Михайлівська...
«Я люблю рідну матір по-рідному...»
(Молитва до Дажбога)
Оповідаючи про Житомир, особливий наголос хочу зробити на
Михайлівській, одній з головних вулиць міста. Ні, ні, я не помилився... Вона, Михайлівська, маючи лише 520 кроків у довжину, є головною не в географічному вимірі. То зовсім інший вимір - духовний, культурний, а врешті й історичний. Не помилюсь, коли скажу, що це ще й діловий і політичний центр міста. Кожний по-своєму любить
Михайлівську, єдину пішохідну вулицю, яку, на жаль, останнім часом такою назвати можна лише умовно. Крокуючи по ній, ніби доторкаєшся до чогось доброго, світлого, чистого... Саме того, що збагачує духовно. Зовсім не випадково,
Михайлівська займає таке особливе місце в житті кожного містянина. З нею пов’язані творчі злети і падіння, внутрішній спокій і тривога, миті справжнього щастя, глибокі роздуми, вагання, розпач і надії. На ній народжуються великі ідеї, творчі задуми, нові плани... Для житомирян вона не буває мачухою. Як добра мати, вона нікого не відштовхує, ні з кого не глузує, кожного приймає таким, яким він є....
...
Михайлівська буває різною: зі смаком одягненою в дні урочистостей, по-робочому зосередженою у будні, в міру розкішною в свята і вихідні, привітною у вечірні часи, байдужою опівночі, а рано вранці, як молодиця, що не встигла надати собі належного виг-ляду, трохи неприбраною. А ще вона буває тривожно-суворою в хвилини, коли по ній крокують люди з політичними гаслами і прапорами.
... Зауважте, що цій вулиці властиво змінюватись упродовж дня і в залежності від пори року. Зранку вона миється, чиститься, робить зачіску, наводить макіяж, прискіпливо розглядаючи себе в дзеркалі вітрин, поспішає розставити по місцях спересердя розкидані речі, вимикає нічну рекламу, відчиняє двері торгових установ і банків. Причепурившись,
Михайлівська ближче до дев’ятої стає надто офіційною, ніби й прохолодною. Це час, коли по ній поважно крокують чиновники, видзвонюють обчасами офіцери військового суду і прокуратури, квапляться клерки, поспішає технічна інтелігенція...
За годину
Михайлівська непомітно змінюється і стає більш демократичною. Саме в цей час і саме тут можна обмінятися думками з працівниками творчого цеху, богемою міста: письменниками і поета¬ми, художниками, скульпторами, співаками з ансамблю «Льонок», артистами театру, журналістами. Вони здійснюють щоденний ритуал: п’ють ранкову каву. Серед цієї публіки знову зустрічаються ті ж держслужбовці, які, похапки відмітившись на роботі, долучаються до ритуального дійства.
Звичайно ж, можна і вдома випити філіжанку кави, але пропустити кавовий ритуал о десятій на
Михайлівській - зовсім немислима річ!
Тут можна зустріти потрібну людину і вирішити питання, яке в службовому кабінеті не вирішується.
...
Михайлівська стає по-домашньому гостинною обідньої пори. Через відчинені вікна і двері чути неперевершені запахи українських страв. Тихий гомін відвідувачів зливається з розмовами прохожих. Смачні запахи нагадують, що настала пора і їм щось перехопити...
Після недовгого затишшя, ближче до кінця робочого дня,
Михайлівська стає гомінкою та відвертою. Її тротуари і кафе наповнюються людьми солідними, в піджаках і при краватках, саме цієї пори з'являються безліч гарно одягнених жінок і заклопотаних підприємців; не обминають
Михайлівську й веселі компанії студентів. Часто можна побачити вуличні виступи студентів музикального училища, вони заробляють собі на каву, а чи й пиво...
Непривітною
Михайлівська стає пізньої осені, коли з вулиці Лятошинського холодний вітер, як досвідчений гульвіса, розважаючись, оскаженіло кидається на будівлю лялькового театру. Боляче вдарившись об його фасад, холодний вал зі свистом ділиться на два потоки, щоб далій продовжити свій вільний лет протилежними напрямками: один - у бік Київської, інший Великої Бердичівської.
Цікаву історію має ця дивна вулиця і за час свого існування не раз змінювала назву.
Пилипонівською вона була до побудови
Михайлівської церкви, що красується на розі з Київською. Колись тут селилися «
пилипони» - представники однієї з течій старообрядців, які облюбували цю місцину ще у 18-му столітті. Зведення церкви сто п’ятдесят років тому призвело до зміни назви вулиці. Її стали називати
Михайлівською, на честь купця
Михайла Хаботіна, коштом якого, власне, і був побудований храм. Коли настали радянські часи, нова влада дала вулиці назву
Рад, хоча рада на ній була одна - міська. Незалежна Україна повернула сьогоднішнє ім’я...
Проте не все так добре на
Михайлівській. Боляче спостерігати, як вона хворіє. А хворіє вона часто, довго і важко. Обділена увагою і теплом, хворіє від байдужості як рядових житомирян, так і можновладців, від яких, власне, й залежить її здоров’я. Зруйновані елементи архітектурних форм виразками видніються на обличчі
Михайлівської. Грубі геометричні лінії занедбаного ресторану «Смоленськ» свідчать не про що інше, як про відсутність смаку в його творців. Нарешті, після десятка років, зникли зелений паркан і риштування біля добудованого корпусу музичної школи ім. Бориса Лятошинського. Доповнили картину щойно оновлений фасад будинку міської Ради й убогість відомого і давно не працюючого фонтану, що розташувався поруч, котрий, закритий дерев’яним настилом, став концертним майданчиком...
А ще єдина пішохідна вулиця не має жодного громадського туалету. Не додають шарму вулиці й безликі малі, а по суті капітальні, архітектурні форми, що знагла зайняли тротуари.
Проте, щось і робиться. Міська влада, наприклад, планує покрити
Михайлівську модною зараз тротуарною плиткою, як то зроблено на Хрещатику.
Плине час, але не міняється сутність
Михайлівської, яку ми любимо по-особливому. Так люблять діти рідну маму.
І я люблю
Михайлівську по-рідному, але мені чомусь прикро...
Григорій (Мирослав) Юшкевич
Михайлівська ....
А це http://www.slovoor.info/SO36/St36Pro.htm