Якщо відсторонитися від ідеологічних забобонів, патріотизм є мотивацією ототожнювати себе з країною: суспільством (себто «нацією»), державою чи територією (романтизованим «рідним краєм»). Наявність такої мотивації вигідна передусім самим індивідам («маленьким українцям»), позаяк замирює їх з фактом існування всіх інших людей – навіть чиновників і міліціянтів. Бюрократія і репресивний апарат є в очах патріота легітимними, це аватари його Батьківщини. Звичайно, будь-який порядний патріот час від часу хоче дощенту зруйнувати свою державу, але завжди для того, аби збудувати на її місці ліпшу. Тому почуття патріотизму є не лише приємним, але і корисним. Це прекрасно розуміють правлячі еліти, які, власне, і плекають його. Патріотичний дискурс зазвичай виготовляє на замовлення політичної еліти інтелектуальний клас – інтелігенція, фахівці, митці та інша «креативна» братія. Вдалі концепти за мінімальної адміністративної підтримки ідуть у маси, які починають свято вірити, що ці ідеї дісталися їм від діда-прадіда.

Українці у цьому плані – не виключення. Коли незалежність впала на голову нашого волелюбного народу, виник запит на створення версії нерадянського патріотизму. І його створили – дещо нашвидкоруч і шаблонно, але він почав так-сяк працювати. Згодом дався взнаки розбрат всередині правлячої верстви. Після дерибану економіки і територій політичні угруповання заходилися дерибанити й ідеологічний простір. Це, по-перше, загальмувало розвиток концепту українського патріотизму, а по-друге, спричинило його внутрішню диференціацію: слово «патріотизм» у Луганську і у Львові має дуже різне змістовне наповнення. Фактично, сьогодні в Україні існує кілька версій патріотизму, між якими точиться запекла боротьба – вони не визнають одне одного і не йдуть на компроміси. Тому сам концепт втрачає свій мотиваційний потенціал.

«Українська» (чи «проукраїнська») версія патріотизму має лише одну ваду – вона не здатна охопити все суспільство. Поза цим, у неї є всі належні атрибути: корпус текстів (від «Заповіту» Шевченка до «Холодного яру» Горліса-Горського), пантеон героїв (Кобзар, Мазепа, Шухевич і т.д.), ритуали та «група підтримки» (інтелектуали, митці, громадський актив). Є в цьому концепті і внутрішня логіка. Але ареал його дії ледве перетинає Дніпро.

Причин такого жалюгідного становища п’ять. Перша – це абсолютизація мовного чинника. «Мова запрошує до єднання, але не змушує до нього», – писав свого часу Ернст Ренан і був правий. Мовна єдність не відвернула ані англо-ірландської, ані британо-американскої ворожнечі. Не йдеться і про братство іспанського та мексиканського народів. А от груба асиміляційна мовна політика може розсварити кого завгодно. Особливо це стосується України, де російськомовне населення компактно проживає на доволі великій території. Одиниці асимілюються швидко, а от спільноти чинять спротив до останнього. Кому-кому, а галичанам, які жили (і вижили!) під польським репресивно-асиміляторським тиском, це достеменно відомо.

Погіршує ситуацію і ретроспективність «проукраїнського» патріотизму. «Свідомий українець» мусить постійно звірятися з минулим. Що б сказав на це Бандера? На чиєму боці були ваші предки в битві під Конотопом? Хто з вас – нащадок іноземних зайд-поневолювачів? Зрештою патріотичне мислення стає мисленням міфологічним, хоч би й міфами крутили, як циган сонцем. Про спонукальну силу історії написано більш ніж достатньо. Але і вона – річ цілком умовна. З гайдамаків зробили символ національного духу, натомість древлянський спротив «кровосісям» князя Ігоря увагою обійшли. Холодноярська республіка стала «намоленим» епізодом історії, а Донецько-Криворізька – ні. Тому неймовірно спокусливо вибудовувати альтернативні національні міфології, примножуючи власний політичний капітал.

Навіть найретельніше конструювання історичного міфу не гарантує його дієвості – пересічній людині стає здорового глузду, аби не ототжнювати власні інтереси з цілями давно померлих героїв. Трюїзмом про відмінності історичної долі різних частин України також не слід легковажити. Якщо послідовно звірятися з історичним корінням, нас чекає багато несподіванок (і переважно неприємних). Приміром, в Луганську таки слід буде поставити пам’ятник Катерині ІІ. Вона, звісно, «зруйнувала Січ», але вона ж і започаткувала індустріальний розвиток Луганщини. Галичан чекає неприємна розмова з поляками, мешканців Криму – з росіянами і татарами. Звертаючись до історії, патріот заганяє себе на слизьке.

Третя проблема «українського» патріотизму – це геополітична забарвленість. З точки зору «свідомого українця», патріотизм і так званий «європейський вибір» – речі взаємообумовлені і нерозривні. Такий симбіоз є вкрай шкідливим, бо віддає патріотизм на поталу політичній кон’юнктурі і тому унеможливлює його поширення на ціле суспільство. Фактично, будь-який аргумент проти «європейського вибору» – це аргумент проти «української» версії патріотизму, позаяк альтернативи розглядаються як повернення у «московське ярмо», історична зрада тощо. Щоправда, при цьому ще й доводиться старанно заплющувати очі на «ярмо брюссельське», але кого це цікавить?

«Хуторянство» є четвертою проблемою. Над нами досі тяжіє спадщина радянської культури, що глорифікувала «народні маси трудящих» і напрочуд органічно з’єдналася з новітнім запитом на реетнізацію. Літературний експеримент Івана Котляревського скінчився трагедією: спосіб, в який він іронізував над героями «Енеїди», перетворився на метод національного самоопису. Навіть філософа європейського масштабу Григорія Сковороду ми примудрилися перетворити на такого собі сільського дотепника. Сучасний етнографічний патріотизм – це варіація на тему «потєшного хохла», істоти екзотичної, але беззлобної і навічно другорядної.

Але найбільше український патріотичний дискурс уражений інфантилізмом. Навіть націоналізм у нас замріяний (як кажуть самі націоналісти – ідеалістичний). Мистецтво ігнорування дійсності ми опанували настільки добре, що здобули імунітет до будь-якої критики. «Нашу версію патріотизму не поділяє половина українців? Значить, вони – не українці!», – каже патріот, розкидаючись мільйонами співвітчизників направо і наліво: цих в москалі запишемо, цих – у «совки», отих – у манкурти. Тому патріоти так старанно уникають розмов про економіку, фінанси, виробництво та інші сфери, де не можна просто процитувати Кобзаря.

Проблема не в тому, що всі ці особливості патріотичного дискурсу спірні чи не обґрунтовані. Але сконструйований в такий спосіб патріотичний дискурс не виконує своєї прямої функції – замирювати українців з цією країною, державою і один з одним. Відчайдушні спроби прищепити такий патріотизм всьому суспільству породжують у кращому разі спротив, а в гіршому – підштовхують до формування паралельних суспільств в одній державі («у вас свої герої, у нас – свої»). Так, держави і суспільства іноді розпадаються. Але прикро, коли це відбувається через відданість майже випадковому набору посутньо умовних принципів та ідеалів.