Deja Vu

Колись давно я приїздила в стару дерев’яну хату. Там було багато приємних і неприємних моментів. Кожен день минав у полоні яскравих вражень та передчуттів. Подобалось пізнавати світ та себе у ньому. Я люблю, коли природа стає частиною мене. Якщо піти в ліс, то варто повністю розтанути в ньому. Звільнити мозок від метушні, земних буденних справ. І поступово ліс поглинає тебе. Ти стаєш лісовим мешканцем. Земля м’яко просинається під ногами, шарудить листя. Пташиний спів проходить хвилями через стомлену свідомість. Десь стукає дятел і поскрипує старе дерево. Якщо підняти голову вгору, то стає лячно від висоти верхів’я. Воно поскрипує і закриває небо зеленою сіткою. Я назавжди пішла б у ці простори лісу, якби не земне життя.

Моменти нудьги у тій дерев’яній хаті були також. Хотілося знову в ліс, щоб забутися серед трав, дерев і пташиного співу. Коли приходила нудьга, то ніби все тіло і душу затискали в невеликий ящик. Відсутність простору гнітила і відбирала бажання жити. Все віддала би, щоб в спогадах з’явився хоча б один розуміючий і теплий погляд. Особливо гнітючими були вечори і ночі, коли сон не приходить. І відчуваєш себе в космічному просторі. Так, наче метеорит, що відірвався від далекої планети і летить у незвідані простори без сенсу і мети. Ніби ти не існуєш, а живе якась двонога істота, що їсть, п’є, розмовляє на пусті теми.

Я мріяла тоді стати Пресвятою Богородицею. У неї тіло позбавлене усього земного. Вона від страждань отримує блаженство, не має хтивих потягів і ніколи не буває самотньою. Ввечері перед сном я вдивлялася в темні зашторені вікна. Я хотіла побачити лик Ісуса, розп’яття. Тоді б всі мої тяготи розтанули і з’явився новий сенс життя.

Ранок знову приносив нові враження та відчуття. І від сумної двоногої істоти нічого не залишалося.

Через багато років я приїхала знову до тієї дерев’яної старої хати, яка за пару днів стала пусткою. Вона таїла в своїх стінах всі безтурботні дні, відголоски нудьги, мрії та розчарування. Через відкриті двері на мене дивилося дитинство, що зникло за горизонтом років. Я була прив’язана до тієї дерев’яної хати не душею, а стопудовим ланцюгом. Колись вирвалася із нього і повернулася вже зараз. Серед ночі тисячі очей пронизують мене поглядом: Чи бува не згрішила? Я відчуваю, як старі кайдани непорочності обрамляють моє тіло. Свята непорочна Богородиця прокинулась від глибокого сну і крижаним плащем позбавила мене бажань. Вітер гуляє по кімнатам, виривається у щілини в вікнах. Брязкають старі сервізи. Я боюсь цього місця диким тваринним страхом. Там нудьга і тривога поселяється в душі на все життя. Коли лежу на ліжку під ковдрою, то здається, що стіни хати стискаються і перетворюються в дерев’яний ящик. Певно, мій час вмирати ще не прийшов. Можливо, я була мертвою колись давно і тепер жаль.

Я іноді хочу, щоб вигадали машину часу. Тоді я могла б зустрітися з собою багато років назад і сказати: Прокинься! Я з тобою! Живи!