Ніколи знову

Мій дідусь Кирило був 1906 року народження. На його долю випало, як розумієте, дуже багато. Він був вчителем молодших класів, все життя багато працював. Воював, але недовго, бо поранений потрапив у полон. Ще на початку війни.
Не пам'ятаю зовсім, щоб у нас хтось святкував перемогу у тій війні. Нагород у дідуся теж не було. Дивом він вижив і не потрапив у інший табір, радянський, як часто було з колишніми військовополоненими. Про війну не любив говорити, практично не згадував боїв, лише випадково я побачила слід поранення на нозі, де була практично відсутня литка. От і все. Ще в нього була німецька бритва в оксамитовій коробочці, подарунок його хазяїв-фермерів німецьких, на яких він працював, забраний з табору військовополонених. Згадував тих німців добрим словом, за столом часто говорив німецькою, хвалив німецьке працелюбство, порядок. На тому тема війни була вичерпана. Я дуже довго навіть не знала, що він воював, був у полоні. Це не обговорювалось практично взагалі.
А що можна говорити? мільйони життів, скалічені долі, поранені, інваліди, люди з посттравматичним синдромом. Тут часто полюбляє дехто про атовців патякати, що вони п'ють,  хуліганять. А скільки таких вражених війною прийшло тоді з фронтів? Це була велика біда, яка не має повторитись знову. Слова не можуть передати всього, що пережив наш народ. Треба просто помовчати і пом'янути тих, хто віддав своє життя у тій страшній війні. А святкувати нічого. Лише пам'ятати. В тій війні немає переможців. Є тільки жертви.