Житомирський хлопчик. Особиста (р)еволюція

Символом «Євромайдану» для мене стане побачений сьогодні у Житомирі хлопчик. Років 10-ти на вигляд, він стояв сам на переході на вулиці Перемоги з саморобним плакатом «Ми хочемо до Європи». Дорослі дядя й тьоті, які переходили вулицю в той та інший бік, байдуже його минали. Зовсім як тих маленьких інопланетян у кліпі Мобі.

Пригадую себе 10-річного: я б ніколи не те, що не наважився так зробити - навіть думки б про це не виникло. Зрештою, я так не роблю навіть зараз – у свої 33.

А цей хлопчик просто зрозумів, чого хоче. І висловився – незважаючи на можливу реакцію, не соромлячись, що він один. (Так само один, вийшов кілька днів тому чоловік у Луганську – здається, навіть чиновник.) Я не знаю, як розвиватимуться події в країні, хто переможе, чи відбудеться зближення з ЄС. Але  я точно знаю, що в цього хлопчика життя буде кращим, ніж у мене.

У ці дні ми багато сперечаємось, багато засуджуємо, погоджуємось, критикуємо, виправдовуємо. Питаємо одне одного, чи простоїть Євромайдан? Чи зроблять щось лідери опозиції? Що буде далі, і взагалі – що відбувається на наших очах?.

Але в мене сьогодні склалося враження, що питання не в цьому. Чого я хочу, що і як  збираюся робити зі своїм життям? Питання саме в цьому.

І у цьому значення подій 2013-го, на відміну від 2004-го. Така собі особиста (р)еволюція.