плутоній).
Проблема технологічного процесу зборки атомних боєприпасів.

Наявний кадровий потенціал може дозволити створити організації (або перепрофілювати існуючі) для розв’язку спектра проблем охоплюваних у першому пункті в досить стислий термін. Для пристрою побудованого на найпростішому (імплозіонному) принципі час необхідний для здійснення даних дій від декількох місяців до року, з урахуванням бюрократичних і організаційних труднощів, то при витраті всіх можливих зусиль на це піде до півтора років.

Більш значною є друга складова проблеми. У якості власне матеріалу для атомної бомби можна використовувати або збройовий уран, або плутоній. Збройовий уран – це уран, збагачений до змісту одного з ізотопів порядку 80% і більше. В Україні існують значні запаси уранових руд, і відповідно підприємства, що займаються їхнім видобутком, але відсутні збагачувальні заводи, увесь, що добуваються уран поставляється в РФ для наступного збагачення (у реакторних зборках також використовується збагачений уран, але зі ступенем збагачення порядку 3%).

Кількість збагачувальних підприємств обмежене й досить строго контролюється, разова закупівля мало перспективна й малоймовірна, тому що повинна супроводжуватися політичним розв’язком однієї із країн, що володіють збагаченим ураном, у світлі ДНЯО (договір про нерозповсюдження ядерної зброї). Країни, що не підписали ДНЯО (Ізраїль, Пакистан, Індія) за передачу урану швидше за все запросять непропорційно велику ціну, альтернативою є створення власних збагачувальних підприємств і супутніх виробництв. Необхідність наявності збагачувальних заводів можна аргументувати наявністю 4 АЕС і проблемою забезпечення власної энергонезалежності. Більш розповсюдженим матеріалом для ядерних зарядів є плутоній, що напрацьовується при роботі ряду типів реакторів (вірніше у всіх типах реакторів він напрацьовується, але з різною ефективністю) реактори, що складають АЕС України напрацьовують незначну кількість плутонію у відходах (вірніше одержання плутонію зі зборок, що відробили, з реакторів ВВЭР можливо, але технологічно важко). Реактори ЧАЕС напрацьовували велика кількість плутонію, але зараз вони зупинені. Загалом, можливе одержання деякої кількості матеріалів, що діляться, у якості збройових речовин з відходів діяльності реакторів, але нині відходи повністю вивозяться на території РФ. В Україні відсутні сховища відпрацьованого ядерного палива, а також технології по його похованню, утилізації, або переробці. Розробка подібних технологій і будівництво сховищ, разом з технологією збагачення урану тісно пов’язанні зі створенням замкненого ядерного паливного циклу. Вирішення подібних проблем можливо в рамках існуючого атомного комплексу України, але вимагає структурної перебудови існуючих організаційних структур, створення нових науково-проектних або реорганізації існуючих науково-дослідних структур. Час необхідний на дану реорганізацію займе близько року. Розробка власної технології збагачення й будівництво відповідних промислових об’єктів залежно від задіяних ресурсів можуть зайняти орієнтовно від 5-7 років. На що побічно вказує досвід інших країн, що мали або мають подібні програми й технології. (ПАР єдина країна, у світі, що майже автономно здійснила розробку атомної зброї затратила на цю програму не менш 10 років).

Третя проблема подібна з першою, але при її розв’язку слід ураховувати, що технологічний рівень навіть нині працюючих високотехнологічних виробництв знизився в порівнянні з початок 90- х і неухильно продовжує знижуватися, у зв’язку з малою потребою у високотехнологічних виробництвах. Відповідно вирішення можливих технологічних проблем теж займе якийсь час.

Висновки:

Відновлення "ядерного” статусу України пов’язано із проблемою створення "замкненого” паливно-ядерного циклу.

Україна має необхідний потенціал для створення власної атомної бомби.

Науково-технічний потенціал поступово знижується.