Українська мова!

ХІХ, ХХ, століття, а саме про них далі піде мова, були важким ударом для Української державності і відповідно для мови. На теренах нашої держави рідна мова зазнавала величезних утисків, обмежень.

Все це пекло на мою думку розпочалось з закриття Києво - Могилянської академії в 1811 році, серця всього українського, зокрема і мови. Наступні 36 років московська влада проводила всебічні заходи по боротьбі з «малоруской річчю» , що в результаті пордило розгром Кирило-Мефодієвського товариства і наказ цензорам суворо слідувати за українськими письменниками "не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству".

1847 – 1857 роки були каторгою всього Українського народу, Української нації. Впродовж цих десяти років тривала солдатська каторга батька Українсього народу Т.Г. Шевченка, з забороною малювати та писати. Цим самим імперія намагалась придушувати все Українське, вся діяльність української інтелігенції, зокрема створення безоплатних недільних шкіл для дорослих, придушувалась. Так Павла Чубинськогона 7 років виселяють до Архангельську за "українофільську діяльність".

1863 р. Українська мова калічиться Валуєвським Циркуляром, в якому йдеться про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою: "Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє - ворог Росії".

Надалі ситуація нагадує сьогодення, до нищення Української мови вмішується міністр освіти Толстой. Вказівкою якого кінцевою метою освіти всіх «інородців», що проживають в межах нашої вітчизни, повинно бути змосковщення.

1876 р. Українську мову громить Емський указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від
загальновизнаного російського правопису". Заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до неї українською мовою. 1876 р. Указ про зобов´язання "прийняти як загальне правило", щоб в Україні призначати вчителів-московитів, а українців посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округ. Це "загальне правило" діяло і за правління комуністів до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за 100 років з Руси-України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну направлено стільки ж росіян.

На цьому пгром всього Українського не закінчилось. Вже в ХХ ст.. впродовж 1905-1912 pp. - Міністерство освіти закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів перевело до інших шкіл, а іноді і перевезено до Росії за намагання вводити у викладання українознавчу тематику.

1910 р. Уряд П.Столипіна своїм циркуляром зарахував українців до "іновєрцев" і заборонив будь-які українські організації. Боротьба з рухом за відродження України є історичним завданням московської державності, вважав Столипін.

Намагання москвичів знищувати Українське не стихало не на хвильку, руйнувало всі спроби української інтелігенції відновити українську освіту, літературу, мистецтво.

І вже 1914 р. захопивши Галичину, російська військова адміністрація негайно спалила бібліотеку Наукового товариства ім.Т.Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації.. В один день українські школи були переведені на російську мову, звільнили тих вчителів, які не могли або не хотіли нею викладати; вислали до Сибіру сто тисяч українців, головним чином вчителів, священиків, вчених, активістів "Просвіти", Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі від голоду, холоду та хвороб.

Впродовж 1932 – 1933 рр. Українська нація втратила близько 12 млн. її цвіту, лише за те що вони Українці. Проводилось централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40 відсотками світового чорнозему, умертвлено голодом 12 мільйонів носіїв української мови, саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення.

Впродовж 1933 – 1941 рр. відбувалось тотальне нищення та арештів 80% української інтелігенції. Заборона писати мистецькі та художні твори, які б позначалися українським національним змістом, досліджувати і вивчати справжню історію України, згадувати про голодомори. Система освіти та виховання були спрямовані на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення Руси-України від окупанта, зневагу до українських національних героїв. Визначні наші діячи науки, культури, церкви (М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, І.Пулюй, Г.Хоткевич, І.Багряний, О.Ольжич, А.Шептицький та багато інших) замовчувались або подавалися в негативному значенні.

Після війни вже в 1962 р. ЦК компартії України зобов´язує комуністів та місцеву адміністрацію "рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму", найшкідливішими з яких, на думку колонізаторів, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.

Два роки, а саме з 1972 - 1974 рр. проводились політичні репресивні процеси проти українських дисидентів. У ці роки були засуджені: Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба, В.Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н.Світлична, В.Чорновіл, Ю.Шухевич та інші. Від без невиході Українці намагались гуртуватися, підпільно читаючи і розповсюджуючи Українську літературу. В січні 1978р. Україна втратила свого сина, патріота Олексу Гірника який на Тарасовій горі спалив себе на знак протесту проти поневолення та помосковщення Українського народу.

1979 р. відбулась ташкентська конференція де було зазначено що "Російська мова - мова дружби і співпраці народів СРСР", яка накреслила нові заходи щодо помосковлення неросійських народів СРСР (як результат – українські дитячі садки практично зникли).
Останнім ударом по Українській мові був Закон «Про мови народів СРСР», який закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території червоної імперії та поневолених нею народів.

Впродовж цих двох століть чи то біла чи червона московщина всесильно та цілеспрямовано знищувала все Українське: мову, культуру, мистецтво, освіту і безпосередньо націю. Та Український народ вистояв в цьому не рівному бою, неодноразово показуючи що ми єдині, сильні, національно свідомі. І ще раз доввели що там закінчується наш ворог де його і мова.

05.02.2011 Заверуха А.І.