Земля парує…І випаровується.

Пам’ятаю, як в дитинстві, бігаючи полями після дощу і споглядаючи, як парує земля, запитувала у батька: «Куди вона щезає?» Важко було зрозуміти мені, малому та впертому дівчиську, що таке кругообіг води в природі. Мене цікавило, чи не меншає від цього землі. Батько сміявся, жартував і, не заглиблюючись у серйозне, говорив, що зникає земля не від пару, а від людей. Я не розуміла.

Територіальна громада Раковецької сільської ради, що в Радомишльському районі, кількісно невелика, десь біля трьохсот мешканців чотирьох сіл. Майже всі – пенсіонери. Вже немає в цих селах ні школи, ні клубу, ні садочка. Немає тут ні колективних, ні фермерських господарств, про промислові чи переробні підприємства годі і говорити. Приміщення сільської ради і те – без вивіски, з посіченим вітрами і дощами національним прапором, що більше нагадує фронтовий стяг, пошматований кулями.

Зустрілась з жителями цієї громади і відчула, що війною тут і справді пахне. Ні, нею не пахне, вона вже йде. Війна за землю, на якій народилися і змужніли, яку полили власним потом і кров’ю. Але фронт, де проходять сучасні воєнні дії – незвичний. З одного боку – громада, а з іншого – нікого. Чи то новоявлені підприємці, чи то заїжджі дачники, чи представники влади мали б почути хвилювання людей, але не чують. Вступати в розмови, чи брати до розгляду людські звернення їм не вигідно. Краще робити вигляд, що все «законно».

Всі мешканці чотирьох сіл, крім однієї, сумніваються в правильності розподілу земельних паїв. У всіх різниця між кількістю гектарів, вказаних у Сертифікатах на право власності та Державних Актах на землю складає від 0,5 до 2 га. Старожили добре пам’ятають, як у 1994 році ділили землю і стверджують, що розподілу піддавали тільки ріллю. Підтверджує це і Короленко Поліна Степанівна – колишній головний економіст колишнього колгоспу. На руках у діючого депутата Радомишльської районної ради Кучерини Ольги Микитівни, яка 35 років пропрацювала у господарстві зоотехніком, є протокол зборів жителів територіальної громади, який, нібито, підтверджує добровільну відмову громади від сотень гектарів землі. Ця земля, за яку й воюють люди, сьогодні – в запасі сільради і розпоряджається нею одноосібно голова райдержадміністрації. Може тому так багато в околицях мальовничих поліських сіл з’явилося дачників, які вже стали не тільки орендарями, а й власниками землі, а автомобілі, що зустрічаються в цих селах майже всі – з київськими номерами.

Не можна було байдуже слухати 85-річну Пурхаленко Марію Володимирівну з Раївки, в якої забрано не тільки пай, а й присадибний город. Роками не може добитися правди вчителька-пенсіонерка Гаврилюк Антоніна Романівна, відстоюючи своє право на 2 гектари. Просить допомогти у поверненні землі, за яку справно платила сім’я Равчук Ольги Костянтинівни.

Враження таке, що у погоні за землею в нашому суспільстві забули про мораль, честь, гідність. Не говорячи про те, щоби шанувати тих, хто особистою важкою працею створював країну.

Тимошенко Микола Павлович 48 років пропрацював у рідному селі. Його знають як доброго комбайнера, тракториста, колгоспного голову профкому, який не залишав поза увагою жодну проблему ні людську, ні колективну. Уявіть, як боляче йому – заслуженому орденоносцю, колишньому переможцю республіканських та всесоюзних змагань, просити дозволу на рибалку до ставка, який називають в селі дівочим прізвищем його дружини – «Кисилівський», бо той щільно примикає до городу в садибі Тимошенка. Ніякі домовленості з орендарями неможливі. Риба у них по 24 гривні, навіть на поминки ціну не скидають, а на пропозиції Миколи Павловича поділити ставок лунають погрози.

Хто, коли, на якій підставі здав ставок в оренду навіть сказати важко. Депутати, подейкують,- у цій сільраді не голосують. Така процедура не була заведена при колишньому голові. Тому й з’являються деякі рішення сільської ради, про які ніхто не знає.

Повезли нас мешканці села і до лісу, який щільно обіймає населенні пункти. З 2002 року 883 га землі, вкритої лісом мали бути повернуті громаді.Тоді Житомирська обласна рада визнала таким, що втратило чинність своє рішення від 17.07.01 про припинення права користування та надання лісового фонду Раковецької сільської ради Радомишльському агролісу. Але не може добитися виконання цього рішення сільський активіст Маляренко Микола Миколайович, хоча з цього приводу ще з 2002 року є припис районної прокуратури, рішення районної ради… Селянам – ні хмизу, ні дров, ні дощок на домовину. Зате вирубка вражає. Цілими полянами лежать заготовлені для когось куби і молодої, і ділової деревини, а поряд – сухостій. «Отак хазяйнують», - бідкаються селяни. «Самі собі пани. В цих підприємствах і лісопатологи свої, і міліція, і прокурори». Чотири лісовози зустріли ми по дорозі із Раковичів до траси на Радомишль. А це всього лиш 13 кілометрів!

Знає про проблеми Раковецької громади влада. Голова облдержадміністрації з непідробною активністю відгукнувся на наше звернення. В останній зустрічі з селянами разом з нами був керівник районного управління агропромислового розвитку, заступник голови районної ради. Тільки враження від їхньої участі якесь двояке. Їх, ніби, теж схвилювали людські проблеми, але вони нічого не знали, не чули, не бачили.

Отака вона – нинішня українська влада. Байдужа до людей і активна для себе. Добре знає закони, на які можна послатися, щоб не реагувати. У них це зветься – «все законно». А совість, мораль, відповідальність в кишеню не покладеш, ось і не мають цих якостей ті, хто взявся нами керувати. Народу – проблеми, владі – ліси, поля, кар’єри, майно.

Ми не залишимо проблеми територіальної громади Раковицької сільради без уваги. Контролюватимемо реагування правоохоронних та владних структур на наші пропозиції про проведення інвентаризації землі в цій громаді, про явні порушення в землекористуванні, про спадщину, яку не можуть формалізувати селянські діти, про порушення в документообліку сільради.

Знайомство з ініціативними мешканцями засвідчило – народ прокидається. Набридло жити сучасними кріпаками. Нашій владі варто прочитати історію краю. Терпець урветься.

…Сьогодні мені приснився покійний батько. Він здалеку спостерігав за мною. А я знову цікавилися, у що перетвориться земля, яка парує…

Ірина Синявська – голова

ГО «Житомирська ініціатива»