C`est la vie, ОЛЕНО РОЗЕНБЛАТ

Прочитав у ФБ крик душі Олени Розенблат і вирішив відповісти.
Бо на власному досвіді добре знаю, що вслід за криком душі дуже легко може прийти зневіра, а допустити це не можна. Не для того ж ми живемо, щоб сіяти і поширювати зневіру.
Відповідь моя буде досить об'ємною, тож для коментаря вона не підходить. Відповідати досить легко, бо більшість людей, яких я згадаю живі - здорові. А ще більше можуть підтвердити, що все це правда.
Але спочатку хочу домовитись, що звертатимусь, Олено до тебе на "ти". Мені так зручніше, та й думаю, для тебе це не створить проблем хоча б тому, що коли ми з твоїм батьком співпрацювали, ти була ще зовсім юною. До речі, мені теж імпонує, коли до мене звертаються на "ти". Домовились?
Мені було трохи легше у дитинстві, бо я етнічний поляк. Але певний дискомфорт відчував до років двадцяти від народження, А подолав я той дискомфорт, почавши гордитися своїм походженням. Але не про те. А про твого батька.
Був у моїй біографії такий факт, коли я три роки керував сільгосппідприємством у селі Андріяшівка Бердичівського району. Десь у 2000 році ми впевнено вийшли на перше місце в районі за надоями молока і стали привабливим партнером для переробників. Але здавали молоко Бердичівському молокозаводу, яким керував тоді Гончарук Станіслав Михайлович. Оплату я хотів отримувати виключно у безготівковій формі, а заводу більше подобався бартер. Я не поступався, хоч і були постійні затримки із розрахунками, які вирішувалися, але трохи несвоєчасно. При тому всьому ми з Гончаруком завжди залишалися в гарних стосунках. Мені не складало великої праці щоденно навідатися на завод, зробити звірку і нагадати таким чином про себе. Мабуть через часті мої візити я й отримав від працівників бухгалтерії, а точніше від Лілі, яка і відповідала за розрахунки, замість прізвища, –прізвисько "Нальотчик". І почалося все з невинної її фрази: " Весь район мовчить, а один ви, як нальотчик з ревізією: скільки винен завод?"
Так от, 6 червня 2000 року, мій день народження. Не відмовить мені, думаю, Гончарук у розрахунку, треба заїхати. Перед адмінкорпусом заводу нарвав демонстративно квітів, написав кілька римованих рядків, і вперед. Не вірш, звичайно, але все-ж:
Ты Лилёчек - я "налётчик".
От меня тебе цветочек.
За прошедший месяц - май,
информацию мне дай:
сколько должен нам завод,
а не то - придёт народ.
А народ уже гудит –
сколько можно жить в кредит?
На заводе денег много,
расчитайтесь, ради Бога!
Сдать, ну очень нам легко
"Фавориту" молоко...
А Семён - житомирянин,
расчитается он с нами.
Потому, что он еврей:
коммерсант, а не злодей.
Что тогда вам Стасик скажет:
поощрит – или накажет?

Посміялися всі разом. І подіяло. Розрахувались миттєво, ще й від Станіслава Михайловича отримав цілий ящик морозива. Гонорар за вірш, так би мовити.
Але все - одно, після того я зустрівся і познайомився з твоїм (Світлої пам'яті.) батьком, Семеном Абрамовичем. Порозумілися ми дуже швидко, бо вимоги мої були простими і зрозумілими йому: мені потрібні були взамін за здане на Галіївський завод молоко своєчасні розрахунки в безготівковій формі (Бо тільки так я міг отримати передбачену державою дотацію). Сказати, що ми були близькими людьми не можу. Ми просто були нормальними діловими партнерами. Ми могли спілкуватися на будь - які теми, не приховуючи щось десь там за спиною. Я жодного разу не відчув якогось зверхнього ставлення до мене від нього через те, що капітали мої були дуже - дуже значно меншими, ніж його. Мені імпонувало те, що він не ховав свою національність за моднішим (на той час) прізвищем. Бо це тільки підтверджувало моє особисте право гордитися своїм польським походженням.
До речі, ще один маловідомий факт із нашого спілкування. Одного разу все - таки стався збій у розрахунках. Я був у Житомирі, тож зустрічаюсь і нагадую про борг, досить невеликий, але для нас суттєвий. "Подождите, пожалуйста, сейчас денег нет, расчитаемся, не переживайте", – чую у відповідь.
– Ну, тоді і вам пишу вірш,– відповідаю. (А про вірш Гончаруку він знав раніше.)
– Интересно, давай. Понравится – одолжу где-то, но расчитаюсь.
Я і видав:
Что я слышу? "Фаворит":
"Денег нету", – говорит.
В "Доме обуви" их офис,
здесь свои мы деньги просим.
Просто всё - как дважды пять:
нам давно пора понять –
"Дома обуви" в том суть,
чтоб колхозников "обуть".
Прочитав мовчки цей мій опус Семен Абрамович, викликав до себе головного бухгалтера (Можливо, економіста, точно не стверджуватиму. Пам'ятаю цю жінку.) і сказав: "Сделай так, чтобы в будущем он заезжал сюда только попить кофе и поговорить о чём - угодно, но только не о каких - то деньгах. И стихов тоже не надо таких нам. Пусть о чём - то более приятном пишет".
Так і сталося надалі. Якщо і навідувався я, то лише для того, щоб поздороватися, попити кави, обмінятися новинами, розповісти анекдот...
І пишу я це лише тому, Олено, щоб сказати, що пам'ятаю вашого батька, що прізвищем своїм є у вас підстави пишатися. І що Україна зовсім не виграє, якщо ви, зневірившись, зміните країну проживання. Але думаю, що цього не відбудеться, бо вірю, що ви себе вважаєте українцями. А те, що ви пам'ятаєте своє етнічне походження – кому це заважає? Значно гірше, коли ми це забуваємо. Незрівнянно гірше.
І ще пишу тому, що переконаний, що сьогодні головна загроза українцям єврейського походження не від етнічних українців, чи представників інших етносів, а від некваліфікованих, а почасти і злочинних дій і вчинків деяких явних, чи завуальованих представників єврейського етносу в нинішній українській владі. Бо саме вони в першу чергу системно і послідовно роблять з українців антисемітів. І зупинити їх, на мій погляд, це ваш невідкладний, а може і священний обов'язок перед своєю нацією. Хоча б тому, що вас ніхто безпідставно не зможе звинуватити в антисемітизмі.
А ми всі вас підтримаємо.

C`est la vie(фр.) - (се ля ві) – це життя.

З повагою, Валерій Хмелівський, українець польського походження.
29.03.2017р.