Від білої Родезії до чорної Зімбабве

До 1980 року Республіка Зімбабве називалася Родезією. Унікальна ця країна була тим, що вирішальну роль у її створенні зіграли не офіційні політичні структури, а воля однієї-єдиної людини. Цією людиною був Сесіл Родс Джон, прем'єр-міністр британської Капській колонії, політичний діяч, промисловець і засновник Британської Південно-Африканської Компанії.

У 1889 році Родс отримав від королеви Вікторії королівську грамоту "на дослідження територій, що лежать на північ від річки Лімпопо і на південь від річки Замбезі та на управління ними". Ідея була не нова - Великобританія і раніше дозволяла приватним компаніям управляти новими землями. При англійському дворі вважали так: якщо компанія Родса досягне успіху, то у Лондона завжди знайдуться сили анексувати нову територію, якщо ж епопея провалиться, то розплачуватися за це будуть не британські платники податків, а приватні капіталовласників.

У тому ж році Родс організував і екіпірував першу партію поселенців, яка переправилася через Лімпопо і рушила на північ. 13 вересня 1890 один з офіцерів колони першопрохідців, лейтенант Тіндейл-Біско, встановив британський прапор на тому місці, яке першопрохідці назвали Форт-Солсбері. На цій території, куди прийшли білі, споконвічних господарів на той момент не було - до середини XIX століття її населяло плем'я санів, згодом витіснених племенами машона і шангані, яких, у свою чергу, підкорили матабеле.



Поступово кількість білих поселенців на північ від Лімпопо збільшувалася, на територіях виникли і почали розквітати промисловість, сільське господарство і торгівля, а компанія Родса досягала успіху. Оскільки офіційний Лондон як і раніше не мав наміру брати на себе витрати з управління новими землями, колоністи самі обрали Законодавчу Рада на чолі з адміністратором компанії. Після смерті Родса в 1902 році країна, яка доти не мала назви, стала іменуватися Родезією. Оскільки територія, освоєна поселенцями була величезна, то її розділили на дві частини - Північну і Південну Родезію. Північна Родезія була британською колонією і колонією залишалася на всьому протязі своєї історії до 1964 року, коли стала Замбією. Південна Родезія, юридично перебувала під егідою британської корони та фактично була самокерованою територією на чолі з приватною компанією.

Великобританія обіцяла надати Південній Родезії офіційне самоврядування ще в 1914 році, але цим планам перешкодила Перша світова війна. Родезійці виставили на фронт 5000 білих (чверть усього білого населення країни на той момент) і 2000 чорних бійців. До речі, за час свого існування Родезія завжди посилала на всі війни, в яких брала участь Великобританія більше своїх громадян, ніж будь-яка інша територія Британської Співдружності (у відсотковому співвідношенні до загальної чисельності населення).

Після війни жителі Південної Родезії провели референдум з питання про самовизначення. Їм потрібно було або стати самокерованою територією (не колонією!), або приєднатися до британської Південної Африки. Оскільки великих симпатій до бурів (нащадків голандських і французьких переселенців), що складали значну частину населення Південно-Африканського Союзу, англійці ніколи не мали, то родезійці, дотримуючись англійських традицій, вибрали перший варіант.

У 1923 році Південна Родезія увійшла до складу Британської імперії на правах самокерованої території. Номінальну владу здійснював губернатор, що направлявся з Лондона, на практиці ж родезійці приймали власні закони, самостійно встановлювали податки і здійснювали адміністрування. У самому Лондоні за Південну Родезію відповідало Управління у справах домініонів (а не колоній, як у випадку з усіма іншими територіями).

Після Другої світової, коли в Африці почали набирати силу чорні національні рухи, Лондон зробив спробу створити нове державне утворення - Федерацію Північної Родезії, Південної Родезії і Ньясаленда (нині Малаві). У 1963 році ця мертвонароджена країна розпалася, і Родезія повернулася до свого статусу особливого домініону. Іншим двом територіям Великобританія поспішно надала незалежність.

Слід зазначити, що Великобританія, зіткнувшись з готовністю своїх колишніх колоній скинути "ярмо гнобителів", зайняла позицію боязкуватого умиротворення лідерів національних рухів. Африканські країни стали отримувати незалежність у з неймовірним поспіхом. Перехід від колоніального управління до повного суверенітету часом здійснювався мало не за один місяць, і той факт, що колишні колонії в принципі не були готові до самоврядування, умисно ігнорувався. Конституції нових африканських держав будувалися на принципах формальної рівності всіх жителів, у тому числі і білих, але на практиці втілювали в життя ідеї чорної більшості. Думки, що не співпадали з точкою зору чорних націоналістів, а також симпатизуючим чорним білих політиків, гучно оголошувалися расистськими і тими, що підлягають викоріненню.

Практично всюди в Африці події розвивалися за однією схемою: акт про незалежність, громадянська війна, войовничий трайбалізм, тотальна корупція нових владних структур, расизм, голод, придушення свобод. Процвітаючі колоніальні держави перетворилися на руїни. Так було в Нігерії, Бурунді, Руанді, Чаді, Судані, Анголі, Мозамбіку. Трайбалізм (почуття племінної переваги) завжди був чумою Чорного континенту. І якщо в колоніальну епоху білим адміністраціям вдавалося стримувати найбільш одіозних чорних націоналістичних лідерів, то як тільки місцеве населення відчуло себе вільним, найбільш сильні племена відразу почали різати своїх сусідів.

У деяких країнах заворушення вилилися у повномасштабний геноцид - вже ніхто не скаже, скільки різних народностей і племен в Бурунді або Нігерії було винищено виключно за етнічною ознакою. У Мозамбіку чорні націоналісти, грунтуючись на марксистській ідеології, переробленої з поправками на місцеві умови, швидко звели до нуля економічне життя своєї країни.

Родезійцям, звиклим до мирного життя в спокійній країні, всі ці події оптимізму не додавали. Починаючи з кінця XIX століття і до 1962 року поліція Родезії не носила і, тим більше, не застосовувала зброї - в цьому не було необхідності. Місцеве самоврядування здійснювалося за допомогою племінних вождів і місцевих адміністрацій, рівень безробіття в країні був мінімальним, приплив робочої сили ззовні - високим, оскільки за рівнем життя Південна Родезія входила в п'ятірку найбільш розвинених субекваторіальних африканських країн. Родезійського сільськогосподарська продукція високо котирувалася як в Африці, так і в усьому світі - мармурова яловичина вважалася делікатесом, вина змагалися з південноафриканськими, а чай та тютюн Родезія в надлишку постачала в усі сусідні країни.

Офіційного, юридично закріпленого апартеїду, як у сусідній ПАР, в Родезії не існувало. Як не існувало по суті і расових проблем - переважна більшість негрів не хвилюватися через те, що ними правлять білі, поки білі будували школи, лікарні і забезпечували негрів працею. Проте Великобританія дивилася на це питання по-іншому. Британська Співдружність націй того часу почала нагадувати Ноїв ковчег: поряд з країнами, де існували стійкі традиції демократичного правління (Канада, Австралія і Нова Зеландія) в ньому опинилися нові держави, якими правили колишні сержанти колоніальних військ та інші напівосвічені політики з числа місцевих націоналістів. Під тиском цих зразків "демократії і свободи", а також Організації Африканської Єдності, Великобританія взяла назад свою обіцянку надати Родезії незалежність і стала дотримуватися політики NIBMAR (No Independence Before Majority Rule) - "Незалежність тільки після надання влади більшості".

Те, що в Родезії до цього існував 40-річний досвід мирного демократичного самоврядування, що в країні проводилися регулярні чесні і вільні вибори, що білі і чорні вирішували свою долю самі, а не за вказівкою Лондона, - все це не було прийнято до уваги. Поступаючись "світовій громадській думці" і вимогам ОАЄ, Великобританія готувалася "здати" Родезію. Єдине, до чого Лондон виявився не готовий - це до наміру родезійцев самим визначати своє майбутнє. У 1964 році до влади в Південній Родезії прийшла партія "Національний Фронт" на чолі з Яном Смітом. 11 листопада 1965, після тривалих, але безуспішних переговорів з Лондоном з питання про статус домініону, Ян Сміт проголосив незалежність Родезії. У 1970 році Родезія стала республікою.

Великобританія була категорично проти такого повороту подій, офіційно оголосивши його "заколотом в колонії" (той факт, що Родезія ніколи не була британською колонією, політики з Даунінг-стріт проігнорували). Від прямого військового вторгнення в Африку Лондон розсудливо утримався - по-перше, родезійці славилися своїм умінням воювати (саме вони складали кістяк британських командос, що партизанив у Північній Африці в роки Другої світової), а по-друге, це могло загрожувати заворушеннями в армії Її Величності - родинні зв'язки між британцями і родезійцями в той час були дуже тісними.

Максимум, чого вдалося домогтися Великобританії, це введення проти Родезії політичних і економічних санкцій, які, однак, відчутного результату не принесли. Ряд країн світу проігнорували обурені виступи чорношкірих диктаторів з оонівською трибуни і за допомогою Південної Африки і португальського Мозамбіку продовжували вести торгівлю з Родезією. А заклик прем'єр-міністра Сміта до жителів країни "спиратися на власні сили" викликав в Родезії такий економічний підйом, що місцевий долар на півдні Африки став такою ж бажаною валютою, як ПАРівскі ранд.

В унісон з Великобританією і "світовою громадськістю" о "фашистському режимі" Яна Сміта заговорили і країни соціалістичного табору. СРСР, Китай і КНДР почали надавати чорним націоналістам, які проводили терористичну політику, військову і фінансову допомогу - спочатку неофіційно, а потім і відкрито. СРСР наприкінці 1970-х років розробляв план повномасштабного вторгнення в Родезію, здійснити який, щоправда, не встиг. Великобританія в обставинах найсуворішої таємності займалася тим самим. Нескорену націю потрібно було поставити на коліна будь-якими засобами, в тому числі і за допомогою терористів. Родезія була втягнута у важку тривалу антитерористичну війну.

Армія Родезії була найефективнішою з усіх, що коли-небудь існували на південь від Сахари. Їй вдавалося неможливе - деколи десантники родезійської легкої піхоти здійснювали по три бойових десантування в день, а розвідники з полку Скаутів Селуса за 7 років свого існування винищили 70 відсотків чорношкірих "ополченців", що воювали проти Родезії. Але незважаючи на це, країна з обмеженими ресурсами не може протягом тривалого часу воювати фактично проти половини світу. Протягом усього часу, поки йшли бойові дії, не припинялися і переговори. У результаті до кінця 1970-х років сторони дійшли згоди про формування в Родезії нового уряду "національної єдності". За результатами виборів 1 червня 1979 новим прем'єром став єпископ Абель Музорева, а країна стала називатися Зімбабве-Родезія. Теоретично всі санкції з неї тепер повинні були бути зняті, оскільки в Родезії встановилася демократично обрана влада.

Однак президент Картер не дотримав слова - під впливом чорношкірого посла США в ООН Ендрю Янга, який пообіцяв Картеру натомість підтримку з боку держав ОАЄ (і чорних виборців в США). Не підтримала скасування санкцій і Великобританія, ображена на те, що її усунули від участі в долі її колишнього домініону, а також під тиском з боку країн ОАЄ (особливо Нігерії, яка прямо пов'язала питання про постачання нафти Лондону із збереженням санкцій щодо Родезії). Нарешті, новим урядом залишилися незадоволені негри-ополченці в самій Родезії, що мріяли бачити країну чорною однопартійною державою.

Єпископ Музорева хоча і не був ідеальним прем'єр-міністром, все ж влаштовував більшу частину населення - як білих, так і чорних. В його уряді не знайшлося місця бандитам, що віддавали накази вбивати священиків і дітей. Однак ватажки терористичних угруповань Джошуа Нкомо і Роберт Мугабе, які не брали участь у виборах, оскільки це не відповідало їхнім цілям, результати голосування не визнали і заявили, що чімуренга (визвольна війна) спалахне з новою силою. За сприяння британського уряду почалися нові переговори, і в підсумку уряд Музореви пішов у відставку, а на початок 1980 року було призначено нове голосування. На цих виборах переміг Роберт Мугабе - його армія провела ефективну "передвиборчу кампанію" під "демократичним" гаслом: "Голосуй за нас або загинеш разом з усією сім'єю".

Вибори нового родезійського уряду супроводжувалися численними порушеннями, прямими погрозами і насильством до мирного населення, однак Лондон назвав їх найчистішими з усіх, що проводилися на Африканському континенті! Міжнародні спостерігачі з країн Британської Співдружності в цей час стежили за тим, щоб родезійські Збройні сили були розпущені, а озброєних бандитів з армії Мугабе, що відкрито загрожували населенню, намагалися не помічати. Жодне терористичне угрупування чорних ополченців не було роззброєнє.

Незадовго до виборів 1980 року Родезія була "повернена" під контроль Великобританії і формально управлялася з Даунінг-стріт. Над країною постав її біло-зелений прапор, а синьо-червоний "Юніон-Джек". Лондон був задоволений - родезійців "поставили на місце", а країна на цей короткий період все-таки стала офіційно іменуватися "колонією". Але вже 18 квітня 1980 прапор Великобританії був спущений з флагштока на площі Родса, а замість нього в небо здійнявся новий прапор - колишній прапор партії Мугабе з внесеними до його малюнок невеликими змінами. Ян Сміт, перший і останній прем'єр-міністр Родезії, не вважав для себе можливим біти присутнім при тому, як гине країна, в якій він народився і за яку боровся.

Колишня Родезія стала називатися Республікою Зімбабве. Передостання біла цивілізована держава Африки припинила своє існування.

Пізніше у своїх мемуарах "Гіркий врожай" Ян Сміт згадував, як зустрівшись з Робертом Мугабе незабаром після перемоги останнього на виборах 1980 року, просив його про одне - зберегти країну. "Я сказав Мугабе: Ви отримали в руки житницю всієї Південної Африки. Збережіть її". Дійсно, лище в двох країнах всієї субекваторіальної Африки рівень життя негритянського населення відчутно підвищувався з року в рік. Цими країнами були "расистські режими" ПАР і Родезії.

На словах Мугабе погодився зі Смітом. Але на ділі перед першим правителем Зімбабве стояла куди більш нагальна потреба, ніж збереження багатств країни - боротьба за владу.

Як завжди в Африці, лінія розбрату проходила за етнічним принципом. Мугабе був машоном - представником племені, що складали більшість населення Зімбабве. Під час війни проти уряду Родезії Мугабе волею-неволею був змушений вступити в альянс з іншою силою, що також боролася проти влади білих - партією племені матабелів та її лідером Джошуа Нкомо.

У 1970-х роках Нкомо був куди більш відомим лідером чорного національно-визвольного руху, ніж Мугабе. Принаймні, СРСР саме його вважав повноважним представником пригнобленого народу Зімбабве. Пояснювалося це просто - Нкомо і його ополченці перейшли на повне утримання Радянського Союзу, проходили підготовку в радянських навчальних центрах, а в Африку їм йшли кораблі з автоматами Калашнікова. Партію Мугабе прийняв під своє крило маоїстський Китай.

Але коли прем'єр-міністром Зімбабве став Мугабе, Джошуа Нкомо залишився в програші. Чорна Африка ніколи не грала за європейськими правилами, і слово "демократія" для неї було чужим. Люди тут ділилися на переможців і переможених, яким, як відомо, - горе.

Оскільки Нкомо був ветераном чімуренгі, за яким стояли озброєні загони його прихильників, Мугабе спочатку змушений був з ним рахуватися. Нкомо отримав другорядний пост в новому уряді, але від реальної влади і фінансових потоків виявився відстороненим. Як тільки Нкомо спробував чинити опір, Мугабе вирішив розправитися з колишнім союзником.

Прийшовши до влади, Мугабе уклав угоду з керівником Північної Кореї Кім Ір Сеном про військове співробітництво. 150 добірних інструкторів підготували особистий спецназ Мугабе - 5-у парашутну бригаду. Коли прийшов час діяти, Мугабе звинуватив Нкомо в змові з метою захоплення влади, і Нкомо довелося терміново тікати з країни. Серед племені матабелів ця звістка викликала хвилювання, на придушення яких кинули 5-у бригаду. Операція отримала ліричну назву - "ранній дощ, що змиває полову перед весняними зливами". Бригада пройшла по провінції Матабелеленд, вбивши, за різними оцінками, від 50000 до 100000 мирних жителів.

Згодом Мугабе помилував Нкомо і навіть дозволив йому повернутися в країну, але за однієї умови - його партія повинна була злитися з правлячою партією Мугабе. Таким чином, Зімбабве перетворилося на однопартійну державу. Мугабе твердо дав зрозуміти, що ніяких вільностей плюралізму і демократії від нього чекати не варто. Про свободу слова, до речі, мова не йшла давно - до журналістів в Зімбабве стали ставитися негативно ще з перших днів незалежності, якщо, звичайно, ці журналісти не представляли офіційну пресу.

У 1987 році Мугабе змінив конституцію - він скасував посаду прем'єр-міністра, а себе призначив президентом країни (хоча владних повноважень у нього і до цього було в надлишку). Паралельно в Зімбабве почав розкручуватися маховик репресій проти опозиції і взагалі всіх, хто висловлював невдоволення стрімким погіршенням рівня життя. Це стосувалося як простих селян, так і чільних фігур - навіть перший президент Зімбабве, Канаан Банана, був кинутий у в'язницю за вигаданим звинуваченням у гомосексуалізмі.

Економіка Зімбабве поступово стала сходити нанівець. Інфляція росла, місцева валюта стрімко знецінювалася, а число безробітних - збільшувалося.

Винуватцями економічних негараздів були названі білі, що нібито привласнили собі всі багатства країни. Під виглядом земельної реформи почалася кампанія "чорного переділу". Десятки білих фермерів були вбиті на своїх землях, багатьом довелося кинути все й тікати. Особливу активність проявили так звані "ветерани національної війни", більшості яких не було ще й 20 років. Той факт, що ветеранами називали себе люди, що народилися після 1980 року, нікого не бентежив.

Півмільйона зімбабвійців страждали від недоїдання, а білі фермери припиняли виробництво продуктів через захоплення їх земель. У 1990-і роки 65 відсотків всієї сільгосппродукції і 78 відсотків зерна вироблялося саме в фермерських господарствах. На початку XXI століття ці показники різко впали. В результаті безперервних нападів білі жителі Зімбабве почали виїжджати за кордон.

У підсумку, Зімбабве з країни, що колись годувала половину Африки, перетворилася у відсталу країну, залежну від іноземної продовольчої допомоги. Ферми були закинуті, землі перестали оброблятися. Дроблення великих фермерських господарств на маленькі земельні ділянки, що оброблялися примітивними знаряддями праці, призвело до швидкого виснаження ґрунту і, як наслідок, - до голоду.

Тим часом Мугабе планомірно знищував опозицію, розправившись чи не з усіма своїми суперниками. Конституція Зімбабве була переписана ще раз, щоб дозволити Мугабе залишатися президентом фактично довічно.

Навіть симпатизуючі Мугабе сусіди змушені були звернути увагу на його самоуправство. Крім того, Зімбабве піддали бойкоту країни Британської співдружності. Мугабе і його оточенню заборонили в'їзд до держав-членів ЄС. Більше ніж за чверть століття Мугабе повторив типовий шлях всіх чорних диктаторів - встиг стати тираном з безмежними повноваженнями і повністю зруйнувати країну, яку колись називали "африканською Швейцарією".