авто подорож на захід України

Буквально два дні тому повернувся з авто поїздки (міні-відпустка) з заходу України.

Враховуючи що бачив цікаві місця, хотів би викласти це в блозі.

Їхали власним авто Mercedes W123 дизель.

Склад: я, дружина та дочка 2,5 роки.

Коротко по маршруту: Житомир – Рівне – Дубно – Тараканів – Підгірці – Тернопіль – Підзамочок – Франківськ - Манява – Яремче – Буковель – Яремче – Глинки - Раковець – Лука – Хотин – Кам’янець-Подільський – Житомир.

Накатано порядка 1400 км.

Бюджет – 2500 грн. (причому рівно половина це паливо).

День 1. Виїзд на Рівне о 18.00.

Здається немає нічого простішого – 180 км відмінної траси.

Ага, х*р там! На Богунії клинить задній лівій супорт. Все… приїхали.

Перша думка – вертаємось. Але моск категорично не приймає такий розклад і ми їдемо далі.

Машина тяжко рушає, але на трасі себе веде досить бодренько, навіть враховуючи що одне заднє колесо тормозить – дизельок рулить.

Ночуємо у брата під Рівним … нічого особливого.

Дітки:

День 2. Рівне – Тараканів – Підгірці – Тернопіль.

Втали, неспішно поснідали, вирушаємо о 10.00 в сторону Дубного.

Траса хороша, питань немає.

Одразу за м. Дубно знаходиться непомітне село – Тараканів.

Однак в ньому знаходиться один цікавий (на мою думку) об’єкт – Тараканівський форт.

Особисто я був вражений. Гарно, потужно, підземні ходи в дуже хорошому стані. Форт закинутий – ніяких вказівних знаків в селі, ніяких білетів за вхід і т.д. Все максимально аутентичне і нечепане горе реставраторами.

Всередині форта реальні джунглі – як у фільмах про інків, амазонок та ін.

Зовнішня сторона споруд:

Внутрішній дворик з центральною казармою:

Сіли на галявині перекусили і далі в путь.

По маршруту с. Підгірці з Підгорецьким замком.

Одним словом – гарно! Дуже гарно.

Фото:

Через дорогу навпроти замку розмістився костел:

Їдемо на Тернопіль. Зупинуяємось в якомусь готелі з замашками на крутість (єдиний нормальний по фотках готель у Тернополі, який я зміг знайти по інету), вечеряємо в кафешці на об’їздній, спимо на скрипучому малому ліжку, користуємося повільним вайфаєм… коротше замашки на крутість і жирні тачки на стоянці ні про що не говорять.

Але всі довольні і сповнені вражень.

День 3. Тернопіль – Підзамочок – Манява

Вирушили з Тернополя пізно, близько 11 години. Їзда по місту з заклинившим супортом дуже доставляє. Часті зупинки на світлофорах, рушання з перегазовками і купою диму позаду авто…

Стали на узбіччі, поснідали.

Щоб було веселіше, через 5 хв після нашого перекусу в дорозі витік і википів весь антифриз. Благо я вчасно помітив повзучу догори стрілку температури антифриза і зупинився. Двигун не перегрів.

Залив води в систему, набрав 6л бутиль (поломка сталася в селі) і в дорогу.

В селі Підзамочок знаходяться руїни якогось замку. Що то за замок – без поняття. Включили в маршрут і заїхали тому що було по дорозі на Маняву.

З першого погляду розчарування. Замок прямо в селі. Прямо під стіною з однієї сторони огород – росте картопля. Замок дуже зруйнований, по факту лишились по периметру стіни і дві невисокі вежі. Кладка груба, розміри менші ніж в попередньому об’єкті. Враження що це замочок якогось місцевого князя чи ще когось.

Однак при детальному розгляді все ж таки знайшов цікавеньке для себе – написи на стінах.

Деякі з них в стилі «тут був Петя» але датовані років 100 назад і більше, а деякі зовсім незрозумілі і дивні.

Зірка Давида з стрілою. Вибита дуже добре і точно. В мене склалось враження що тут під час Другої світової німці щось да робили з євреями…

Далі дорога на Маняву.

По дорозі час від часу зупиняюсь, доливаю води в систему і набираю заново в бутиль. Вода тече, але терпимо… поки що.

Їхали до с. Манява теж весело. Надворі нано технології – дивимся на GPS і сліпо валимо, не звіряючи з старим добрим атласом автомобільних доріг. Їхали через такі мухосрански, що мені до цього такі і не снились… Бердичівська траса згадась платним автобаном. 15 км за 1.5 години. Коментарі думаю зайві…

Недалеко від с. Манява є Манявський водоспад 18м висотою – туди ми і їхали.

Лишили машину недалеко від водоспаду (далі тільки джипом) і пішли пішки.

Фото:

Знову доливаємо водички в авто і їдемо шукати місце для ночівлі. Враховуючи що по плану повинні були їхати до Яремче, але вже пізно, шукаємо місце для ночівлі в палатці десь біля села.

Пошуки заводять на дуже круту звивисту гору біля Манявського скиту на якій успішно закипає водичка в системі, глушу авто. Секунда роздумів і на останньому подиху розвертаю авто на цій крутій дорозі, вимикаю двигун щоб не перегріти і спускаємося накатом вниз. За 50 м до чергового крутого повороту дубіють гальма і машина вже не тормозить… чую ззаду від дружини КОООООТЬ – КОООТЬ – КОТЬ..

Зі словами «спокойствие, только спокойствие» врубаю другу передачу і підгальмовую двигуном, але так щоб не завівся (дизель же). Спускаємось ще метрів 200 вниз і «паркуємось» на невеличкій галявинці. Як виявилось потім – накраще місце для палатки в найближчому радіусі.

Нервішки в «пасажирів» прийшли в норму – готуємо вечерю на кострі, ставимо платаку, п’ємо пиво, лягаємо спати.

День 4. Манява – Яремче.

Встаємо, неспіша п’ємо чай з кострику, збираємось.

Заправляємо авто водичкою, набираємо з собою на запас і їдемо.

Машинка починає їхати ще «веселіше» - тіче дуже сильно. Причому тіче зі стику двигуна і коробки, попадає на диск зчеплення. Я відчуваю як швидкими темпами приходить ж*па зчепленню…

Але ми їдемо, погодка за всі дні була просто супер – не холодно, ні жарко. Якимось чином минаємо ту саму ділянку дороги 15 км, по якій вчора їхали півтори години.

Взагалі село справило неоднозначне враження.

Справити нашу нужду (набрати води для авто) було не так то просто. В кожному дворі є колодець, але їх немає на вулиці – жодного! Причому для гостя то немає відра на колодці, то дивляться на тебе як німця під час Другої світової.

Я звик що на Житомирщині, Рівненщині в селах дуже багато колодців прямо на вулиці, або суміжних колодців (користується і господар і будь-хто з вулиці).

Друге - будинки. Це не будинки, це бл* фортеці! По три поверхи. В забитому селі. На кожному подвір’ї стоїть по одній-дві інормаки цінового діапазону 5-15 тис $. Довго цей факт не давай мені спокою. Звідки??

«Пи*дять ліс»: подумав я…

Причому це підтвердилося, коли я побачив як мастерськи, я б сказав «исскусно», місцеві спускають двохтонну підводу з лісом на конях по крутому спуску з гір.

Приїхали в Яремче. Очікуване місце поселення (приватна садиба) зайняте. Лишаємо авто в центрі міста і пішки гуляємо по Яремче, обдзвонюючи всі можливі місця ночівлі, яких вдосталь на вивісках. Однак то зайнято, то дорого. Причому відповідають по телефону переважно чоловіки і таким голосом що я ніби вже йому щось винен. Випадково по черговому номері на табличці знаходимо місце вдвічі дешевше за всі інші з тими ж зручностями (як виявилось потім навіть більшими). На вибір було аж п’ять кімнат в трьох будинках. Обираємо кімнату в будинку господарів, заселяємося. Із зручностей: велике двоспальне ліжко, додаткове односпальне ліжко, доволі великий плазмовий телик, ванна, шафа. Холодильник і кухня – користуємось разом з господарями.

Люди дуже привітні. Моя мала освоїлась за 5 хв і почала наводити порядки в хаті, на вулиці, тягати кота, тягати хазяйку…

Сходили в місто за продуктами. На вечір набігли хмарки і почався дощ. Сиділи вдома, відпочивали.

Вигляд зі сходів будинку:

День 5. Яремче – Буковель – Яремче.

Трошки змінюємо плани і за рекомендацією господарів їдемо в Буковель дивитися на гори.

Погодка така собі … час від часу йде дощик.

До купи «болячок» по авто додається ще одна – провалюється педаль тормоза.

«Те що не вбиває нас, робить нас сильнішими»: подумав я і ми їдемо. Хоча про «не вбиває» досить сумнівно в горах на авто з хріновими гальмами, спаленим зчепленням, діркою в двигуні і заклинившим супортом …

В Буковелі одразу пішли на підйомник.

В Буковелі вперше. Яке враження?

Гори! Гори гарні. Все інше повна туфта. Інфраструктура, натовп, ціни…

Дуже сумніваюсь що приїду туди ще раз.

Тому одразу після огляду природи ми поїхали на Яремче.

Ввечері ще разок прогулялись по місту, купили продуктів і додому.

Посмажили шашличків, попили пивка і спать.

День 6. Яремче – Глинки – Раковець – Лука

Вранці вирішили відвідати водоспад Прибій одразу за Яремче і вольєри.

Справились за 3 години пішки.

Враховуючи що водоспад прямо в 50м від траси, народу немерено. Кафешки, сувенірний ринок…

Побули там хвилин 10 і пішли. Мені навіть фоткати не хотілось те місце. Хоча сам водоспад гарний, однак фоткати його на фоні 100500 чоловік не в кайф.

У вольєрах побачили оленів і диких кабанчиків. Особисто для мене не дуже цікаво, але мала була довольна. Для галочки зайшли ))

Прийшли додому, збираємося далі в путь.

Виїхали близько другої години дня.

Машинка підкидує чергові сюрпризи – двигун дуже фігово заводиться. Стартер подихає прямо на очах…

Далі: закинута військова база між селами Глинки та Сідлище.

Шукали це місце довго.

Наршеті знайшли дорогу що веде до самої бази. Закинута була давно. Дорога хоч і з щебнем, але місцями великі калюжі і болото. Крутилися довго по лісі в спробах знайти хоч один об’єкт. Нарешті знайшли щось схоже на невеликий житловий блок. Поставили машину, перекусили і зовсім трошки побродили по лісі. Все дуже заросше і місцями було важко побачити будівлю в 30м від тебе.

Почало хмаритися, збираємося на виїзд.

Їдемо, шкребемо пузом на горбах і ямах. Буквально через 2 хв переднє праве колесо провалюється у рів, машина сіла. Зв’язку немає, набігають хмари… картина не дуже весела.

Дружина допомогає штовхати, але 65 кг проти півторьох тонн не дуже допомагають.

Домкрачу машину і в такому стані здаю трошки назад – виїхали!

Маршрут на с. Раківець. Там руїни чергового якогось замку на березі Дністра.

Дорога хрінова, але порівняно з тим що проїхали, терпима.

В Раковці за допомогою місцевих знайшов замок. Правда пішки і сам – машиною не проїдеш. «Разведка боем» за 15 хв показала що «ловити» тут нічого і було прийнято рішення їхати ночувати на інший більш пологий берег Дністра що біля села Лука.

Проїхали по аварійному мосту через Дністер, спустилися по полю до річки. За допомогою місцевих знайшли суперське місце для ночівлі і відпочинку. Розбиваємо «табір» і готуємо вечерю. На одній фото той самий замок на іншому березі річки – вірніше лише одна його башта яка вціліла, реально не дуже цікаво.

День 7. Лука – Хотин – Кам’янець-Подільський – Хмельницьк – Житомир

Ранок на Дністрі нас зустрічав так:

Далі «подорож» 120 км до Хотина (що під Кам’янцем-Подільським) за 4 години. Да да… дорога там відмінна! Вірніше то, по чому ми їхали дорогою назвати важко.

Заливали воду і їхали, їхали і знову заливали, глохли на мосту, перекриваючи дорогу в обидва напрямки…

Весело! ))

У Хотині фортеця:

Об’єкт справив неоднозначне враження.

Здалеку – сильна, потужна, красива споруда. Підійдеш ближче і роздивишся деталі – просто верне від рукожопості «реставраторів». Реально половина даного об’єкта – новострой. Причому новострой дуже грубий і не претендує на історичну точність ні грама (сучасні матеріали, сучасна обробка матеріалів, бетонні плити..). На території фортеці облюбувалися кафешка і літній майданчик (які, доречі розширюються і будуться).

Таке відчуття що все робиться для викачування грошей з даного об’єкта.

Походили, натомилися… треба в дорогу – на Кам’янець-Подільський шукати місце для ночівлі.

Однак машина відмовилася заводитися. Цього разу зовсім. Через 10 хв бігання з бубном прийнято рішення тулити прямо на Житомир.

Благо парковка біля фортеці під уклоном і ми припаркувалися зверху. Скачуюсь вниз і заводжу двигун з толкача. Далі вихід один – не глушимо авто і їдемо прямо на Житомир.

В дорозі не обходиться без сюрпризів. Потрібно заправитися. Щоб заправитися треба відкрити кришку бака яка на замку, а ключ в замку запалювання. Треба глушити авто, бо ключ не виймеш! С*ка!!!!

Глушу, заправляюсь. І, о чудо, помічаю що заправка стоїть на горбу! Прошу заправщика трохи підштовхнути, скочуюсь з горба і заводжусь. Радості немає меж…

Їхали довго, то села з обмеженнями швидкості, то с/г техніка повертається вночі з полів яку хрін обженеш на трасі з однією полосою в кожен бік. Але і це навіть не все… за 36км від Житомира при черговій зупинці щоб підлити води в радіатор відмовляє коробка – передачі тупо не переключаються. Надворі 23.00, темно, холодно… слів і матюків вже просто не було. Я просто сів, почекав декілька хвилин, розслабився і потім ніжно почав смикати ричаг перемикання швидкостей і з якогось там разу коробку розклинило.

Я не вірю в ангелів-охоронців, в бога та інші такі штуки… але протягом даної поїздки якась невідома сила неодноразово заставляла мене і бездушну залязку в пітори тонни підніматися і рухатися далі.

Можливо це сім’я під боком і відчуття відповідальності…

p.s. Хочу подякувати Ігору ака DISELEK за наданий на час подорожі об’єктив до фотіка.