Легенда про бусла і дві краплі крові

Поклонився лелека доземно

І Аллаху, Єгові, і Будді

Й запитав їх, з повагою, чемно :

-    Чи не вашої влади ці люди?

 

Хоч й не божі є справі тілесні,

Але птаха боги пожаліли,

Як заведено в службах небесних,

 Дати відповідь буслу веліли.

 

-    Божа паства, - сказали, - без ліку,

   Але люди, що кров проливають,

Не попали під нашу опіку;

Їх в господнім реєстрі немає.

 

Розгубилася бусляча пара:

-    Де шукати сліди? І у кого?

Як останню надію у справі

Запитали Дажбога* старого.

 

В Пантеоні Дажбог - наймудріший

І про буслячій клопіт вже знав,

То ж із гостем, усівшись зручніше,

Вседержитель таке розказав:

 

-    В ті далекі часи і тривожні,

Про які я тобі оповім,

Жив народ, мав державу заможну,

Ворогів не пускав у свій дім.

 

А стояв на державному троні

Воїн мудрий із левовим серцем;

Вороги із мечами в долонях

З ним боялись зустрітись у герці.

 

Князь-язичник успішним походом

Сам ходив на своїх ворогів,

 Пятикратно із рідним народом

Він молився до рідних богів.

 

Добра слава повсюди лунала

Про державу, про княжий закон

Лиш до часу, як син Святослава

Не усівся на Київський трон.

 

Ось тоді й почала проливатись

Не чужинців, а русичів кров,

Бо за трон стали люто змагатись

 Рідні браття, забувши любов.

 

Це сказавши, Дажбог зупинився,

Ніби щось дуже цінне згадав,

Довго, довго у небо дивився...

-     А що далі? - лелека спитав.

 

-     А що далі? -продовжив Всевишній,

-     Далі те, що ніхто й не гадав,

     Володимир, в розвагах змалівши,

     Рідну віру чужинцям продав.

 

Гірку правду повідати мушу,-

Не проходять наруга і щем-,

Князь, продавши і совість, і душу,

Охрестив й Русь вогнем і мечем!

 

Плакав батько, тримаючи сина,

 Страх селився по селах й містах:

Це озброєна княжа дружина

 По Русі насаджала Христа.

 

Боги мають священну дорогу,

І незмінною є її суть:

Якщо зрадив хто рідного бога,

Інші боги того не візьмуть.

 

Хоч юдеєць Христос є великим,

Але русів він теж не прийняв,

То ж і божої в нього опіки

Український народ не дістав.

 

Той шукає спасіння у Римі,

До Москви проторочує шлях,

Цей опіки жде в Єрусалимі,

В протестантів відшукує дах.

 

Так і блудить народ мій по світу

 Сиротою: спокутує гріх,

А дорогу, всю тернами вкриту,

Мітить кров’ю нащадків своїх.

 

Тепер знаєш, лелече, мій брате,

Чиї краплі ти в полі знайшов

І чому проливає завзято

 Й до сьогодні народ свою кров.

 

Тут лелека приборкав тривогу

 І в Дажбога таке запитав:

-   Чи не ти є тим зрадженим богом,

Бо народ цей ти рідним назвав?

 

- Так, це правда, немає мороки,

Але ти ще не знаєш того,

Що прокляв я на тисячу років

 Свій народ і нащадків його.

 

З цим прокляттям він втратив державу,

Втратив військо, і віру, і дух,

Розгубив без володарів славу,

А вогонь, що грів душу, потух.

 

Зовсім був розгубився наш бусел,

Бо такого не чув і не знав,

Але знати всю правду він мусив,

То ж, зібравшись із духом, спитав:

 

-    О Дажбоже! Народ без багаття

Тисячу років спокутує гріх,

Чи не час уже зняти прокляття

І простити онуків своїх?

Бог на це: - Щиро радий питанню.

Зайвий час у тебе не займу:

Хай приходить народ з покаянням,

Я прокляття із нього зніму.

 

Я прощу йому зраду велику,

Відновлю в душах світло багать,

Знов візьму свій народ під опіку,

Дам йому і свою благодать.

 

                                           Грудень, 2010 р., м. Житомир

*Дажбог - бог Сонця в Стародавній вірі українців.