Ой тролю мій, тролю

Я починаю цей текст з великою радістю. Бо що б я далі не писала, якої теми не торкнулася б, – чи то мовної, чи то історичної, чи політичної, – словом, що б я тут далі не писала, я точно знаю, що даю комусь можливість заробити. Я майже роботодавець. Я даю українським тролям шматок хліба.

Не знаю, хто вони, не знайома з жодним, але повсюдно бачу плоди їхньої виснажливої цілодобової праці, впізнаю їхні нескромні сліди, виловлюю уламки ідей і смислів з тих текстів, по яких вони пройшлися танком – друзі мої, тролі.

Я чомусь уявляю їх всіх разом у глибокому підземеллі, вони заступають на службу за індивідуальним графіком, скажімо, доба через дві, ліфтом спускаються в шахту, залишаючи на поверхні землі своє минуле, свої родини, свої переконання і свою совість.

Вони демонструють на прохідній троляче посвідчення, їх супроводять до робочого місця – великого надпотужного комп’ютера, вмикають комп’ютер, вмикають таймер і кричать "Фас!". І тролі кидаються в бій як вовкодави, як гладіатори, як кирпаті мефістофелі.

Вони перекрикуються між собою не відриваючи поглядів від монітора, якось так, наприклад: "Гелп, сайт такий-то, стаття така-то, я в меншості!", або "Хто такий, до курвої мами, Дмитро Вітовський?!".

Але вони, без сумніву, знають, хто такий Дмитро Вітовський. Вони знають все і всіх. Тебе вони знають краще за тебе. У них вже складене на всіх авторів досьє з історією всього колись написаного чи сказаного – ключові слова, штрихпунктирно – і тепер залишається лише вправно жонглювати цими знаннями, обертаючи їх проти тебе ж, сіючи в душу зерно сумніву і вини.

І ти вже не знаєш, хто ти.

І ти вже не знаєш, хто такий Дмитро Вітовський.

Не дай боже потрапити під приціл цих новітніх демонів постсовєцького інтернету. Один раз дослухавшись до їхнього зміїного шепоту, ти вже в сітях, ти піймався, вважай – пропав.

Скільки вони заробляють за коментар? Гривню? Десять гривень? П’ятдесят? Чи може, оплачуються конкретні завдання? Скажімо, затролити якогось політика чи якусь політичну силу, затролити ситу Європу з усіма її знахабнілими іммігрантами чи Америку з її невмирущими спецслужбами.

Затролити тему УПА, затролити тему сучасних політв’язнів, затролити мовний закон, затролити мову, затролити всю Україну так, щоб вона не могла підвести голову з-під мегабайтів інформаційного лайна.

Щоб вже ніхто не розумів, що таке Україна і навіщо вона тут взагалі здалася. Щоб вже ніхто нічого не хотів розуміти, а просто падав собі смиренно хто в летаргійний сон, хто – в деліріум тременс.

Найцікавіше стежити за війнами між самими тролями. Це вже вищий пілотаж, битва титанів. Або робити лінгвістичний аналіз їхніх коментарів. Це я люблю.

Olya0378, наприклад, пише з приводу нещодавніх домовленостей про спрощення візового режиму з ЄС так: "Я проста українка. Мені ця Європа і даром не потрібна. Я маю купу занять в своїй батьківщині. Я не Коломойський чи Пінчук, шоби європами тинятися".

І от тепер мучить мене одне питання. Оля, хто ти? Що означає 0378? Рік і місяць народження чи номер твого посвідчення спецагента ВОТТ – всеукраїнського об’єднання тролів і тролих?

Опустимо інформаційний привід. Опустимо власні імена, це нецікаво. Що залишається? Короткі прості речення і спеціально вкраплені елементи суржику – доказ того, що Оля дійсно проста українка, яка забігла сюди, на хвильку відірвавшись від "купи занять", щоб сказати правду таким самим простим, як вона, і дуже зайнятим українцям.

"Даром" в значенні "задурно" – згідно із моїм мовним чуттям, словечко центрально-східно-українське. "Шоби" в значенні "щоб" – західноукраїнське. Але пробачимо Олі таку дрібну неузгодженість лексики і географії. А от "в своїй батьківщині" – вже цікавіше. Так міг написати лише той, для кого українська не є материнською мовою, але хто вже добре завчив, що треба казати "в Україні", а не "на".

Спрацювала аналогія і з’явилась проста українка, яка "в своїй батьківщині" має купу справ. З простотою, однак, теж не все в порядку. Бо простий українець навряд чи використає літературне і маловживане "тинятися".

Чесно кажучи, простому українцю наразі взагалі не до говоріння. Він вже давно тиняється всюди, де тільки може, шоби прогодувати сім’ю і шоби діти не ходили босі. Адже "купи занять", в існуванні яких ти переконуєш нас, Olya0378, насправді нема. Принаймні легальних. Принаймні тих, що не принижують людську гідність.

Я тобі, Олечко, навіть більше скажу: настає повна ж..па і незабаром навіть ви, тролі, втратите своє джерело прибутку. Виконаєте останнє завдання і підете з торбами, як всі решта вже пішли. Бо коли немає іншої думки і думки загалом, коли українські гуманітарії (по-вашому, свідоміти) підуть на "стройку" (про що ви так мрієте і мрія ця вже майже збулася), коли не буде ні "всіхів", ні "противсіхів" (так і кортить дописати – одні "псіхи"), коли нарешті на повен ріст встане з могили совок і восторжествує на цій нещасній землі помножений на блатняк "рускій мір", – тоді потреба в тролячій армії відпаде сама собою.

Не буде мене, не буде вас, розумієте? Залишать одного-двох для перестраховки і буде як в сусідній Росії, де тролі реагують лише на слово "Путін". Решта доробляють правоохоронці.

Тому нате, беріть, мені не шкода. Я пишу – ви тролите. Я тролю – пишете ви. Як кажуть, копієчка до копієчки, коментар до коментаря. І всі ми поки маємо що їсти. Тонни тролятини на барвистих тарілках інтернет-сторінок.

Смачного, мої любі підземельні друзі. Проста українко Олечко, "даром" даю. Зустрінемося на "стройці".

Таня Малярчук, письменниця, спеціально для УП.Життя