РОЗДІЛЯЙ І ПАНУЙ

ІСТОРІЯ – ЦЕ ВЧИТЕЛЬКА ЖИТТЯ

Давня латинська приказка каже, що «Історія – це вчителька життя»… На Україні й у Житомирі дехто докладає максимум зусиль, щоб ми із цією «вчителькою» не познаймились.

Якось римський імператор Юлій Цезар, підкоривши черговий народ, сказав своїм воєначальникам: "Ви думаєте, що ми завоювали їх, коли зайняли їх землі своїми легіонами? Ні! ми завоюємо їх тоді, коли будемо писати за них їхню історію".

«Історію пишуть ті, хто вішає героїв» - цими словами починається фільм Мела Гібсона «Хоробре серце». Влучний вислів відомого режисера відображає проблему навмисного спотворення історичної правди силами, які прагнуть панувати за принципом «розділяй та володарюй»…

Історію Житомира у ХІХ столітті писали на замовлення тих, хто жорстоко розправлявся із польським та українським національно-визвольним рухом. Тих, хто вішав Зигмунта Сераковського, переслідував Ярослава Домбровського, Ганну Пустовойтову, Тараса Шевченка, Івана Мазепу, Андрія Войнаровського, Юрія Немирича та багатьох інших польських і українських героїв. Мета цієї «історії» – розсварити і розділити братні народи і нав’язати деспотичне домінування третьої сили.

«Чужими руками легко жар загрібати». Розпалювання міжнаціональної ворожнечі між поляками та українцями, впродовж останніх двохсот років, було головним інструментом імперської політики на східноєвропейському напрямкові. Політики, яка не раз призводила до значних трагедій польського і українського народів. Але настав час зірвати чорну пов’язку із очей, бо, як мовить Святе Письмо: «коли сліпий веде сліпого, то вони обидва падають в яму».

ОДНА ІСТОРІЯ ДВІ ПРАВДИ

Нещодавно представники польських організацій Житомира звернулися до місцевої влади із проханням перейменувати вулицю Якіра на честь відомого польського піаніста, композитора і державного діяча часів Другої Речі Посполитої Ігнація Яна Падеревського. Діяльність і творчість Падеревського була тісно пов’язана із Житомиром, оскільки в нашому місті проживав і був похований на Польському цвинтарі його батько. Але виконком Житомирської міської ради відмовив польській громаді у її проханні, мотивуючи це тим, що (увага!) в 1919 році Падеревський був прем’єр-міністром Польщі, а ця держава, мовляв, у 1920 році здійснила «інтервенцію» (?!) на Україну, в результаті якої була «захоплена» (?!) значна частина Правобережної України. Коли я почув таку аргументацію із вуст шанованого мною місцевого краєзнавця Георгія Мокрицького я був, чесно кажучи, шокований...

Тобто, виявляється, що Житомирський міськвиконком зробив, м’яко кажучи, не виважену та некоректну інтерпретацію подій 1920 року. Оскільки однобічно визнав владу більшовицької маріонеткової УССР (1920-х років) – "українською владою", натомість проігнорував Українську Народну Республіку, яка дійсно користувалася підтримкою житомирян у 1917 -21 роках. Адже, сегодні не для кого не секрет, що влада більшовиків в Україну була принесена всупереч волі українського народу на багнетах Червоної Армії.

Якщо ж брати волевиявлення українців у 1917 році під час обрання Всеросійських Установчих Зборів, то за більшовиків в українських губерніях проголосувало лише 10 відсотків українців (в Росії 25 відсотків), тоді як за проукраїнські партії, які входили у склад Центральної Ради УНР, 90 відсотків. Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів в Україні також засудили більшовицький переворот в Петрограді, тобто, образно кажучи, навіть радянська влада в Україні була антибільшовицькою. Іншими словами влада більшовиків не користувалася підтримкою переважної більшості мешканців України, а отже була не легітимною, простіше кажучи антинародною.

Впродовж років української революції влада в Україні мінялася – УНР, Українська держава гетьмана Скоропадського, Директорія Петлюри й Винниченка, але підтримкою переважної більшості народу користувалися саме проукраїнські сили й уряди. Це загальновідомі факти. Владу Української Народної Республіці, на відміну від більшовиків, підтримувала абсолютна більшість житомирян. І коли Директорія УНР в 1920 році уклала угоду із Річ Посполитою задля визволення України від загарбників, то дії союзників, поляків та українців, аж ніяк не можна назвати «інтервенцією».

І Житомирський міськвиконком, однобічно трактуючи події 1920 року, як на мене, проявив свою необ’єктивність і нетолерантність. Адже сьогодні навіть діти, які вивчають історію в школі, розбираються у подіях 90-річної давності. Прикро...

І оскільки ніхто із поважних місцевих істориків і краєзнавців не сподобився показати місцевій владі інший бік історичної правди, ми хочемо звернути увагу громадськості на події, які відбувалися в 1920 році в Житомирі з іншої точки зору. Можливо дещо й суб’єктивно, але заради об’єктивності, вибачте за каламбур. Оскільки правда не може бути однобічною.

ІНШИЙ БІК ПРАВДИ

Наприкінці квітня 1920 року делегація уряду Української Народної Республіки підписала у Варшаві угоду, згідно з якою Україна визнавала польську анексію Галичини й Західної Волині, а Польща, натомість, офіційно визнала незалежність УНР і зобов'язалась надати їй військову допомогу проти більшовиків.

"За нашу і вашу свободу!" - під таким гаслом 25 квітня 1920 року рушили на фронт польські війська. Основний наступ вони повели на теренах Правобережної України, зайнятої більшовицькою армією. У складі польських військ наступали й українські 3-тя Залізна та 6-та Стрілецька дивізії, сформовані у польських таборах з полонених старшин і вояків армії УНР.

На початку наступальної операції польські війська завдали червоним низку важких поразок. Полякам вдалося прорвати фронт 12-ї більшовицької армії і вже 26 квітня заволодіти Житомиром, Коростенем, Радомишлем. Більшовицькі частини хаотично відступали.

Отже, 26 квітня частини Польської армії разом із військами УНР вступили до Житомира. У місті було відновлено законну діяльність українських органів влади, які функціонували одночасно з польською військовою адміністрацією.

На Поділлі назустріч польським військам проривалася армія УНР. Під Ананьєвим, Балтою, Вапняркою, Тульчином їй довелося витримати жорстокі бої з червоними, які мали відчутну перевагу. 6 травня 1920 р. у районі Ямполя армія М. Омеляновича-Павленка з'єдналася з українською дивізією полковника О. Удовиченка, яка перебувала на польському фронті. Цього дня армія УНР закінчила свій Перший Зимовий похід. Упродовж п'яти місяців вона з боями подолала близько 2,5 тис. кілометрів, знищуючи ворожу адміністрацію на українських землях. За успішне керівництво армією під час Першого Зимового походу М. Омелянович-Павленко був підвищений до звання генерал-поручника. Армія УНР відразу ж зайняла відтинок Ямпіль - М'ясківка на правому крилі польсько-радянського фронту.

7 травня 1920 р. польські війська та 6-та Стрілецька дивізія армії УНР полковника М. Безручка визволили від червоної армії Київ. Здавалося, цього разу більшовики зазнали поразки. Вже у травні - червні 1920 р. штаб армії УНР виробив мобілізаційний план, проведення якого мало дати Україні 200-тисячну армію. Командування активно займалося формуванням нових армійських з'єднань, реорганізацією запасних частин та тилових структур, боротьбою з проявами у лавах війська деморалізації, налагодженням культурно-просвітницької роботи серед вояцтва.

Проте союзники не подбали про закріплення досягнутих успіхів. Це дало змогу більшовикам перекинути сюди значні підкріплення. У червні 1920 р. 1-ша Кінна червона армія прорвала фронт, і польсько-українські частини були змушені залишити Київ.

7 червня 1920 року червоні із 4-тої кавалерійської дівізії першої кінної армії вдерлися у Житомир.

Зухвалий набіг більшовицьків був настільки стрімким, що штаб головнокомандуючого польськими військами Юзефа Пілсудського ледве уник полону. Ця операція в більшовицькій міфотворчості відома під назвою «Житомирський прорив». Учасником тих подій був Ніколай Островський, в майбутньому більшовицький письменник. У романі «Як гартувалась сталь» він писав: «Розгорнувшись віялом біля Житомира, даючи волю баским коням, заіскрилися на сонці срібним блиском шабель. Швидко-швидко бігла під ногами земля. Велике місто з садами поспішало назустріч дивізії. Промчали перші сади, вскочили у центр, і страшне, моторошне, як смерть, «Дайош!», розляглося в повітрі. Приголомшені поляки майже не чинили опору. Місцевий гарнізон був розтрощений».

Більшовики, захопивши Житомир, одразу ж його залишили й повіялися у напрямку Звягеля (Новограда-Волинського). Відтак наступного дня (08.06.1920 року), за підтримки польських союзників, у Житомирі було відновлено законну владу УНР. У Житомирян знову з’явилася надія…

Згідно зі спогадами житомирянина Симона Грібера: «Ясного літнього ранку 8 червня по вулиці Київській прогулювалися нарядні люди, здебільшого жінки в дорогих платтях та великих, прикрашених штучними квітами, шляпах. Це були поляки, які мешкали у Житомирі. Вони зустрічали своїх. Першою йшла кавалерія. Всі коні були однакової масті й неймовірної краси. Кавалеристи були у новеньких одностроях з погонами, із ґудзиками, які виблискували у яскравому промінні сонця. Жінки, які стояли обабіч дороги жбурляли кавалеристам квіти. А потім відкрилися магазини, лавки, базари. На вулицях було людно. Серед натовпу виділялися польські офіцери у чопірних мундирах і конфедератках».

Однак, нажаль, 12 червня 1920 року більшовицькі загони знову вдерлися до Житомира. «Після тривалого ранкового гарматного обстрілу, згадує Грібер, - на Київську вулицю повільно висунулася кавалерія. На кобилах різної масті сиділи червоні кавалеристи, одягнені: хто у старій гімнастерці, хто в потертому, а часом і рваному жакеті, хто у довгому пальто. В одних на голові будьонівка, у інших – якийсь м’ятий картуз, а в декого на голові красується шляпа. За кіннотою йшла піхота. На ногах у червоноармійців, здебільшого, були товстелезні черевики і онучі різних кольорів; лише деякі були взуті в чоботи. Але найбільш несподіваним, - згадував Грібер, - було те, що у натовпі піхотинців затесався… верблюд, який виступав повільно, поважно, зверхньо дивлячись на людей, котрі юрбилися на тротуарі».

Що принесли Житомирянам більшовики?

Терор, голод, епідемії, масової арешти і розстріли стали повсюдним явищем. Впродовж декількох років більшовицького владарювання населення понад стотисячного Житомира скоротилося майже вдвічі. Тільки за перші роки панування червоних місто втратило чи не кожного другого житомирянина. Про це свідчать цифри. Адже, до більшовицького загарбання Житомира, попри війни (світову, громадянську, національно-визвольну), які тривали з 1914 до 1920 років, населення Житомира зросло із 88-ми до 100 тисяч осіб. Натомість за перші вісім «мирних» років більшовицької окупації кількість мешканців міста зменшилася на 43 тисячі й у 1929 році становила лише 57 тисяч осіб. Коментарі, як то кажуть, зайві.

ЕПІЛОГ

Вулицю більшовицького військового діяча Іони Якіра досі не перейменовано. Відомого польського піаніста та державного діяча І.Я. Падеревського не вшановано. Прохання чисельної польської громади Житомира проігноровано. Натомість була вчинена спроба зіштовхнути інтереси поляків із інтересами частини свідомих українців, які входять у партію ВО «Свобода». Адже після того як була подана заявка на перейменування вулиці поляками, деякі представники житомирської «Свободи» раптом зажадали перейменувати саме цю ж вулицю іменем уродженця Житомира відомого ідеолога ОУН (м) Миколи Сціборського. Замість шукати шляхів примирення і порозуміння поляки й українці Житомира ведуться на дешеві спектаклі й маніпуляції. Прикро. Макіавелістська політика за сценарієм «розділяй і пануй» у Житомирі продовжується.

[/i]