І знову мій Шевченко

Сьогодні чергова річниця дня народження одного з найвидатніших людей України, геніального поета, художника, більше - знакової фігури української історії і культури. І знову хочеться відійти від офіціозу, часто нещирого і показного, щоб відкрити геній Т. Шевченка-поета. У мене є багато улюблених речей з Шевченка, причому, щоразу при перечитуванні знаходжу щось нове. Але це вірш доволі знаний, але не менш улюблений, наповнений глибоким філософським змістом, як все у Шевченка, загалом. Як глибоко він торкнувся теми сенсу людського життя і питання, над яким роздумували найбільші філософи і теологи світу - де береться Зло у створеному великим і справедливим Богом світі. Все життя Шевченко бився над цим питанням і в руслі християнської теодеції, і в містичному діалогові з Богом. Чи є відповідь? Тут вона така... невтішна. Але він вірив і в інше - в силу любові до ближнього, втілену у найбільшу жертву Божого сина, його смерть і Воскресіння.

Не завидуй багатому,

Багатий не знає

Ні приязні, ні любові —

Він все те наймає.

Не завидуй могучому,

Бо той заставляє.

Не завидуй і славному,

Славний добре знає,

Що не його люди люблять,

А ту тяжку славу,

Що він тяжкими сльозами

Вилив на забаву.

А молоді як зійдуться,

Та любо та тихо,

Як у раї, — а дивишся:

Ворушиться лихо.

Не завидуй же нікому,

Дивись кругом себе,

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі.