Інший Шевченко

Т. Шевченко належить до поетів, постать яких настільки грандіозна і впливова, що закриває від читачів їх поезію. Культ Шевченка склався ще при його житті, а остаточно розвинувся в часи радянські - коли образ Великого Кобзаря всіляко тиражувався і одночасно спрощувався, вкладався у певні рамки. Не менш ретельно культивували цей образ і представники національно-патріотичних сил в екзилі. Чи не тому пам'ятників Т. Шевченку більше у світі, ніж будь-якому іншому  письменнику. Все це добре, месіальна роль поета велика і важлива. А де сам поет? А він був поет геніальний, вишуканий і палкий, з особливим чуттям віршування, з особливим чуттям слова. Ні до нього, ні після нього в 19 столітті нікого подібного не було в українській літературі.

Особлива тема "Шевченко і жінки", багато про неї вже знаємо, але у школі вивчають чомусь не інтимну лірику, а заскладну і змістом, і формою поему "Гайдамаки".
Шевченко був красивий і харизматичний чоловік, жінки його обожнювали, княжна Репніна віддала любові до нього все своє життя. Але він так і не зазнав щастя взаємного кохання і сімейного щастя. Це ідеальне кохання лише у творах - як кохання Яреми і Оксани, але частіше трагічно-романтичне, як Катерини до офіцера.

Окремо варто згадати цілий пласт невідомої широкому загалу рольової жіночої лірики. Особливе вміння Шевченка передавати найтонші порухи жіночої душі вражає.

Дівичії ночі

Розплелася густа коса 
Аж до пояса, 
Розкрилися перси-гори, 
Хвилі серед моря; 
Засіяли карі очі, 
Зорі серед ночі, 
Білі руки простяглися — 
Так би й обвилися 
Кругом стану. І в подушку 
Холодну впилися, 
Та й заклякли, та й замерли, 
З плачем рознялися.

«Нащо мені коса-краса, 
Очі голубині, 
Стан мій гнучий... коли нема 
Вірної дружини, 
Немає з ким полюбитись, 
Серцем поділитись... 
Серце моє! серце моє! 
Тяжко тобі битись 
Одинокому. З ким жити, 
З ким, світе лукавий, 
Скажи мені... Нащо мені 
Тая слава... слава. 
Я любить, я жити хочу 
Серцем, не красою! 
А мені ще й завидують, 
Гордою і злою 
Злії люди нарікають. 
А того й не знають, 
Що я в серці заховала... 
Нехай нарікають, 
Гріх їм буде... Боже милий, 
Чому ти не хочеш 
Укоротить свої темні, 
Тяжкі мені ночі!.. 
Бо я вдень не одинока — 
З полем розмовляю, 
Розмовляю і недолю 
В полі забуваю, 
А вночі...» — та й оніміла, 
Сльози полилися... 
Білі руки простяглися, 
В подушку впилися.

18 мая 1844, 
СПБ