Ментальний шок, або Чи були українці

Панас Мирний - один з чільних представників українського реалізму. Окрім того, що був  безперечно талановитим письменником, він зробив блискучу кар'єру як держслужбовець. Так само, як його брат - Іван Білик, успішний фінансист і громадський діяч - співавтор одного з найскладніших і найзнаковіших творів української класичної літератури. Це роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні". Окрім філософсько-екзистенційної проблематики, означеної вже в назві роману (цитата з Книги Іова), роман містить практично науковий зріз (науковий підхід до зображення дійсності є ознакою реалізму) українського суспільства за 150 років. Два видатних розуми працювали над втіленням якнайоб'єктивнішої картини побуту, звичаїв, історії, соціальних проблем України від часів закріпачення і до часів по реформі 1861 року. Багато місця автори відводили дослідженню ментальних рис особистості і соціуму. Наведу цитату, що це доводить. Автори бачили і означили у цьому епізоді наскільки різними ментально і культурно два сусідні народи. Вперше читала це у 9 класі радянської школи. Чесно - мене, ученицю російської школи, комсомолку і активістку це вразило. В той час, коли я соромилась на людях розмовляти українською...

"Поминувши свої степи, з невеличкими хуторами, що, як квiтнички, весело кидались в вiчi, свої великi села, з кривими улицями, з бiлими хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожi на села, увiйшли вони в лiсний край. Перед ними й за ними стояли страшнi бори сосни, ялини та осичини. Iшли вони день, iшли другий... лiс та й лiс! - Оце й Московщина починається, - сказав хтось. - Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все лiси та бори, куди оком не скинь... тiльки небо крiзь верховину мрiє... Сумно стало Максимовi серед лiсу; жаль йому стало своїх степiв безкраїх, свого неба високого: тут за лiсом було тiсно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. I справдi воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осенi, - темнi хмари, аж чорнуватi, снували по небу; перепадали частi дощi. Пройшли вони верстов з п'ятдесят чи шiстдесят лiсом - нi хатинки, нi людинки!.. - Де ж тут хутори, села, городи? Хiба тут i людей немає?.. - толкуються самi мiж собою. - Та тут либонь один тiльки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, - одказав хтось. Усi похмурiли, зажурилися: йшли мовчки, повiсивши голови. Пройшли ще верстов з десять або й бiльше; вийшли на узлiсся... З-пiд тесової стрiхи якоїсь чорної будiвлi показався димок... Очi напрямились на його.
 - Що то? кузнi? - пита Максим.
- Село, - одказав йому старший москаль, що вiв їх.
 - То це кузнi у царинi?
- Не, то - избы.
- Що то за iзби?
- Хаты, по-твоєму, хахол!
Максим зареготався. Увiйшли в село, або краще - в одну довжелезну вулицю, котра й була цiле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вiкон хати - чорнi, як комори, закуренi димом... Де-де забовванiли й люди - в личаках, у довгополих балахонах, з бородами... От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Таркани, прусаки, стоноги снували скрiзь по стiнах, та було їх i в стравi, i в квасi. У хатi - не виметено, смiтник по колiна, несло од його чимсь смердючим; пiд сволоком лави, де на його сторонi зайвi горшки ховають, тут були замiсть лiжка... Свiтили в хатi не смальцем або олiєю, а якимись тонкими лучинами... Дим з печi валив прямо на хату, - бо хата без димаря, - давив у горлi, рiзав очi... Максим не полiз на "палатi"; страшно йому було прилягти i в тiй багнюцi, що на долiвцi. Вiн за цiлу нiч не прилягав: з хати ходив надвiр, знадвору - в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хатi)... Ранком знову погнали їх далi. Чим далi йшли, тим не краще, а гiрше. Поминали вони ще таких же сiл, може, з десяток; минули й город один... Церков бiлiло аж шiсть, чи сiм, а то все чорнiло сiро-чорним цвiтом... За городом тiльки якась фабрика мурiла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована... Засумували нашi некрутики!" (Панас Мирний, Іван Білик).