"А хто це тут "штокає" і "какає"

Мирослав (Григорій Юшкевич) 8. А хто це тут «штокає» і «какає»?… У нашій хаті від диму - хоч сокиру вішай. Це за широким столом, накритим скатертиною, на міцних дерев’яних лавах сидять бать¬кові друзі - фронтовики. З нагоди зустрічі на столі у синій скляній пляшці − горілка, лежить хліб, сало, варена картопля, часник. Майже усі курять самосад, голосно розмовляють, смачно закушуючи щойно випиту чарку. Пам’ятаю ці чарки, їх і сьогодні звуть «гранчаками». Міцні, зручні, і, що важливо, в них вміщується рівно сто грам оковитої. Присутні, перебиваючи один одного, розповідають про всілякі випадки, що траплялися з ними на війні, з сумом згадують сусідів, що не вернулись з фронту, скаржаться на сьогоднішнє життя-буття. …Я прийшов зі шко¬ли і мене мати теж посадила за стіл обідати. Під час розмови хтось згадав нашого діда Шипрука, 90-річного велетня з великою лисою головою. Він жив окремо, але під одним з нами дахом і мав окремий вхід до власного помешкання − великої кімнати з піччю. Мати миттю збігала за ним і запросила до гурту. Невдовзі, шкутильгаючи на дере¬в’яну ногу (перша світова), дід з зусиллям переступив поріг і привітався. Без поспіху над відром сполоснув мозолисті руки, витер довгим домотканим рушником і примостився на краю лаві. Побачивши гостя, уже сп’янілі фронтовики весело загомоніли, а батько поставив перед ним щойно налиту чарку. Подякувавши за запрошення, дід якось по-щирому побажав присутнім міцного здоров’я. Затим спокійно завченим рухом осушив «гранчака» і мовчки став закушувати. Серед шумної компанії виявився чоловік, який чи-то не знав української мови, чи, швидше за все, хотів показати товариству свій гонор, розмовляв поганою російською. Це виглядало досить кумедно, але на цю людину ні¬хто не звертав уваги. Згодом, уже сп’янівши від випитого та вибравши в галасі паузу, дід, видно для того, щоб бути почутим, голосно запитав: − А хто це серед нас «штокає» і «какає»? Наступила тиша. І ніхто, ніхто не наважився її порушити, або просто не знав, як вийти із делікатної ситуації. І лише мати, а за нею і батько, нагримавши на старого, стали запрошува¬ти гостей знову взяти чарки в руки. ...Промайнуло немало літ. Пішов у кращі світи дід, а за ним і батько. Але цей випадок закарбувався у моїй пам’яті. Сьогодні, згадуючи його, за¬хоплююсь, як глибоко в душі була любов до рідної мови у люди¬ни, яка ледь-ледь вміла читати та писати, і яка все-таки наважилася і зупинила, можливо, грубо, це «штокання» і «какання». Так, любов до свого рідного жила у генах наших предків, це була їхня духовність, це була суть їхнього життя, мислення, це була їхня мораль… (Уривок із повісті «Дід Шипрук»).