Мама Артема Стельмаха три роки шукала підозрюваного у його вбивстві

21 липня цього року у Києві вночі затримали Володимира Козловського, який три роки переховувався від міліції за підозру у вбивстві Артема Стельмаха. Мама Артема каже, що знайти вбивцю сина стало її самоціллю, але, досягнувши її, не полегшало.

НАПАДНИК НАЗВАВ АРТЕМА СЛАБАКОМ?

-9 липня 2006 р. мій син пізно зі своєю знайомою зайшов у кафе на міському пляжі Бердичева. Там якраз відпочивала п’яна компанія, де був Козловський. Мені розповіли, що Козловський ні з того, ні з сього підійшов до мого сина і сильно вдарив його в груди ногою. Артемка впав. Підбігли люди і стали кричати, що він не встає. На що Козловський відповів: «Нічого страшного. Слабак відлежиться і встане». Після цього нападник вийшов з кафе, - розповідає мама Артема Світлана Ткачук-Гамарська, 49 років.

Світлана живе з родиною у Бердичеві. Вона працює вчителем, а її чоловік 49-річний Олександр Ткачук – приватний підприємець. Подружжя має сина 24-річного Олега. Артем – син від першого шлюбу Світлани.

Кримінальну справу за фактом заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть Артема (ст. 121 ч. 2 Кримінального кодексу – ред.), міліція порушила 13 липня 2006 р. За 8 днів Козловського оголошують в розшук. За 2,5 місяців Бердичівський міськрайонний суд приймає рішення замінити підозрюваному міру запобіжного заходу – підписку про невиїзд – на взяття під варту. Але вже не було кого брати під варту: Козловський зник. До речі, це не вперше, коли він переступив межу закону.

-Мені переповідали, що він їздив в Росію, Німеччину, був на Сумщині. Кажуть, його мама вихвалялася, що всі давно купила і її синові нічого не буде, - веде далі Світлана.

РОЗМОВА ІЗ СВЯЩЕНИКОМ

Після смерті сина похитнулося здоров’я Світлани. Спочатку вона майже не виходила з лікарень.

-Я лягала і вставала із слізьми на очах. Нерви нікудишні. Цього року взяла себе в руки, почала ходити в церкву. Якось батюшка сказав мені: «Ви молитеся за упокій старшого сина. Але ж у вас є ще менший. Чому ви не молитеся за нього?» Ці слова для мене були як грім серед ясного неба.

Каже, що мати Козловського за гроші пропонувала забрати заяву з міліцію.

-Вона шукала зустрічі з моїм меншим. Мова була про чималу суму в доларах. Нібито вітчим Козловського непогано заробляє в Росії. Але хіба можна виміряти в грошах смерть сина? Я розумію, що його мама ні в чому не винна. Вона така ж стражденна як і я. Але я хочу добитися справедливості. Зло має бути покарано. Три роки я чекала, зараз буду діяти, - Світлана поправляє хрестик на шиї.

«ДОБРЕ, ЩО НЕ ВСІ «ЗВАРИЧІ»

30 липня цього року Бердичівський суд дав дозвіл на затримання Козловського. До цього Світлана мала розмову з матір’ю Козловського.

-Слізно просила пробачення. Я запитала, де вона була усі ці три роки, коли я лежала в лікарнях, їздила по цервах та монастирях. Ще запитала, якби мій син вбив її, вона вибачила б. Вона промовчала.

-Саме того дня я вперше побачила Козловського наживо. Я відчула на собі його погляд. «Скажи правду, може, моє серце розтане», - звернулася до нього. Але він поводився зухвало. Говорив, що взагалі не переховувався, після бійки просто встав і пішов, а наступного дня виїхав на роботу в Польщу. Коли суддя запитав у нього домашню адресу, він не міг назвати. Як суддя оголосив остаточне рішення про взяття під варту, Козловський метушився в клітці і кричав. Ми йшли попереду, а він в наручниках – позаду. Ми чули, як він лаявся, мабуть, до останнього не вірив, що все так закінчиться. Добре, що в Україні не всі «зваричі».

ОСТАННІЙ ДЕНЬ З СИНОМ

Востаннє Світлана бачилася з Артемом 8 липня 2006 р. Вона добре пам’ятає цей день.
-Ми з чоловіком живемо окремо, а сини – з моєю мамою. 8 липня Артем приїхав до нас. Я дуже хотіла, щоб він лишився, але не судилося. Ввечері я подзвонила йому і сказала, що завтра всі разом посмажимо шашлички на природі. Так і домовилися. Встаю вранці о 4-й годині і мені так защеміло серце. Якби я знала, що десь помирає мій син, я б летіла на крилах до нього, - стискає руки жінка.

О 6:30 з сином Олегом та чоловіком вона їде забирати Артема.

-Ми сіли в машину. Я нічого толком не знала, хоч хлопці знали. Олег не міг нормально їхати, петляв. Чоловік попросив його встати, а сам сяде за кермо. По дорозі на пляж ми побачили катафалк. На пляжу було багато міліції. До Артема нікого не пускали. Я не знаю, звідки у мене взялися сили, але я прорвалася. Вбігаю у кафе, а там на підлозі лежить син з розплющеними блакитними очима. Я впала на нього, а він холодний.

На похорон Артема не приїхав його рідний батько.

-Ми розлучилися, коли синові було три роки. Відтоді ніколи не розмовляли. Він (колишній чоловік – ред.) живе десь на Хмельниччині, був військовим. Але Артем соромився його, бо він вів аморальний спосіб життя. Для Артемчика це був комплекс, який він не міг подолати.

НЕЩАСЛИВЕ КОХАННЯ

Артем Стельмах закінчив школу з срібною медаллю. Далі робота на будмайдначику в Чехії, де він народився.

-Він у мене був підтягнутим, акуратним. В присутності сторонніх звертався до мене по імені та по-батькові. Весь час я казала, що з нього вийде гарний офіцер. Вступив він до Полтавського військового інституту зв’язку. Але через травму ноги на третьому курсі пішов звідти. Для Артемчика це була катастрофа. Його ж на першому курсі одразу призначили старшиною роти.

Не меншою катастрофою для нього були стосунки з Юлею, з якою він познайомився у Полтаві.

-Вона була трохи старша за нього і з дитиною. Артем обожнював Юлю, не міг жити без неї. Якось довідався, що вона зрадила. Плакав, як дитина. Він потім спілкувався з іншими дівчатами, але все одно вірив, що кращої за Юлю йому не знайти.