ТИ ДИВИ! Виставка одного твору Михайло Жука, «Біле і Чорне»

Це панно велике по розмірам 207х310 см., виконано мішаною технікою на семи окремих аркушах грубого паперу. Художник використав тут гуаш, пастель, акварель.

В центральній частині загадкова композиція: худорлявий, темноволосий юнак з чорними крилами грає на сопілці якусь журну мелодію, і світловолоса, тендітна дівчина з білими крилами ніби повільно проходять повз «велике вікно», що підкреслюється поясним зображенням фігур і темними смугами, що поділяють все панно на чотири частини (ніби віконна рама). Навколо цих пів фігур - буяння квітучих рослин, яких дуже багато. Мелодія сопілки мов би переливається с листка на листок, по стеблах до верхівок квітів і, переплітаючись з клубами різнокольорових хмаринок чи диму, піднімається в небо, з’єднується і утворює над пів фігурами центральних персонажів в легкому одязі, подібному до античних тунік, стрімку арку в вигляді незгасаючої свічі. А цей Образ завжди і у всіх народів, був образом незгасаючої душі, спрямованої до пізнання Бога, всесвіту, сенсу життя.
Зовнішність юнака це риси двадцятирічного Павла Тичини, який навчався малюванню в Чернігівській духовній семінарії і був кращим учнем М.Жука. А образ «білого янгола» має портретну схожість з Поліною Коновал - донькою чернігівського поета і драматурга І. О. Вороньківського, яка була першим юнацьким коханням П.Тичини. Художник Михайло Жук знав історію нещасливого кохання своїх учнів і творчо використав їх портретні риси, античний міф про Орфея і символізм квітів в зображенні свого погляду на суть гармонії всесвіту.

В композиції «Білого і чорного» співіснують два світи.
Білого янгола художник зобразив із молитовно складеними руками,
в статичній позі: крила згорнуті і очі додолу. Але, всупереч загальній покорі образу, в ньому вбачаєш такі риси, які, здається, не повинні пасувати янголу. Це - жорстокість, відчуженість, рішучість, може навіть фанатичність.

Поруч - чорний янгол, як античний Орфей, граючи на музичних інструментах, може творити своєю чарівною грою в природі різні дива. Цей янгол виглядає більш добрішим, мудрішим, людяним. Мелодія його сопілки-це мелодія його душі, для якої неприродні зло, заздрощі, свавілля, хаос. Він дарує світ любові, добра і краси всім. Це образ творця, художника, творчої людини у всьому.

З передісторії:

Павло Тичина в той час саме був учнем Жука. Михайло Іванович знав про ту історію кохання.
Сестри Коновал Інна (він звав її Нюсею) і Поля були для Поета першою любов’ю. Коли серед безлічі різновидів цього великого почуття можна було б виділити любов літературну, то саме така любов заволоділа двадцятилітнім чернігівським семінаристом, який прочитав свої перші вірші на поетичному вечорі в помешканні Івана Коновала (Вороньківського) і одразу наштовхнувся на гостро-ніжних доньок Івана Омеляновича. Одна — Поля — налітала па молодого поета, звинувачуючи його в наслідуванні, в символізмі й ще в чомусь, інша — Інна — стала на захист юнака. Так і супроводжували відтоді вони його писання:одна — суворою вимогливістю, друга — ласкавою підтримкою, але поет — о незбагненність людської природи! — більше хилився до суворої, не міг викинути її з душі навіть після останньої між ними розмови, про яку ніхто не знав, окрім них двох, і про яку поет згадав лиш у лютому 1936 року, знайшовши серед своїх паперів довгастий аркушик з редакційного блокнота і на тому аркушику вірш:

Ми — тлі закон священнодійний,
Ми всі в тривогах панахид.
Наш вид натхненно-мелодійний,
Як твій, о земле-мати, вид.
То в смутку ми, як дим кадильний,
То ми цвітем, як цвіт-огонь!
Мотив таїться надмогильний
В молебні стулених долонь.
(З фондів музею-квартири П. Г. Тичини/

Той свій давній вірш поет обписав олівчиком уже в 36-му році:
«Написано коли? Хто зна коли. В кожнім разі, після останньої розмови з сестрою Інни. Тобто у Києві-1913-го, певне, року. На це вказує і аркушик із блокнота, а я ж тоді саме в редакції служив. Невже я такий у самого себе закоханий, що ще й вірші свої описую коментарями? Ні, це просто згадались давні роки. Давні, брате, роки..»

Запис із щоденника від 24 квітня 1920 року. «Померла Нюся. З сухот. От тепер для мене Поля не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю. Ні та, ні друга, звичайно, цього не бачили».

Тичина помилявся — Поліна існуватиме для нього ще довго. Вона вийшла заміж за інженера, знайомого Тичини по Чернігову. Але в 30-х роках Поля знайшла Павла в Харкові: почались арешти, вона просила, щоб Павло виручив з тюрми її брата.

Потім вона шукала його, коли він вже жив у Києві на тодішній вулиці Леніна, а вона поруч, на Чапаєва. Збереглися її записки: «Павлусь! Мені дуже треба тебе побачити, зайди до мене? Я з дитиною у Києві тільки удвох». Він був тоді офіційно не розписаний зі своєю Лідою — і приходив. Донька Полі запам’ятала його. Згодом вона працювала в київському музеї поета.

/http://storinka-m.kiev.ua/product.php?p_id=4837/