Турбота молоддю про своє майбутнє, або «Плюйте на мИня я быстро сохну!»

Ми дещо підросли.

Тепер ми вже давно не школярі, і повсякденними проблемами для нас вже давно перестали бути шкільні забавки. Ми молодь, і зараз ми вже думаємо про те, яку освіту отримати, щоб влаштуватися на роботу, що дасть змогу прогодувати свою очікувану, або вже нинішню сім’ю, як побудувати своє майбутнє, щоб воно, хоч трохи було схоже на наші плани чи мрії , які перспективи є у молоді, і що нас чекає завтра? Значна частина нас, задаючись цими питаннями, марно надіється знайти хоча б короткострокову але гарантовану відповідь. Дехто думає про те, як йому, молодому сину своєї Батьківщини, стати суспільно-корисною особистістю, інші більше переймається меркантильними, егоїстичними проблемами, але і ті і інші прагнуть захисту своїх суверенних інтересів. І здавалося б, якби зараз хтось спробував наклеїти подібну наліпку нам на спину, – ми одразу б поставили його на своє місце.

Прикро, незрозуміло, абсурдно, але частина продовжує ходити з наліпкою «Плюйте на мИня я быстро сохну», і що найцікавіше, вони самі наклеїли її на себе. І кудись поділась та жага відстоювати свою гідність, особиста гордість та самоповага, яка прокидалася в шкільні роки. Обтяжує ситуацію і той факт, що в даному випадку це наше життя – сьогодення та майбутнє, що є значно вагомішим за жарти десятирічної давнини.

В той час коли пафосно звучать фрази з ініціативами покращити умови життя, створити передумови реалізації молодими людьми свого потенціалу та решта обіцянок безхмарного майбутнього, а в результаті на нас «забивають» - ми посміхаючись махаємо рукою. Черговий чинуша плює на нас, а ми гордо продовжуємо крокувати по бульвару з пляшкою пива.

Невже дитячі образи більше дратували нашу гордість, аніж перекриття кисню в час, коли ми лише сходимо на обрій бурхливого життя? З таким трендом цілком реальним виглядають прогнози, коли ми в 40 погодимося, щоб нас живцем пускали на біопаливо. Невже апатичність молоді настільки прогресує, що думки про майбутнє не линуть на відстань п’яти хвилин подальших дій? Якщо ми вже сьогодні готові заплющити очі на те, як купка пихатих бовдурів намагається позбавити нас майбутнього, задовольнивши свою потребу в іграшці, що виражається в придбанні чергового автомобіля чи портмоне з вагінальної шкіри носорога, то якого майбутнього ми прагнемо? Чого ми заслуговуємо, якщо нам самим байдуже на себе? Чиї недоїдки ми отримаємо, якщо самі не наважимося взяти зі столу те, що придбане за наші ж гроші?

Всі ці та решта подібних запитань виникають в моїй голові, коли доводиться спостерігати трагічну картину «харакірі молоді», коли молода людина не лише дозволяє плювати на себе нашим високопосадовцям, а й намагається встигнути під свій же плювок, коли вона не лише не протидіє зухвалому знущанню над собою, а й висловлює критику в адресу тих кого такий стан речей не влаштовує. 

Не виказуючи жодного спротиву, не намагаючись зірвати з себе зловісну наліпку, ми не заслуговуємо ні нащо інше, як одвічне життя в багні! І дуже прикро, що декого влаштовує дана ситуація, що дехто вже став однорідною масою того, в чому ми зараз перебуваємо, що дехто цілком комфортно себе там відчуває і не хвилюється про те, де житимуть його діти, і саме вони скажуть, що даний матеріал безглузда маячня, або зроблять ще типовіше, просто полінуються його прокоментувати. І саме їм хочеться сказати, ми маємо те, на що заслуговуємо, те, чого ми досягнемо залежить від зусиль, яких ми докладемо на своєму шляху до цілей.