Думаю, вони плакали не від страху, а від відчаю. Очевидь, що з ними працюють психологи, причому дуже високого рівня, може з дружніх країн, з тоталітарним режимом. Вони їм вдовбують в їхні голові, шо у них місія, і вони борються не з мирними людьми, а з тими хто рветься до влади, шо вони забезпечують правопорядок, і зберігають спокій мирних громадян, а не здійснюють репресії проти мирного населення. Тільки вони забувають, що психологи отримують шалені гроші за свою роботу, а не мізерну заралату і подачки у вигляді премії, за прицільне побиття і психологи живуть в шикарних маєтках, а не гуртожитках. І мені, було дивно, що беркута майже не розмовляють українською мовою. Звідки вони і чим вони думають? Невже в них каски єкрановані і якимось чином впливають на мозкові процеси? Тоді треба надіти їм інші головні убори.

http://blogs.pravda.com.ua/authors/lutsenko/52d0b1f1ad763/

Ігор Луценко

Беркут плакав цієї ночі!

Знову кров, знову десятки травмованих, декілька з них – з дуже важкими ушкодженнями. Хлопця в буквальному сенсі Беркут нахромив на залізний паркан, притиснувши зверху щитами, залізні штирі увійшли йому глибоко у ноги, розірвавши шкіру і м"язи. Цим закінчилося судове засідання по так званим "Васильківським терористам" у Святощинському суді. Декілька сотень людей, звичайних людей – проти такої ж кількості тренованих та екіпірованих беркутівців.

Міфами виявилося те, що спецпідрозділи зараз у поганій моральній формі, що там не хочуть воювати. Їх щоденно обробляють брехнею про Майдан, і вони до сих пір готові нас бити щосили.

Беркут і цього разу не змінив тактики – бити по максимально сильно максимальну кількість людей. Бій був нерівним і став побоїщем. Після нього до більш ніж шести "швидких" вишикувалися черги з поранених, котрі потребували допомоги.

Але цього разу – вже не так, як раніше.

Частину Беркуту, котрий утікав з місця злочину, було заблоковано Автомайданом біля Святошинського РУВС. Через годину-дві там були вже тисячі людей. Теоретично, було два шляхи – помста або справедливе покарання.

І нам вдалося піти шляхом покарання.

Усіх міліцонерів, котрі вчинили побиття під судом, було перефотографовано. Усіх їх було змушено відкрити свої обличчя. Усіх їх, під охороною активістів, було спроваджено цілими і неушкодженими через "коридор" ганьби, від автобусів – до РУВС. Через місяць, через рік або навіть через двадцять – ті з них, чию вину буде встановлено справедливим судом, ОБОВ"ЯЗКОВО будуть відповідати за те, що сталося під Святошинським судом.

Мабуть, вони очікували, що їх битиме натовп, і, ймовірно, для них було шоком, що майже усі хотіли лише одного – примусити їх дивитися людям у очі, знявши маски. Не всі зняли шоломи, але маски зняли всі – а ті, хто зняли шоломи, тих випускали з автобусів першими, тих взагалі не чіпали й пальцем.

Один справді заплакав, коли йшов до РУВС. Я не знаю, яка була природа його сліз, але я бачив, що беркутівці отримали дуже сильний моральний урок, набагато сильніше, ніж удар кийком по голові.