Приїхав ось вступить до сотні...

(до 3-тіх роковин розстрілу на Євромайдані)


Приїхав ось вступить до сотні...

Історія складається із подій найбільш вагомих і доленосних, а про їх учасників вона пише легенди.
І хоч промайнуло уже три роки від часу Євромайдану, але наше непросте сьогодення ще не трансформувало ті події в історію. Не в змозі, бо Революція Гідності ще не завершилася, вона продовжується.
Після розчарування помаранчевою революцією 2004-2005 р.р. у свідомості багатьох українців закралася підступна думка – найближчі десятиліття народ не наважиться піднятися на боротьбу за ідеали державності і незалежності України.
Революція Гідності 2013-2014 р.р. це судження переконливо спростувала.
Мільйони українців стали її дійовими особами, на власні очі бачили атмосферу, патріотичний дух, що панував на вулицях та майданах столиці.
А чим жили мільйони мешканців інших українських міст і сіл, що думали, про що вели розмови на кухнях, базарах, в транспорті, на роботі?
Якраз про це і говорить учасник тих подій, письменник і поет Мирослав (Григорій Юшкевич), який поетичним рядком повертає нас в ті буремні зимові дні.


Небесна Сотня

- Скажіть мені уже старому, -
Питає дід у двох киян.
- Приїхав ось, але самому
Не віднайти Євромайдан.

А сам весь сивий, в камуфляжі,
Обперся на дубовий кий.
Чекає, хто йому покаже
Куди повинен йти старий.
- Це недалеко, сотня кроків, -
Нарешті хтось із молодих.
- Але що треба в ваші роки
Серед горілих шин отих?

- Ой сину, треба! Дуже треба!
І мова не про вік чи страх.
На мене дивиться із неба
Онук, що вбитий був на днях.

Палав вогонь, хтось в бочки стукав,
А Каїн у людей стріляв…
В ту ніч Господь мого онука
В Небесну Сотню записав.

Від тої ночі й до сьогодні
Не випускаю кий із рук.
Приїхав ось вступить до сотні
У якій числився онук…

22 січня 2014 р.


А бути «беркутом» - ніхто

- Синочку!.. Господи!.. Що сталось?
У тебе ж рана, й не одна!
Хто бив тебе? За що дісталось?
Зізнайся, в чім твоя вина?

Стягнув з плеча школярську сумку,
Стікала кров із його ран…
Син важко дихав. Думав думку:
- Це грались ми… в Євромайдан.

- В який майдан? – скипіла мати.
- Ви ще малі! Ви – дітвора!
Розказуй все! Я хочу знати!
Бо дати різкою пора!..

- На вулиці біля сільради,
Як на Хрещатику в киян,
Ми спорудили барикади
Щоб гратися в Євромайдан.

А потім між собою бились,
Хто – поодинці, хто – гуртом.
Усі «народом» буть хотіли,
А бути «беркутом» – ніхто…

лютий, 2014 р.

Євромайдан

На Євромайдан суне люду мільйон,
Як зброю тримаючи стяги,
В єдиному ритмі, забувши про сон,
Крокує народ до звитяги.

Простуда і втома тавром на лиці,
Готовність на жертви і втрати,
Шеренгами йдуть рядові й мудреці
Щоб гідність свою відстояти.

Кийки, що «гуляють» по спинах дітей,
Нахабність злочинної влади,
Примусили вийти на площу людей
Й міцні спорудить барикади.

…В долині хрещатій, на місці святім,
Новітня формується зміна:
- Народе мій рідний, я гордий вже тим
Що ти не стаєш на коліна!..

1.12. 2013 р. Київ.
Євромайдан.

Подумаєш, два трупи…

Пронизливий вітер народжував тривожне відчуття вічності січневої холоднечі. Але внутрішній рівновазі дошкуляло повідомлення із Євромайдану про двох протестувальників, що були вбиті. Ще глибоко не усвідомивши трагізм події, як внутрішній голос вніс правку: не «двох», а «перших». Пригніченість не облишала ні під час ранкових настанов дружини, ні сніданок зі смаженої картоплі, ні звичне чищення взуття.
Це був лютневий ранок 2014 року… Це був Євромайдан… Це вирувала Революція Гідності…
Пропустивши повз ушей нагадування дружини про теплі шкарпетки та шапку, заглиблений в думки, порожніми вулицями поспішав на роботу. Чомусь вважав - там знають про трагедію…
Велике подвір’я навчального закладу зустріло порожнечею, лише маленький білий песик, вгледівши мене, став лащитися до моїх мокрих черевик, очікуючи чогось смачненького. Майнула думка:
- Сьогодні прийшов раніше…
За робочим столом ввімкнув 9-у станцію радіо FM. Там лунала музика. Інтернет був вимкнений. Думки про перші жертви Майдану корком сиділи у голові. Зателефонував знайомому. Що трапилося в Києві він ще не знав. Нетерпляче став очікувати початку робочого дня.
За декілька хвилин до 9-ї просторий вестибюль головного корпусу наповнився дзвінкими голосами учнів. Зовнішніх ознак про трагічні події в столиці ніхто не проявляв. Першими стали з’являтися викладачі, за ними - майстри виробничого навчання, поважні чоловіки з господарської частини. Привітавшись, кожний поспішав у своїх справах.
Пролунав дзвоник і за якусь хвилину гомін людей вщух, а щойно повний вестибюль спорожнів. Лише чергова, жінка похилого віку, знову усілася за стіл, який стояв неподалік вхідних дверей.
- Яка байдужість! - сказав сам до себе і заспокоївся думкою: - Мабуть
ще не знають про тих, перших…
Зазвичай глянув на дошку об’яв і направився в свою робочу комірчину. В цю мить високі двері приймальної відчинилися і поодинокі присутні побачили немолоду добре вгодовану людину з одутловатим багряного кольору обличчям та уже означеним животом. Чоловік був одягнутий у чорний костюм та білу сорочку. Його гардероб доповнювала краватка теж чорного кольору. Це був директор. Переступивши поріг він зупинився. Насупленим поглядом керівника оглянув уже спорожнілий вестибюль, ковзнув по годиннику на стіні, який показував початок десятої.
Наші шляхи перетнулися. Після короткого рукостискання глянув йому в обличчя, у його маленькі очі. Але і цього було досить щоб відчути характерний запах спиртного.
Чомусь випалив:
- На Майдані жертви… Загинуло двоє протестувальників…
Колишній КДБіст, а тепер директор, на мить зупинився, і, як мені здалося, зверхньо подивився на мене і, відвівши погляд, байдуже пробубонів суржиком:
- Падумаєш, всево два трупа ...
Затим ліниво повернувся і неспішно продовжив свій шлях.
Я мовчки дивився йому вслід, на його жирну шию, лисий затилок з рідкими залишками волосся, на широкий зад, який за мить зник за важкими дверима бухгалтерії.
- КДБіст і в Африці КДБіст … - чомусь згадався популярний «сленг». – Для них смерть іншої людини – ніщо.
З важким серцем відчинив двері своєї комірчини. Губи шепотіли:
- Багато недругів у тебе, Україно, ой, багато...
Нарешті хтось ввімкнув інтернет і я налаштував ноутбук. Гарячково шукав повідомлень з Києва. Сутички з «тітушками», загони самооборони, «Беркут», горілі шини, прапори, куски бруківки, бочки, шоломи … - ряснів монітор. І лише згодом, якось буденно, пролунали ще невідомі імена перших загиблих - Сергій Нігоян, Михайло Жизневський…
З часом називалися і треті, і десяті, і так аж до сотні, Небесної Сотні. Але імена Сергійка і Михайлика були першими… Імена вірмена і білоруса…
Згадався чи то вислів, чи то народна мудрість - «Герої вмирають першими! ».
Це були Герої Небесної Сотні, її перші Герої…
В і ч н а ї м С л а в а !!!
В і ч н а ї м Д я к а !!!

22 січня 2014 р.