Від травмпункта до Трампа, або дрібним шрифтом про медицину, вжрепи і реформи

В той день, коли країна обговорювала запрошення Чуркіна до Мотороли, я сиділа і рюмсала, мокра і брудна. І причиною моїх рюмсань стало не повідомлення про смерть  відомого україноненависника, а банальна земна неприємність. Вийшовши із під’їзду я, обираючи місце для кроку між купою сміття, калюжею і кригою, правою ногою стала на замерзлий сніг. Це була помилка, треба було йти по сміттю, але правила цієї, жеком придуманої гри, я не знала. Ногу понесло в бік глибокої калюжі, голову повернуло у бік будинку, і останнє, що я змогла побачити, впавши на спину, це оголошення «Інформбюро» про автобус з Житомира до Москви. Ніколи не думала, що буду проклинати окупантів і їх столицю, лежачі у калюжі. Та мої пригоди тільки починались. Встати без сторонньої допомоги я вже не могла, нога прийняла нестандартний кут відносно тіла і мені вже здалося, що я її зламала. Думати погано про ВЖРЕП я не могла, адже ще у січні наша двірник кокетливо розкидала пісок по двору, сподіваючись, що весну він зустріне сухим і нечепаним. Мої сто гривень, які я щомісяця віддаю жеку, зникають у тенетах бухгалтерської кмітливості і підкріплені списком із двох десятків послуг, що я ніби отримую, ступаючи поміж сміттям і кучугурами снігу. Саме 100 гривень мені коштувало турне, але не «Житомир-Москва», а «Будинок-Травмпункт-Будинок». На таксі я попрямувала до Богунії у другу міську лікарню. Ліричний відступ. Вперше я познайомилась із цією лікарнею під час пологів, багато років тому. Тоді, в часи без мобільників, аби докликатись медсестру чи лікаря, треба було півгодини гриміти пляшкою по тумбочці, або довбати ложкою по батареї. Кажуть, що зараз там оселилась «колиска надії» і сама Фреймут була клієнткою мого лікарняного ліжка. Американські технології появи дитини перейняли і наші фахівці. Тепер не тільки земляки Трампа зможуть народити у стерильному відділенні. Але повернемось у наші дні. Діставшись шлагбаума на в’їзді до лікарні треба довести, що ти не приїхав покататись на таксі між корпусами лікарні, а їдеш у травмпункт, тим самим зберігши бюджету кошти від виклику швидкої. Першу перешкоду у наступній грі, яку придумало міністерство охорони здоров’я, я пройшла. Другий рівень для багатьох «гравців поневолі» може бути нездоланним. Що там за реформи придумала очільниця медичної канцелярії, землячка Трампа, я не знаю, але те що відбувається зараз, назвати охороною здоров’я язик не повертається. Це не охорона здоров’я, це знущання над здоров’ям, міністерство експериментування над здоров’ям… У маленькій кімнаті 3 на 3 метри знаходиться 11 чоловік. Старі, малі, тверезі і не дуже, з руками, ногами, головою. Це не перелік частин тіла, це «об’єкти скарг і болю». Більшість повірила керівництву комунальних підприємств і сміливо зробили крок у «прибране від снігу місто». Але вийти із лексуса і вийти із під’їзду, як виявилось, це не одне й те саме. Тож десяток людей в очікуванні професійної допомоги сиділи годину-дві-три, аби почути «лікар на операції», ми не лікарі а медсестри. Чи не про цей житомирський сервіс говорила Уляна Супрун, коли запрошувала інші області рівнятися на Житомир? Але що мені до Уляни і на уляну я їй? «А можна зробити рентген і вже з ним дочекатись лікаря?», - питаю я у «секретарок» (я вже так охрестила медсестерок). «Ні, ви не можете робити рентген без лікаря, тільки він виписує направлення». Але за умовою гри - лікар на операції. Де ж тут вихід з цього «логічного» лабіринту? Сиджу, нога болить. Пройшло ще 20 хвилин – нога дуже болить, 30 хвилин – починаю відволікатися на людей, що прийшли раніше мене. Одразу пригадалася кінострічка «Гараж», в якій членів гаражного кооперативу закрили у приміщенні музею до вирішення усіх питань. Аналогічно стрічці, заручники льоду на прибудинкових територіях, зачинені у кімнаті без вікон. Бабуся праворуч уже не стогне, просто тихо рюмсає, боячись, що її почує донька, яка кожні п’ять хвилин дивиться на годинник. Бабуся встає при кожному відкриванні дверей, але її ангел охоронець сьогодні взяв відгул і пішов до побратима в гості. Якщо порівняти із іншим шедевром, але вже мультиплікаційним, фраза «щас спою» тут трактується «ну все, мій терпець урвався». На сороковій хвилині, коли за мною вже зайняли чергу двоє жертв неочікуваної зими, стоячи  на вулиці і очікуючи появи «дохтура», до кімнатки увійшов молодик із айфоном в руці і, оцінивши ситуацію, пішов з травмпункту до іншого входу. Я зрозуміла, що не хочу зустріти схід сонця без можливості його побачити і вирішила піти слідами дивного відвідувача. «Піти» сказано дуже пафосно і нещиро, я просто пошкультигала. З протилежного боку травмпункту знаходилось рентгенвідділення. Але й тут зробити рентген я не змогла без направлення від лікаря. Рентгенолог дуже здивувалась, що лікаря в травмпункті немає, а де йому ще бути? Телефоную з мобільного у поліклініку сімейного лікаря, а там рентген роблять тільки після 16-ї години. Який сенс їхати туди до лікаря, аби потім чекати 4 години щасливого відкриття гамма-випромінювання? Аж тут на очі мені потрапляє знайоме обличчя у білому халаті, це сусід із сусідньої багатоповерхівки і його двір також прибирає мій жек, тож лікар має змилуватися наді мною, зрозуміти чому я тут і допомогти із направленням. Вигукуючи через весь коридор його ім’я, якби ж я його ще знала, кричу «Воло…ми.. мир Пили…мини…мович», - думаючи що він зрозуміє, що гукаю саме його, для більшої впевненості змахую рукою та кульгаю у його бік. Коротко пояснюю, що стала жертвою комунального колапсу в окремо взятому дворі, прошу дати направлення на рентген. Лікар, відхилив запропонований алгоритм, пропонує швидко оглянути ногу і поставити діагноз. Мій ангел-охоронець сьогодні ходив до побратима тільки тоді коли я догори дригом читала, що з Житомира можна швидко доїхати до Москви. За годину мій янгол повернувся і вустами лікаря констатував: «Це звичайний розтяг, вам дуже пощастило, нога болітиме, але перелому немає». «Ага», - сказала дівчинка, що сиділа поруч, - «моїй мамі вчора те саме сказали, а сьогодні нога посиніла».  Я не звернула не це уваги, бо була певна – наша медицина найкраща у …. Де ж вона найкраща? Додумати мені завадив голос лікаря, який вже радив мені придбати відомі медикаменти і еластичний бинт. Викликаю таксі, дістаюсь свого будинку. Широко відкриваю очі. Сусідка, яка допомагала мені дістатися берега калюжі, мабуть поінформувала про інцидент нашого двірника, яка позбирала до купи залишки осені – пожовкле листя і старі газети. Прикро, що талий сніг ніхто не прибирає, мабуть комунальники вірять синоптикам і доручають вітру і дощу прибирати наше місто від снігу і грязюки. На вході в під’їзд мене зустрічає оголошення про швидку путь з Житомира до Москви, Чуркіна вже оглядає доктор Ліза, що ж, все стабільно.