Кероване падіння

Життя можна порівняти з стрибком парашутом.

Дехто стрибає сам,а когось зупиняють ще на підході до літака.Першої миті ми кричимо з переляку та ось вже насолоджуємось падінням,мало що усвідомлюючи і не надто замислюючись в захваті від тепер.Приязно і без пересторог ставимось до тих хто поруч.

 Більшість із нас трохи отямившись і роздивившись навколо ,намагається керувати падінням,смикаючи за стропи ми змінюємо напрямки.Але не можемо передбачити наслідки,бо нас так багато і у всіх різні парашути і швидкість.Замля викликає занепокоєння,у декого сильне.але про неї не прийнято говорити.Ми летимо і потрібно вирішувати нагальні питання.До тих,хто позакручав стропи так,що ось-ось зірветься в штопор ми ставимось із співчуттям.Але більше зверхньо ,а то і з презирством.

Далі гірше:земля все ближче ,падіння все швидше і швидше. Ніхто не пояснював як приземлятися,а якщо і пояснював ,то ми не пам*ятаємо.Такі собі інструктори вряди годи летять поруч з нами та їхні настанови не дуже збігаються і до них мало хто наслухається.

Ласкаві та сині з висоти озера тепер бентежать холодним сірим відблиском ,м*який колись килим дерев наїжачився голками .По змерзлій землі повільно суне сухий дрібний сніг.Мабуть буде боляче,ніхто не готовий…