Сутність українського питання полягає в тому, що українська (…) народність виробилася в чітко окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій намагання ближніх і дальніх родичів перетворити її на звичайний етнографічний матеріал для посилення панівної народності лишались і лишаються безуспішними.
Національна самосвідомість українців розвинулась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь та нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму.

У 17 та 18 ст. російсько-українські відносини зводились до поступового поглинання й перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідувались основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) та зазнавали переслідувань навіть етнографічні відмінності. 

Як і в період польського панування, вищі прошарки українського суспільства значною своєю частиною йшли назустріч об'єднавчим тенденціям уряду, а народні маси, в міру розповсюдження на Україні нової соціально-економічної структури, перетворювались на живий інвентар державного господарства, втрачаючи роль активної сили в національно-культурному житті краю.
Процес розпаду політичної єдності на Україні проходив не без протестів з боку свідомих елементів українського населення і не без надзвичайних заходів з боку держави, що ними прискорювалося встановлення нового ладу на руїнах старого. Були спалахи місцевих бунтів, спроби перших гетьманів врятувати політичну самостійність краю за допомогою інших держав, були відкриті військові повстання, придушення яких вело за собою жорстокі репресії з боку центрального уряду. Разом з тим останній вдавався до різноманітних способів знищення воєнної сили України аж до спеціальних каральних експедицій (…) та виселення.
У 19 ст. Україна як політичний організм із самостійним внутрішнім життям перестала існувати, будучи (…) "прибраною до рук" Росією. Всі сліди автономного ладу зникли, всі особливості місцевого укладу, що відповідали народному характерові й становили кращий набуток національної культури - такі, як організація народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя - поступилися місцем загальноросійському порядкові, який тримався на трьох китах: централізмові, абсолютизмові, бюрократизмові. 

Проте національне життя на Україні не зникло: воно в цей час почало відроджуватись у нових формах, відповідно до нових умов. Завдяки зверненню українських письменників до живої народної мови набула значного розвитку і зробилась могутнім фактором національного українського руху оновлена література, близька широким масам українського населення (…)
Відродження українського руху в нових формах одразу ж спричинило суворі репресії уряду й поклало початок новому періодові боротьби офіційної Росії з українською народністю - цього разу уже, головним чином, з національно-культурною стороною її життя (…)  З найбільшим озлобленням українська національна ідея переслідувалася в церковно-релігійній та шкільній літературі.
...Заходи уряду проти українського руху, крім особистого переслідування українських діячів, проявились у винятковому цензурному режимі, який обмежував вживання української мови в друкові найвужчими рамками, - в утисках української драматургії та сцени, в гонінні української мови у школі, в загальному ворожому ставленні до будь-яких доказів української національної самосвідомості… 
У часткових проявах боротьби з "українським сепаратизмом" адміністрація (…) доходила до переслідування найбезневинніших і найприродніших проявів української стихії - таких, як співання народних пісень, виступи кобзарів тощо.

Період інтенсивної боротьби з українським рухом тривав, з деякими хитаннями й перервами, понад 50 років, з 1847 по 1905 рр. (…)
Урядова політика цього періоду прагнула певної мети - досягти остаточного злиття українців з панівною народністю (…)
Визвольний рух за короткий проміжок 1905-1907 рр. приніс українцям свободу від спеціальної цензури, розширення рамок літературної праці, спроби організованої громадської діяльності в галузі народної освіти (…)
Період цей збігся з посиленням націоналістичних тенденцій у російському суспільстві, на які й зіперся у своїй внутрішній політиці Столипін. Боротьба з прагненнями інородців до національного самовизначення стала одним із гасел столипінського правління - і до числа цих інородців недвозначно й свідомо зараховуються українці. Сенатський указ про заборону польської "Oswiaty" як організації, що сприяє культурному відокремленню поляків від Росії, став відправним пунктом для дій адміністрації щодо українських "Просвіт" та інших громадських організацій. У ряді циркулярів по відомству Міністерства] в[нутрішніх] с[прав] Столипін оголошує війну з українством державним завданням, що лежить на Росії з 17 ст.

… Ширші рамки політичного життя сприяли успіхові української культури в Галичині. Літературні та громадські сили російської України в часи посилених репресій випливали в Галичину і також брали участь у місцевій культурній роботі. Внаслідок цього українці засвоїли погляд на Галичину, як на П'ємонт українського національного відродження (…)
З посиленням у суспільстві націоналістичних настроїв, з'ясувалося негативне ставлення до українського руху навіть серед певної частини прогресивних елементів громадськості (…)
Ці елементи свідомо підтримують протиукраїнську політику уряду, їх не шокують адміністративні методи оцінки і розв'язання питань педагогіки, філології, культури. З цього середовища незабаром постають провісники великоруського імперіалізму, що визнають право творити культуру лише за великими націями і на цій підставі прирікають культуру 30-мільйонного українського народу на розчинення у великоруському морі (…)
Успіхи Росії на австрійському фронті в перші місяці війни дали можливість уряду (…) розпочати знищення ненависного "вогнища мазепинства".
Здійснювався цей план з чисто німецькою послідовністю й жорстокістю - шляхом повного зруйнування української громади й культури в Галичині та насильного вигнання з неї місцевих інтелігентних сил (…)
У договорах союзних держав з Румунією важливе місце посідає передача їй Буковини, а в переговорах з поляками стосовно державного устрою майбутньої Польщі згадується передбачувана вже тепер заміна російського управління польським на "завойованих частинах польської території", заувага ця, очевидно, стосується окупованої російськими військами частини східної Галичини, що, як відомо, становить не польську, а одвічно українську територію. "Звільнення", таким чином, звелося спершу до зруйнування української культури в ім'я російської єдності, а згодом - до принесення українського населення Буковини й Галичини в жертву румунізації та полонізації.

Нового в цьому для української народності, втім, мало. І в минулому держава жертвувала її інтересами на користь сильніших чи потрібніших у цю мить сусідів - найчастіше на користь поляків, незважаючи на одвічну російсько-польську ворожнечу. В 17 ст. Андрусівський договір розділив українську територію між Росією та Польщею. У 18 ст. Катерина допомогла полякам придушити повстання українського селянства проти польської влади, тоді як повстанці вважали, що діють в інтересах Росії. У 19 ст. уряд стає на бік польських аграріїв проти українського демократизму, а сліпа боротьба з унією сприяє полонізації Холмщини. В 20 ст. проведене російськими руками знекровлення Східної Галичини відновило в ній попередній вплив польської культури, трохи підірваний перед тим розвитком культури української…