Битва за Україну.

Скасування грудневого візиту Віктора Януковича до Москви, сланцева угода із Shell та спроба «Газпрому» витиснути з «Нафтогазу» 7 млрд. доларів «штрафних санкцій» -- наочно демонструють рівень напруженості, на який вийшла війна за Україну. Звичайно, на відміну від східної політики ЄС, наш російський сусід поводить себе у спосіб, що містить всі ознаки idée fixe.

Хоча, мабуть, у Москві зрозуміли, що занадто розкрили себе і тому Михайло Зурабов дозволив собі у своїй заяві дещо відхилитися від «генеральної лінії»: мовляв, газові питання все-таки можна вирішити поза контекстом інтеграції України до Митного Союзу. Чи здатна Україна витримати тиск і якої глибини може сягнути драма протистояння?

Росія

В українській політиці об’єктивні оцінки Росії – поодинокі.

Для одних – це історична доля, духовна невід’ємність і суб’єкт, якому українці завдячують усім, що мають від народження.

Для інших – це історичне прокляття, джерело всіх страждань і негараздів України, метрополія колоніальної імперії, що до сих пір гострить пазурі об стовпчики українського кордону.

І перший, і другий погляд мають риси інфантилізму.

З точки зору зовнішньополітичного планування слід розглядати Росію доброзичливо-скептично. Тоді вщухає butthurt і знижується відсоток «любві і обожанія» у крові. Відтак, виникає простір для тверезого конструювання українсько-російських стосунків.

Сучасна Росія – потужна економіка із рівнем доходів, що впритул наблизився до показників Нової Європи. Це один бік медалі. Інший бік – надзвичайне соціальне розшарування, початок рецесії, крихкість федерації, розгойданість легітимності і різке зниження ролі країни як постачальника сировини до «Глобосфери».

Нинішній російський уряд, уособлений фігурою «плебісцитного монарха » Володимира Путіна, втратив здатність вирішувати справжні проблеми, тому розпочав політичний курс самоствердження у сфері ритуального.

У цій ритуальній стратегії Україна посідає чільне місце, поступаючись хіба що США, проти яких непримиренну антиколоніальну війну веде, поруч із Путіним, депутат Євгеній Федоров.

Раціональний елемент нинішнього етапу протистояння – це намагання «Газпрому» компенсувати свої втрати від перегляду низки угод із європейськими країнами на постачання газу, та встановити контроль над українською ГТС за символічну ціну.

Ірраціональний елемент – за будь-яку ціну зіпсувати атмосферу лютневого саміту ЄС-Україна, не гребуючи навіть перекриванням газу хоча би на тиждень. Не можна виключати також «раптових» спроб переглянути умови кредитування по тих угодах, що їх за останні роки уряд підписував із російськими банками.

Нарешті, фронтально буде застосовано «м’яку силу» ЗМІ.

ЄС

Драйв Брюсселю ввести Україну до своєї сфери впливу, що її наразі утворюють зона Східного Партнерства та Середземноморський Союз – дещо загальмувався через непоступливість офіційного Києва у питаннях внутрішньої політики. Тим не менш, вочевидь шкода втрачати результати зусиль, вже вкладених у процес. Саме тому однією рукою Україні дали грошей, іншою – «список Фюле» і два місяці часу.

Фіаско асоціації так само буде означати поразку східної політики Союзу, особливо польської, при тому, що Варшава претендує на статус одного з лідерів Союзу і нинішня суперечлива роль Лондона в ЄС покращує польські перспективи.

Сам по собі процес інституційної взаємозалежності між Україною та ЄС теж «зайшов занадто далеко». Про що свідчить, наприклад, такий документ: Але в Брюсселі цілком логічно вважають, що остаточне рішення – за Києвом, і це власне Союз іде на конкретні витрати, а не Україна.

Навряд чи слід казати про серйозні втрати України від запровадження вільної торгівлі із ЄС, оскільки все, що можна було програти, Україна вже залишила за бортом інтеграції до СОТ, мабуть, на умовах, далеких від оптимальних.

На відміну від Москви через очевидну різницю у громадсько-політичній будові, Європа чітко розрізняє українське суспільство і владу.

Підписання ПА та ЗСТ с Україною для європейців питання не політики, а моралі. Тиск на українську владу посередництвом ізоляції окремих одіозних осіб від їхніх капіталів, відпочинку, сімейних зв’язків, можливостей вивозити капітал і спілкуватися із офіційними особами – поступово зростатиме. Але який результат це матиме і чи варто тримати у заручниках українське суспільство – сказати важко.

На мою особисту думку – все ж для Європи краще допустити до виконання домашнього завдання учня із девіантною поведінкою, аніж створити умови для блокади всієї школи бандою дебоширів…

США

Незважаючи на інцидент із Ренатом Кузьміним, який майже синхронно із російським депутатом Євгенієм Федоровим «зірвав покрови» із американської світової змови – не має підстав стверджувати, що в зовнішній політиці США знову з’явився український чи принаймні східноєвропейський пріоритет.

У рамках відновлення євроатлантичного партнерства у стилі Клінтона, відповідальність за українське питання Вашингтон передав Брюсселю. Власне, державні інтереси Америки у регіоні стосуються протиракетної оборони, а також енергетики. Із цим другим розділом справи останнім часом покращилися.

Адже російський тиск збільшує вірогідність підписання угод, подібних до договору про розділ продукції із Shell, також із Chevron та Exxon Mobil.

США більше не опікуються штовханням України до ЄС чи НАТО, але зацікавлені у зростанні взаємовигідних економічних зв’язків і обмеженні можливостей Москви до реставрації своєї європейської імперії.

Втім, у хрестовий похід проти Росії американці виступати не збираються, та лише з іронією спостерігатимуть за спробами наших східних сусідів повернутися до часів Миколи І, поки російські заводи дружини нового держсекретаря Джона Кері штампують мільйони привабливих пляшок кетчупу Heinz.

Альтернативні гравці

Не можна не помітити, що в українському зовнішньополітичному полі зростає вага інших глобальних акторів. Насамперед, це Китай, що вже у грудні відвантажив українцям непогане як на кризові часи фінансування для програми переходу промисловості з газу на вугілля.

Китаю потрібні активи та потужності на європейському кордоні – але поки що суперництво за китайські інвестиції в Україні виграє Білорусь, оскільки Мінськ «давно на цьому ринку», і Пекін йому потрібний для стримування Москви. Чекати, поки російські фінансово-промислові групи остаточно поглинуть Білорусь і змінять патріотичного автократа Лукашенка на зрозумілого їй корумпованого блазня – для України занадто дороге задоволення.

Тому, вже сьогодні слід працювати над арабською альтернативою. Інтенсивність візитів українських високих посадовців до країн Затоки у минулому році доводить, що взаємна зацікавленість зростає – мова, звичайно, йде про аграрний та енергетичний сектор, а також про військово-промислову сферу.

Тим часом, слід розуміти, що ані Китай, ані арабські держави – не здатні істотно вплинути на вузол Брюссель-Київ-Москва.

Україна

Цей рік, поза жодним перебільшенням, буде вирішальним для подальшої української зовнішньополітичної історії. Якщо в осінньому Вільнюсі Україна не підпише договір про політичну асоціацію та угоду про розширену і поглиблену зону вільної торгівлі із ЄС, двері Європи з грюком зачиняться.

Важко, власне, казати і про те, що діалог на подібному рівні буде відновлено після тієї чи іншої зміни влади у Києві – та сама Москва, наприклад, геть не зважає на те, що кабальну угоду підписувала Юлія Тимошенко,а не Віктор Янукович. Pacta servanda sunt.