Відновлення Українсьої державності 30 червня 1941 року у Львові

30 червня 1941 року у Львові ОУН (Б) проголосила Акт відновлення Української держави. Сформований Я. Стецьком уряд почав втілювати у життя сценарій державотворення, розроблений напередодні війни у Кракові.

 Акт 30 червня 1941 р. мав далеке відлуння, але оцінюється по-різ­ному. В ті дні один з бойовиків ОУН(Б) назвав його "сміховартим дер­жавним будівництвом". В сучасній літературі нерідко підкреслюється його доленосність.

Факти свідчать, що Я. Стецько мав вільні руки тільки ті декілька днів, котрі знадобилися німецькому урядові, щоб помітити подію і зреагувати. Вже 3 липня С. Бандеру викликали в Краків і пояснили йому, що українських союзників Німеччини не існує, а здійснена у Львові акція є з правової точки зору державним злочином. Цей факт дає можливість зробити ряд важливих висновків.

Метою націоналістів було створення на окупованій Німеччиною території України національної держави. Цю мету вони почали реа­лізовувати явочним порядком, щоб поставити керівників Третього рейху, котрі не бажали з ними спілкуватися, перед доконаним фак­том.

Українські націоналісти могли розглядати створювану ними дер­жаву як цілком підлеглу Третьому рейху або незалежну і союзну йому. Неясно, як С. Бандера планував зберегти незалежність в умовах німецької окупації, але не в тому суть.

Припустимо, що задекларований 30 червня 1941 року Крайовий уряд Української держави виявився б суто колабораціоністським утворенням на зразок вішістської Франції. Чи можна, виходячи з цьо­го припущення, звинувачувати ОУН в колабораціонізмі?

Українські націоналісти з власної волі могли стати колабораціо­ністами або могли ними не стати. Все це - зі сфери припущень. Фак­ти свідчать, що вони не стали колабораціоністами з волі Німеччини. Главарі Третього рейху не мали наміру культивувати колабораціонізм у Східній Європі.

Звинувачення націоналістів в колабораціонізмі розбиваються од­нією короткою тезою: поняття "колабораціонізм" завжди пов'язане із співробітництвом двох сторін - пануючої і підлеглої. Якщо нема однієї з сторін, то нема й колабораціонізму. За німецько-радянським кордо­ном після 22 червня 1941 р. Берлін не визнавав наявності "підлеглої сторони". Волею фюрера за ним починався "життєвий простір" німе­цького народу, який разом з Німеччиною об'єднувався в нове геополітичне поняття - Великонімеччину.

На нараді із сановниками рейху 16 липня 1941 р. А. Гітлер заявив: "Не повинно бути й мови про те, щоб дозволити створення якоїсь вій­ськової сили на захід від Уралу, навіть якщо для цього нам треба буде воювати сто років. Усі спадкоємці фюрера повинні знати, що безпека Рейху буде гарантована тільки тоді, коли на захід від Уралу не буде жодної іноземної армії. Німеччина бере на себе захист цього просто­ру від можливої небезпеки. Незмінним повинен залишатися тільки та­кий принцип: ніколи не дозволяти, щоб хтось інший, окрім німців, но­сив зброю. Це надзвичайно важливо. Навіть якщо потім нам видасть­ся зручним притягти підкорені іноземні народи до військової допомо­ги, то це було б помилкою!"

В Акті 30 червня 1941 р. був такий пункт: "Новоповстаюча Україн­ська Держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Вели­кою Німеччиною, що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає Українському Народові визво­литися з московської окупації".

У деяких післявоєнних зарубіжних виданнях; у тому числі офіцій­них, процитований пункт сором'язливо викидали геть. Навпаки, в радянській літературі увага завжди загострювалася саме на цьому пункті. Проте до декларативної заяви варто ставитися спокійно.

С. Бандера і Я. Стецько сподівалися, що відновлювана Українська держава зможе "тісно співдіяти" з Німеччиною. Навпаки, для А. Гітлера, як підкреслювалося в його промові 16 липня, територія на схід від Німеччини і на захід від Уралу була простором, а не державою. Фюрер не заперечив Розенбергу, коли той на нараді пропонував: в Укра­їні нам треба буде дозволити певне культурне піклування, підняти іс­торичну свідомість українців, відкрити в Києві університет, розвинути деякий потяг до незалежності (тут явний натяк на недавню подію - Акт 30 червня). Чому фюрер не заперечив, видно з таких його слів: "Мотивація наших дій перед світом повинна бути узгоджена з погляду тактики. Тут ми повинні діяти таким самим чином, яку Норвегії, в Да­нії, у Голландії і в Бельгії. У цих випадках ми зовсім нічого не казали про нашу мету, і ми будемо досить розумними, щоб не казати цього і в майбутньому. Ми знову підкреслюватимемо, що ми були змушені окупувати якусь територію, щоб встановити там порядок і відновити безпеку".

Спочатку німецька адміністрація поставилася до "узурпаторів" і "політичних анархістів", як вона називала українських націоналістів, досить поблажливо. Гестапівський апарат, який відповідав за поря­док на окупованій території, не бажав перетворювати найбільш пере­конаних ворогів радянської влади на власних ворогів. Абвер цінував націоналістів як ефективну агентуру в радянському тилу.

Однак С. Бандера відмовлявся відкликати Акт 30 червня і напо­лягав на тому, що ОУН є рівноправною стороною на "переговорах", які проводили з ним німецькі функціонери. "Державна самостій­ність України для обох сторін не підлягає дискусії", — заявив він 21 липня.

Від проголошення Акта ЗО червня 1941 р. ОУН(Б) обрала тактику доконаних фактів. Свого часу така тактика допомогла Ю. Пілсудському відновити Польську державу в кордонах, які включали українські, білоруські і литовські етнічні землі. Але з нацистами тактика докона­них фактів не спрацювала.

20 серпня 1941 р. було утворено рейхскомісаріат "Україна". Спро­ба ОУН(Б) і ОУН(М) організувати місцеве самоуправління на окупова­ній території, у тому числі за межами Західної України, викликала різ­ко негативну реакцію з боку структур утворюваного рейхкомісаріату. 15 вересня поліція безпеки і СД рейхскомісаріату "Україна" рапорту­вала в Берлін: "Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національ­ні політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприят­ливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому".

Цього ж дня всі поліцейські орга­ни рейху (поліція безпеки, СД, гестапо, таємна польова поліція, абвер) провели перші масові арешти членів ОУН(Б) на окупованій тери­торії України та в інших країнах. Провідники ОУН опинилися спочатку в тюрмі, а потім у концтаборі Заксенхаузен. 25 листопада німецькі спецслужби поширили секретну інструкцію такого змісту: "незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті "Україна", мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники".

У кожного може бути своє ставлення до зазначеної події але необхідно зрозуміти, що це була одна з багатьох спроб українського народу створити Українську державу. Хоча вона створювалась під протекторатом Німеччини але в подальшому передбачалось звільнення від будь-якого протекторату та створення суверенної України.