Тут лежить Україна

Нам постійно торочать, що українців не може об'єднати історія. Кожного року 9 травня цю тезу демонструють наглядними прикладами завзятих суперечок чи навіть бійок в різних куточках країни.


Це врешті викликає своєрідну захисну реакцію в частини думаючих людей, які закликають не оглядатися на минуле, намагаючись рухатися вперед. Об'єднати людей, вважають вони, можуть радше візії майбутнього, а ніж концепції минулого.

Проте такий підхід не спрацьовує, адже становлення України як держави, формування ідентичності її громадян відбувається не в замкнутому стерильному просторі, де можна було б призупинити певні процеси на деякий час і повернутися до них згодом більш готовими.

В реальній ситуації небажання частини інтелектуалів вибудовувати прийнятну спільну модель українського минулого, грає на руку іншим, тим, хто не хоче бачити в цьому минулому нічого українського.

Ці інші у своїй діяльності можуть також опертися на результати роботи попередників, радянських ідеологів, які старанно десятками років вибудовували і впроваджували в суспільну свідомість потрібні для комуністичного режиму історичні міфи.

Вони мали стати основою нової радянської ідентичності, творення якої відбувалося коштом знищення української. І сьогодні саме ці міфи, а не історія в цілому, є джерелом суспільних конфліктів.

Суперечки довкола Другої світової війни - це не суперечки представників різних українських поглядів на цю трагічну сторінку минулого, це протистояння між сформованою в радянські часи ідеологічною концепцією Великої вітчизняної війни і її ревізією сучасними українськими істориками.

Намагатися примирити їх - справді марна справа, тому що вони взаємозаперечні, тому що існування однієї з цих концепцій передбачає ліквідацію іншої. Врешті тому, що головним у цьому протистоянні є не стільки бачення минулого, як бачення майбутнього.

"Велика вітчизняна війна", "Велика перемога", "радянський народ-переможець", Сталін-визволитель, червоний прапор - це не просто вияви ностальгії чи замилування минулим. Це прагнення протягнути певні моделі суспільних відносин в майбутнє, відродити їх в реальності.

Це візія майбутнього, де немає ні України як держави, ні українців як народу, ні влади, яка дотримується прав людини, ні громадянина, вільного у свої поглядах.

Це прекрасно розуміють у сусідній Росії, влада якої намагається відновити свій вплив на пост-радянському просторі, зокрема через опертя на старі ідеологічні основи.

Це мають розуміти й в Україні, якщо не влада, для якої, схоже, не є проблемою поступова втрата суверенітету на власних теренах, то бодай громадяни, для яких Україна як держава є цінністю, яку не міняють на жодні інші реальні чи примарні блага.

А правда про минуле, навіть важка та гірка, здатна примирити і об'єднати. Про це свідчать численні сімейні історії, коли під одним дахом вживалися нащадки непримиренних ворогів - бандерівців та кагебістів.

Головне, аби було бажання жити єдиною родиною у майбутньому. Про це свідчить й досвід інших країн. Іспанці під різними політичними прапорами вбивали один одного в громадянській війні, але зуміли подолати роз'єднаність суспільства, розказавши правду про ці роки.

Єднання будувалося не тільки на правді про минуле, але й на спільному баченні майбутнього, ім'я якого було святим для всіх учасників протистояння: Іспанія. Символом примирення став пам'ятник жертвам війни із промовистим написом "Тут лежить Іспанія".

Історія перестане розділяти і українців, коли минуле перестануть представляти у спрощеному чорно-білому баченні міфів, коли ми зможемо самостійно оцінити трагічні та героїчні сторінки історії, віддати належну шану своїм героям та засудити своїх зрадників, не оглядаючись реакцію наших сусідів.

І головне - коли зникнуть сумніви в необхідності будувати спільне українське, а не радянське, російське чи якесь інше майбутнє.

Можливо, символом такого примирення стане пам'ятник на спільній могилі учасників Другої світової - червоноармійців, повстанців, вояків дивізії "Галичина" із написом: "Тут лежить Україна"
http://tsn.ua/analitika/tut-lezhit-ukrayina.html