Страшно, а пам*ятати треба. І не прощати.

Василь Барк, "Жовтий князь".
Скажу вам, вам усім, проплаченим і ідейним, хто розкриває рота і говорить щось про неврожай, про перебільшені жертви, про те, що задовбав той Голодомор, скільки можна про нього, хто згадує сталіна добрим словом, сите життя при совку... Бог вам суддя. Він вчить прощати. Але таке простити не можна. І я не прощаю.
Додому брів під хуртовинкою, що вже зривалася; почув розпачливий крик неподалеку. Помітив: на крик прямували iнші — кожен одинцем, не так, як колись гуртками єдналися, поспішаючи і знаходячи здогади про подію. Вже розсипано зв'язки людські і всяк понурим напрямком своїм простує з замкнутою думкою і відстороненістю серця, мов здичавілий. Рідко туляться в купу по два чи три чоловіки. Зібравшись, глядять мовчки, як жінка біжить — кидається Серед сніговію то в один бік, то, стрічаючи обмерзлу осичину, в протилежний бік, до хати, і зразу відбігає, мечеться, як сліпа. Одно кричить:
— Убийте мене! Убийте мене!
Не питаючи нікого, Мирон Данилович підійшов близько до глядачів, один з котрих пояснює:
— Кажуть сусіди, що тут проходили,— її сім'я все макуху їла і стала примішувати бадилля, назбиране з осені. Молодиця блекоти через силу наїлася. І чоловіка пригощувала до зілля, він їв, хтозна що з ним зробиться,— може, те саме буде. Чи не одвести її додому? Уб'ється тут або скалічиться, як не замерзне на снігу.
— Одвести! А чого ж? Одвести додому, і все!— раптом з настирливістю, несподіваною для себе самого, заговорив Мирон Данилович до глядачів. — Берімся, поки не замерзла!
Пішли назустріч молодиці, до дерев на розгородженому дворі, схопили її за руки вчотирьох і ведуть. Вона дуже пручається, повторюючи кричма, щоб зразу вбили її,— ледве змогли довести до порога. Вже не розуміє, куди ведуть.
Перейшли гурбою через сіни і відчинили двері: побачили біля печі чоловіка, що мав на собі стріп'я від сорочки і дивинся шалено; верхні повіки підняті високо і погляд врізається на прибулих. Скрізь по хаті кров: на лаві зарізана дитина і жаско спотворена.
Чоловік розвів огонь на самому припічку: диму повна хата! — і готує їжу на сковорідці; щось жує, тримаючи в руці ніж.
Один з дядьків, які ввійшли слідом за першим, скрикнув:
— Він дитину зарізав і смажить! Збожеволів.
Невиразимий страх напав на Мирона Даниловича, що випустив рукав молодиці з своїх пальців; інші також до порога відсахнулися, злякані, але ніхто з хати не виходив — стоять всі, ніби примерзли на глиняній долівці.
Молодиця, як попереду, блукала зором і не розуміла нічого, що сталося. Зовсім безтямна і знесилена, опустилась — лягла долі, зразу ж тут, коло ніг свого чоловіка: помучившись хвилину, вмерла. А він уже не жував; ковтнувши що було в роті, так і застигнув: не збагне жінчиної смерті і власного стану. Враз він рвонувся з місця, впустивши ніж, і, ледве одягнений, з рештками сорочки на голих плечах, розштовхнув гурт селян біля порога і вибіг надвір. Навіжено погнав під хуртовиною, мимо стовпців, що зосталися від воріт. Дядьки — за ним, але не збіжать, не доженуть ніяк. Він мчав у степ, по глибоких заметах, падаючи і миттю схоплюючися.
— Доженім, бо десь упаде і замерзне!
— Не побачить ніхто, де впав...
Підбігав з дядьками і Мирон Данилович, вкрай захеканий; всі хотіли таки впіймати скаженця — не дати йому згинути на снігу. Були слабі; стишувалися, відсапуючи, і аж хрипіли.
Версти завіяні, вже не видно втеклого! — так забіг, що ні догнати, ні примітити. Постояли люди, обліплені снігом, і назад вернулися, схиляючи голови під хуртовиною, до того вморені, що всилу ступали; ніхто слова не вимовить.