Майдан чи загальні вибори?

Саме зараз ми маємо унікальний шанс закінчити ту Революцію, за яку віддала життя Небесна Сотня на Майдані. Бо вони гинули саме за Революцію, а не за переворот, внаслідок якого замість одних олігархів прийшли до влади інші, менш нахабні, з європейським обличчям, але більш хитрі і цинічні.

Є такий старий анекдот.

Поставили експеримент. Помістили в кімнату мавпу і підвісили під стелю в’язку бананів. Мавпа зголодніла і почала скакати. Скаче-поскаче, а дістати зась. І тут голос в репродуктор: «Подумай!» Мавпа подумала, підсунула стілець і дістала свої банани. Далі помістили в кімнату п’яного і почепили там же півлітру. П’яничка витверезився і почав скакати за пляшкою. Скаче-поскаче, а дістати, ну ніяк… І тут голос в репродуктор: «Подумай!» П’яничка злякався, сів на стілець, а тоді й каже: «Та що тут думати – скакати треба!» І продовжив скакати з тим же завзяттям…

Українці нагадують того ж п’яничку, котрий від виборів до виборів вперто і старанно скаче, але на виході отримує той же самий результат вже протягом довгих 23-х років. Але найсумніше, що кінця тому скаканню не видно, оскільки голос «Подумай!», коли й звучить, то дуже кволо. Бо голову українців стиснули міцним обручем з назвою «демократія», на якому величезними буквами написано слова Вінстона Черчилля «Демократія погана система, але кращої людство не придумало» і сказали для запам’ятовування ці слова повторювати по десять разів на день. А на очі українцям надягли дуже вузькі шори з назвою «загальні, прямі, таємні вибори» — щоб і в голову не приходило дивитися в різні опортуністичні боки.

Автор цих рядків завжди ходив на всі вибори, але жодного, повторю, жодного з наших горе-президентів не обирав. Єдиний раз голосував у далекому 1994-му за Кравчука в другому турі, коли той програв Кучмі. Це випадковість? Навряд чи. Я (принаймні на це сподіваюсь!) є людина з вищим за середній рівнем знань в громадсько-політичній царині і тому мої погляди на претендента на найвищу посаду дуже розбігаються з поглядами плебсу. А оскільки плебсу завжди, в будь-якому суспільстві більше, ніж людей думаючих, то, в результаті, вибір президента – це вибір саме плебсу. Точніше не зовсім плебсу, а тих, хто ним маніпулює, але про це ми поговоримо нижче.

Що є демократія?

Вся справа в тому, що ми зараз називаємо «демократією» принципово не те, що є насправді. Нам розказують, що «ДЕМОКРАТІЯ (грецьк. Δημοκρατία – народовладдя, від δήμος – народ і χράτος — влада) – форма політичної організації суспільства, що характеризується участю народу в управлінні державними справами». То що ж тоді означає слово «δήμος — демос»? Це поняття виникло, як вважають історики, близько 508 року до н.е. при проведенні Клісфеном територіальної реформи в Афінах. Означало це слово – члени ДЕМУ (громади).

Більше почитайте тут

А головна думка цієї статті в тому, що «δήμος — демос» — це далеко не все населення стародавніх Афін, тобто міста-держави. Крім демосу, який мав, крім інших, право обирати і бути обраним, там жили так звані «метеки», тобто некорінні громадяни Афін, зайди, які такого права не мали, і до того ж жила безліч рабів, які ніяких прав не мали взагалі.

Я би додав, що там ще жила половина жінок, які теж не мали виборчих прав. І мріяти не мріяли їх мати, оскільки вони їм були зовсім без діла. Тобто як не крути, але право обирати і бути обраним до керівництва полісом мала мізерна частина населення Афін. Вони всі один одного добре знали. І саме це була справжня демократія.

Зараз же ми маємо формально не владу народу (демосу, вільних і думаючих громадян), а владу всього населення (грецькою – πληθυσμός), тобто не демократію, а плінтизмократію. І це дуже хитра підміна понять, яку нам підсунули. Кому це вигідно – читайте нижче.

На якому тлі виникло загальне виборче право?

Загальне виборче право — це була омана епохи модернізму-позитивізму і розпаду монархій, коли людина вбила собі в голову, ніби вона цар і бог, що вона може змінювати природу на свій розсуд, як завгодно брати з землі ресурси і енергію, повертати ріки, змінювати клімат тощо. І що будь-яка кухарка, отримавши певний рівень освіти, може керувати державою. Тоді найбільш освічені люди пішли «в народ» з метою дати йому освіту і підтягнути останнього волоцюгу до свого рівня. Вважалося, що той волоцюга такий не тому, що така його сутність, а тому, що так життя у нього склалося, не в тій сім’ї виріс, не отримав достатню освіту, пан не дав йому розвинутися тощо.

Зараз, з відходом в небуття модернізму, багато хто починає ставити під сумнів і всесильність людини, і всебічну обдарованість кожної людина. Кращі уми зрозуміли, що модернізм-позитивізм – це приблизно така ж облуда і пережиток, як, наприклад, комунізм… Але дехто нині засумнівався навіть в святая-святих сучасної «демократії» — в доцільности загального виборчого права.

Кому належить влада при загальному виборчому праві

Люди починають здогадуватися, що:

і світові тирани, такі як Гітлер чи Сталін, не могли би бути такими всемогутніми, якби їх не вибирала і не підтримувала левова частка населення;

і сучасні тиранчики, як Путін чи Лукашенко, тримаються лише на сліпій підтримці малоосвіченого плебсу.

Це з однієї сторони.

З іншої сторони, у нас в Україні, де наразі не спостерігається достойного лідера, саме загальне виборче право виносить нагору зовсім не достойних державців, котрі думають про могутність України і добробут народу. А виносить олігархів, котрі дбають виключно про примноження своїх статків і використовують для цієї мети державну владу. Але найстрашніше, що підкошують і роз’їдають цю державу, не здогадуючись, що коли держава впаде, то й не буде на чому їм паразитувати.

Отже якщо в Московії влада належить Путіну і ФСБ, то у нас — класу олігархів. Що між ними спільного? Там і тут владу мають люди, які утримують найбільший медіа-ресурс, саме він вирішальним чином і впливає на незміцнілі уми бездумних виборців!

Але така проблема не лише на пост-совіцькому просторі. Подивіться на Францію, яка обрала соціального популіста Олланда. Соціальні популісти зацікавлені у збільшенні імігрантів, котрі є їхнім ядерним електоратом. Подивіться на США, де стараннями афроамериканців і латиноамериканців було обрано такого ж лівака і популіста Обаму. І це перший дзвоник, а хто хоче подивитися, що буде далі, хай поїде до колишньої столиці американських автомобілебудівників Детройта, який перетворився на подобу Гарлема, на ганьбу і клоаку Америки. Якщо в Штатах не задумаються терміново над своєю виборчою системою, то такий Детройт невдовзі буде від океану до океану, бо негри і латиноамериканці розмножуються значно динамічніше за більш освічених і культурніших білих американців.

Далекого 1846 року Пантелеймон Куліш, як на мене, геніальний український мислитель написав перший український історичний роман «Чорна рада». Але цінність його не у першости і не в художніх якостях, а в думці, яку він туди заклав. Роман ґрунтується на реальних подіях виборів гетьмана Лівобережної України, які відбулися 1663 року під Ніжином і наслідком яких стало обрання популіста, соціального демагога і щедрого обіцяльника Івана Брюховецького. Так ось, на цій раді право голосу, крім козаків, отримали міщани і селяни, тобто люди з переважно рабською психологією – «чернь». Знаменно, що ця рада розпочала період жорстокої анархії в Україні, відомий під зловісною назвою «Руїна»…

До того часу в Україні була справжня демократія афінського зразка, коли кошового на Січі чи гетьмана обирали козаки і кращі люди тодішнього українського суспільства, – тоді держава міцно стояла, була єдиною і мала чіткі перспективи для розвитку (при інших сприятливих умова, звичайно).

Згадуючи недалекі події т. зв. Революції Гідности 2013/14 років, не можемо не помітити, що кращі люди з усієї України приїхали на Майдан, зібралися на місцеві майдани, і змогли повалити режим ненависного Януковича. Але потім, для виборів нового президента призначили вже загальні вибори (чергову «чорну раду»!), результатом яких стало обрання олігарха, популіста і обіцяльника, який запустив нові креативні політтехнології («у мене найвищий рейтинг» та «потрібен президент в один тур») плюс потужний медіа-ресурс. Як наслідок, кардинальними реформами і не пахне, відчувається неймовірний опір очищенню влади, а в деяких царинах стало ще гірше, ніж було при Януковичу…

Вся безвихідь української політики в тому, що, починаючи з 1991-го, у нас суцільна «чорна рада» — як на президентських виборах, так і на парламентських, і на місцевих. Якщо прослідкувати якість обранців за роки незалежности, то ми неухильно втрачаємо цю якість. Єдине, що це відбувається не лінійно, а з певним покращенням якости після чергового повстання і потім ще більшим спадом під час чергового періоду стабільности. І виходу, коли не міняти спосіб правління чи виборчу систему, я просто не бачу.

Бо виходом із стагнації, яка нас не покидала від самого народження держави, є грамотна і сильна влада. Це або освічена диктатура, або (коли ми вже так боїмося диктатури) справжня демократія афінського зразка. Тобто відміна загального виборчого права. І коли таке станеться, то тільки тоді події зими 2013/2014 року можна назвати революцією, бо поки що це лише переворот, повстання і не більше. Звичайно, багато хто і Помаранчевий карнавал називає революцією, але це проблема освітнього рівня нашого суспільства…

Світ до такого кроку поступово підходить, про це говорили і цього вимагали під час повстання в Таїланді, яке відбувалося, до речі, паралельно з нашим повстанням. Про це вже років 4 говорить просунута московська журналістка Юлія Латиніна і в Москві йде жваве обговорення цього питання. Автор цього тексту говорить про це вже майже 8 років, однак якийсь більш-менш резонанс і якісь розмови-обговорення цієї теми помітив лише нещодавно. Це пов’язано також і з глибоким хуторянством українців – адже ми звикли приміряти на себе лише те, що випробувано на Заході чи Москві, а власних винахідників зазвичай «заспокоюємо» популярним висловом, що «не треба вигадувати велосипеда»… Хоча насправді, «велосипедом» є саме загальне виборче право, якого людство ніколи не знало, і запанувало воно в повному обсязі лише в ХХ столітті, спочатку на Заході, а потім і в усьому майже світі.

Та й взагалі, коли вдуматися і розібратися, то загальне виборче право – це абсолютний нонсенс. Ви би сіли в літак, у якому командира літака, напрям польоту, параметри польоту обирали би всі, хто в літаку, з одним голосом – і пілоти, і пасажири? Чи капітана океанського судна обирали всі туристи цього круїзного лайнера? Мабуть ні. Але ще врахуйте, що держава – це механізм значно складніший за літак чи круїзний лайнер!

Ви цілком резонно запитаєте, а як же із загальним виборчим правом живуть і процвітають інші держави Заходу? Справа в тому, що там президентів, прем’єрів, розклади парламентів визначають далеко не на виборах. Там, як і у нас, плебс виконує лише роль статистів, а справжні вибори відбуваються в закритих клубах, де впливові політики і олігархи тихенько визначають, куди кинути кошти, щоб переміг потрібний кандидат і потрібна партія. Там те ж саме, як і в нас, правлять олігархи, які кількістю реклами програмують потрібний напрям думок електорату. Але відмінність між ними й нами та, що в них олігархи мають культуру керування суспільством, самі живуть і плебсу дають жити, бо вони добре знають, що краще поділитися з народом, аніж отримати потім повстання і різню. Наші ж багатії цією культурою, на жаль, не володіють. А ще додайте до цього те, що Захід живе в стабільному суспільстві, у нього не було комунізму з його збоченою економічною системою і спотвореною свідомістю людей, які звідти вийшли. Додайте також, що над Заходом не нависає агресивний і сильніший сусід, який хоче його знищити, і ви побачити повну картину наших відмінностей між Україною і Європою. І, сподіваюсь, зрозумієте, що натягати бездумно на себе все, що рекомендує нам «цивілізоване суспільство» таки не варто.

Переваги обмеження виборчого права

Україні зараз просто необхідно зробити ривок, аби вилупитися зі старої-доброї лялечки під назвою «УССР», подолати запущений соціалізм з його величезними державними витратами, розбудити в людей ініціативу і дати поштовх розвитку економіки. А зробити цього без сильної держави неможливо. Сильна держава це не та, де тиран тримає в покорі населення країни, а та, вільні громадяни якої (виборці) підтримують курс лідера держави, підтримують свідомо і послідовно, даючи йому втілити довгострокові проекти, а не любити чи ненавидіти цього лідера в залежности від того, зробив він популярний наступний крок чи непопулярний. Або взагалі від того, звідки подув черговий вітер ворожої пропаганди, — а примітивний плебс саме так і поводиться. Зробити цей ривок, коли кожен кандидат в депутати чи президенти займається лише соціальною демагогією, а, перемігши, переймається найперше популізмом (бо він добре знає, що коли буде робити радикальні, але непопулярні реформи, то наступного разу його не оберуть!). Бо демагогія і популізм направлені найперше на найменш освічені верстви населення, котрі апріорі не можуть розбиратися в програмах кандидатів, а на їхній вибір впливає те, хто як складно говорить, яку має зачіску, як посміхається, як одягається і як часто його лик блимає в телевізорі і на біґбордах. І найсумніше те, що саме вибір цих людей і визначає, хто керуватиме нашою державою і куди вона піде, а голоси професорів і академіків ні на що не впливають абсолютно і розчиняються в голосах бездумного плебсу! Ви гадаєте, що при цій виборчій системі ми колись побачимо світло в кінці тунелю?

Бо ми всі лаємо популістів, сміємося над Олегом Ляшком, і взагалі над всим парламентським «цирком», не розуміючи того, що саме загальне виборче право і породило цей нестримний популізм. Ляшко просто зумів добре зорієнтуватися в цих виборчих законах і зайняти свою теплу нішу. Можна його лаяти і проклинати, але в тій чи іншій мірі на популізмі й демагогії побудована передвиборча кампанія і наступна діяльність всих кандидатів, які реально хочуть бути обраними. Такі закони жанру, а хто їх зрозумів, той і на коні! А коли прибрати загальне виборче право, то відімре і сам популізм, оскільки тоді будуть голосувати лише люди думаючі, і вибір вони робитимуть свідомо. А масована реклама від олігархів просто не працюватиме і стане нікому не потрібною. І це реальний шлях відділити державу від олігархів, віддалити ненаситний олігархат від прийняття важливих державних рішень!

І ще є така немаловажна перевага, як відчутна економія коштів в результаті значного обмеження кола виборців. Адже, по-перше, коли виборців менше, то й витрат на організацію виборів, референдумів тощо треба менше. По-друге, під час виборів величезні кошти витрачаються на передвиборчу рекламу – на переконання людей, яким за великим рахунком «все рівно», тобто ці кошти жодним чином не йдуть на користь суспільству, не йдуть на розвиток виробництва, а випускаються в трубу, в свисток. Коли люди, яким «все рівно» не будуть обирати, то переконувати і без того переконаних великого сенсу не буде.

Багато буде таких, які таку справжню демократію будуть вважати неморальною, мовляв, загальне виборче право – це завоювання нашого «прогресивного» часу, що все інше вже в минулому, що це «пережитки» і найголовніше, що це не відповідає так званим «загальноєвропейським демократичним стандартам», тобто не сподобається новим «старшим братам». А також говоритимуть, що ми хочемо поділити людей на перший і другий сорт тощо. Особливо затято будуть критикувати таку систему олігархічні ЗМІ, оскільки олігархи дуже швидко відчують, що «запахло смаленим» і що часи їхнього необмежного панування можуть закінчитися.

Щодо «стандартів», то країни Балтії вже подали приклад, як з європейськими комісарами можна успішно боротися. Вони ввели категорію «негромадян», але про це нижче.

А щодо «сортів», то це звичайні спекулятивні маневри продажних журналістів і тут можна відповісти тим, що в будь-якому потязі є «перший сорт» — начальник потягу і машиніст, є «другий сорт» — провідники і є ніби «третій сорт» — пасажири,- однак такою «нерівністю» ніхто не переймається, оскільки в поїздці від пункту А в пункт Б кожен має свою мету і завдання, а якісь ефемерні «рівні права» мало кого хвилюють. На кожному підприємстві є акціонери, є директор, а є наймані працівники. І коли наймані працівники заявлять свої претензії на керування підприємством нарівні з акціонерами, то це буде принаймні кумедно виглядати. Так само і керувати державою зовсім не обов’язково всим і кожному, мало того, це неефективно і коли з цією думкою трохи звикнутися, то вона й не виглядатиме такою крамольною…

Про варіанти обмеження кола виборців

В українському суспільстві надто обережно, але все таки заговорили про обмеження кількости виборців. Здебільшого говорять про що? Говорять про відбирання виборчого права в пенсіонерів, або ширше – в людей, які не платять податки. Інші говорять про адаптацію у нас латиського (естонського) досвіду з ненаданням громадянства особам, які не знають державної мови тощо. Згадують також про злочинців і осіб, які практично зрадили Україну в Криму та на Донбасі.

З першим можна якось погодитися, але лише як тимчасовий спосіб. Справа в тому, що ліквідацію виборчого права у пенсіонерів можна прийняти на той період, доки живі і мають великий вплив на виборах люди з «совковою» психологією. Коли такі відійдуть, відбирати виборче право в людей, які й здійснювали очищення України від УССР, буде, згодьтеся, неправильно. До того ж зрілі й освічені люди зазвичай бачать картину суспільства більш глибоко і рельєфно, вони сприятимуть збереженню наших звичаїв, і, якщо хочете, збереженню самої «українськости» України.

Відняти виборче право у якихось «неплатників» податків – це повна глупота, адже всі платять прибутковий податок, до того ж при купівлі кожної хлібини чи пакету кефіру в супермаркеті всі платять 20% ПДВ. Очевидно, тут малося на увазі відібрати право обирати у держслужбовців, вчителів, викладачів, науковців, митців тощо? Але ж, по-перше, тоді так треба й говорити, що відібрати у певних категорій громадян, у певних верств. А, по-друге, коли не будуть голосувати означені категорії, але будуть голосувати низькокваліфіковані працівники, то ефект від таких «реформ» буде навіть протилежним.

Окремо можна сказати про латиський та естонський досвід, де введений безпрецедентний у світовій практиці статус «негромадян». Насправді це дещо пом’якшений досвід Афін, коли там «метеки» і їхні нащадки за жодних обставин не могли обирати. В країнах Балтії ж вимоги до набуття громадянства значно пом’якшилися за більш ніж два десятиліття і тепер для того, щоб стати громадянином, необхідно вивчити в мінімальному обсязі державну мову, знати історію та конституцію своєї країни. Тобто питання з натуралізацією, грубо кажучи, впирається лише в бажання негромадян стати громадянами, хоча і є невелика категорія негромадян, котрі стати громадянами стати не можуть. Поки що не можуть, оскільки законодавство з часом може прибрати і ці перешкоди. Зараз в обох країнах негромадян залишилося лише по 6-7%, тоді як на початку 90-х було біля третини всього населення.

І взагалі, запровадження цього статусу там було продиктоване іншими мотивами, ніж пропонується тут. Там стояло питання лише відсікти від державних справ потенційно ворожі елементи і до того ж це була тимчасова кампанія, лише на період зміцнення державности. У нашому ж випадку йдеться про речі більш революційні і більш радикальні – дати суспільству могутній імпульс для розвитку. Крім усього, в країнах Балтії негромадяни, окрім права обирати, мають і ще цілий ряд громадянських обмежень.

Тобто пропозиції відібрати громадянство в громадян України, котрі не володіють в необхідному об’ємі українською мовою – це далеко не те, що було в Латвії та Естонії. До того ж вводити це у нас, де майже половина говорять московською мовою, це ініціювати такий громадянський конфлікт, в порівнянні з яким нинішня війна на Донбасі буде просто дитячими забавами. Я вже мовчу про те, що дуже багато московськомовних мають значно вищу громадянську свідомість і патріотизм, аніж значна частина україномовних.

Чи не головне, що ми маємо взяти з досвіду Балтійських країн, це сміливість, з якою ці маленькі нації пішли на запровадження цього безпрецедентного в світовій історії статусу, зуміли протистояти шаленому тиску Заходу та Московії, і змогли таким чином всим довести, що вони таки незалежні країни. Цей крок Латвії та Естонії розривав шаблони, але, до їхньої чести, вони цей крок відстояли. Чого, нажаль, сподіватися від нинішньої безхребетної влади в Україні не доводиться…

Отже, коли узагальнити, всі розмови, які зараз все більше й більше ведуться на цю тему, зводяться до впровадження певного цензу для виборців. Ось головні «цензи», які вдалося розшукати і які пропонуються для введення в різних країнах:

віковий ценз. Про нього говорилося вище;

ценз платників/неплатників податків. Про нього теж говорилося вище; дуже непродумана річ, але про яку чи не найбільше говорять в українському інтернеті;

майновий ценз. Він існував у XVIII-XIX століттях у Великобританії, тобто право обирати мають лише люди, котрі володіють якимсь мінімально необхідним об’ємом майна у власності;

статевий ценз. Він існував завжди і практично лише у ХХ столітті жінки отримали право обирати. Звичайно, є багато жінок значно більш громадсько активних, мудріших і патріотичніших за багатьох чоловіків, однак в середньому за цими ознаками жінки таки відстають (так на виборах до ВР 2012 року 60% виборців Партії Регіонів – жінки, а 60% виборців ВО «Свобода» — чоловіки), тому такий ценз дав би певний ефект;

ценз за службою у війську, тобто обирати мають лише ті, хто відслужив у війську;

освітній ценз, тобто обирати мають лише люди, які мають якийсь певний диплом про освіту. Це річ слушна і дуже ефективна, однак багато освічених людей не мають офіційних дипломів, а, з іншої сторони, ми знаємо рівень освіти і рівень корупції у багатьох нинішніх «університетах»…

ценз за проходженням іспитів на знання державної мови, Конституції та історії України. Щодо мови, то у нас це неприйнятно (див. вище), а ось щодо знання історії та основ держави, то це цілком потрібний ценз, єдине, що такі іспити не повинні бути надто жорсткими, оскільки будуть невдоволені результатами чи об’єктивністю таких іспитів і може бути значне напруження в суспільстві;

ценз для людей, які скоїли злочини певної тяжкости. Повність підтримується;

і нарешті ценз за лояльністю Українській нації та держави. Тобто відібрати право обирати у тих громадян, котрі брали участь у сепаратистських виборах, референдумах, акціях, збройних формуваннях тощо. Цілком правильний і необхідний ценз.

Але до всих цих цензів варто ставитися дуже обережно, оскільки в різній мірі, але майже всі вони викликають напруження в суспільстві. Оскільки коли в людини щось силою відбирають (навіть те, що їй триста років не потрібно!), вона інстинктивно буде проти. Така психологія людей! А може статися і велике повстання – однак такий перебіг подій у нас надто небажаний, бо тоді відпадає потреба у таких виборчих реформах взагалі. Також варто мати на увазі, що деякі з цензів є об’єктивно несправедливими, тобто в результаті гіпотетичного запровадження такого цензу обирати будуть недостойні такого права, а у багатьох достойних таке право відберуть…

Отже, що пропонується?

Пропонується така процедура, аби переважна більшість населення ДОБРОВІЛЬНО ВІДДАЛА СВОЄ ВИБОРЧЕ ПРАВО в обмін на грошову компенсацію. Віддала саме не комусь іншому, а таким чином, щоб цей голос просто ліквідовувався.

Натомість люди, для яких обирати і брати участь в суспільному житті є критично важливим, мають за це ПЛАТИТИ.

Про суми можна дискутувати, але для початку пропонується тим, які згодні віддати право обирати, виплачувати 3-5 мінімальних зарплат і додатково, в обмін на паспорт громадянина України, видавати паспорт, де буде вказано: «підданий України». Можливо, аби такий паспорт нічим не відрізнявся від паспорта громадянини, був би того ж кольору, єдине, там має позначка про «підданство». Адже права громадянина мають нічим не відрізнятися від прав підданого, крім права обирати та бути обраним (а можливо, навіть залишити право бути обраним!), а за кордоном всих мають сприймати однаково!

Натомість, ті які захочуть залишитися громадянами, мають платити, небагато, припустимо, 1/10 мінімальної зарплатні в рік. Платити у спеціальний фонд, звідки і будуть виплачуватися компенсації тим, хто згоден стати підданим. У цей фонд можна буде вносити добровільні пожертви. Краще, звичайно, коли у цей фонд перераховувала гроші й держава, однак, оскільки у неї завжди грошей обмаль, то можна його наповнити і на громадських засадах, на кошти суспільства.

Молодим людям, котрі досягли віку 18-ти років, громадянство надається автоматично, хіба що вони відразу захочуть стати підданими, отримавши компенсацію і не витрачаючи коштів на паспорт громадянини.

Треба також залишити право підданим повернутися в громадянство, адже людина може дозріти до важливости для себе громадянства. Тому для таких осіб варто надати таку можливість при внесенні ними до означеного виборчого фонду суми у 15-30 мінімальних зарплат.

Така ось процедура пропонується, вона не складна, а головне, підданим потім ні на кого буде нарікати, а лише на себе.

Які для цього потрібно зробити поправки в Конституцію України? Вони невеликі. Коли схематично, то такі:

1. в Україні є громадяни і є піддані, перші мають право обирати та голосувати на референдумах, другі – не мають. В усьому іншому вони мають однакові права;

2. право обирати й голосувати в Україні платне.

Всі інші моменти, що стосуються права обирати можна внести у Закон про вибори, або оформити окремим законом.

І на закінчення. Щоб досягти нашої мети найбільш повно, потрібно щоб пропорція між громадянами і підданими була від 1:5 до 1:10. Це буде найкращий варіант. Досягти цього не так легко з різних причин, але це й не надто складно. Що для цього потрібно? Потрібні наступні етапи:

1. позбавити громадянства і перевести у статус підданого тих громадян України, котрі брали участь у сепаратистських виборах, референдумах, акціях, збройних формуваннях тощо;

2. позбавити громадянства і перевести у статус підданого всих, хто має судимість за тяжкі й середні злочини;

3. одночасно з цим створити означений вище фонд і добровільно провести вихід з громадянства і надання статусу підданого всим бажаючим, котрі хочуть отримати грошову компенсацію за це;

4. всі, хто залишилися громадянами, мають пройти обов’язковий іспит зі знання основ Конституції та історії України. Можливо також включити в іспит і запитання на якесь елементарне знання державної мови;

5. всі, хто пройшли іспит, є громадянами і мають право обирати, голосувати і бути обраним при умові внесення щорічного мінімального грошового внеску у сумі, наприклад, 1/10 мінімальної зарплати.

Висновки

Саме зараз ми маємо унікальний шанс закінчити ту Революцію, за яку віддала життя Небесна Сотня на Майдані. Бо вони гинули саме за Революцію, а не за переворот, внаслідок якого замість одних олігархів прийшли до влади інші, менш нахабні, з європейським обличчям, але більш хитрі і цинічні. Бо коли не змінимо виборчі закони зараз, то, можливо, нам історія дасть наступний шанс нескоро, тоді, коли «цивілізовані держави» це впровадять у себе, а Україна, як завжди, буде плентатися в хвості світової історії…

Але головне навіть не у відставанні від світових тенденцій, а в тому, що коли ми не проведемо реформ, то банально в Україні почнеться відкат, контрреволюція підніме голову – знову повилазять на ключові й хлібні посади старі кадри Кучми-Януковича. І тоді в українців просто опустяться руки на довгі роки і всі більш енергійні й працездатніші покинуть Україну, залишивши тут стариків і пасивну масу…

При кінці

Можна поговорити також і про інші «священні корови» сучасної псевдодемократії, як прямі вибори і таємні вибори. Бо в результаті прямих виборів, наприклад, глави держави, виборець безумовно вибере гіршого національного лідера, ніж в результаті непрямих (багатоступінчатих) виборів.

Також кращий результат дасть відкрите голосування на виборах, ніж таємне. Бо це означає відповідальність (хоча б моральну) за свій вибір, тим часом як у нас зараз панує тотальна безвідповідальність від вершини влади (за результати свого правління владоможці мають відповідати головою!) і аж до самого низу (таємне голосування). А хто боїться показати свій вибір, боїться якихось переслідувань, хай просто відмовляється брати участь у виборах. Отже, відповідальні люди виберуть більш достойного кандидата на булаву.

Але це питання технічні, їх можна буде відрегулювати дуже просто, тому я і не буду витрачати свій і ваш дорогоцінний час на «розжовування» означених тез.


Яромисл Іващенко, для "Хвилі"