Руслан Соболевский: Восстановить житомирский ФК «Полесье» вполне реально

В Житомирі є своя школа футболу, давні футбольні традиції, гарні тренери і перспективні футболісти. Але вже п’ять років немає своєї професійної футбольної команди.

Після розпаду в 2005 славетного ФК „Полісся” і закриття трохи пізніше міського муніципального клубу „Житомир” та обласного ФК „Житичі” наш обласний центр не має свого представника на чемпіонатах України з футболу.

Центральний стадіон поступово руйнується, а футбол можна побачити хіба що по телевізору. Влада час від часу обіцяє відродити команду майстрів, але поки далі слів, справа не заходить. Тому варто нагадати керівництву міста і області про необхідність відродження футболу в Житомирі. Адже футбол – одна з найпопулярніших ігор світу і велика кількість його прихильників є і в нашому місті.

Газета „20хвилин” вирішила нагадати владі про фанів футболу і відомих житомирських футболістів та тренерів. І перший, з ким ми зустрілись, останній капітан і один із кращих гравців останніх років житомирського „Полісся” - Руслан Соболевський.

 - Руслан, як давно ти захоплюєшся футболом?

 - Моїм першим тренером був Ростислав Гордєєв. Я брав участь у шкільному чемпіонаті, він мене там вперше побачив і запросив до себе в школу. А я прийшов через два місяця. Тобто почав займатись в 1986 році. А вже в 1990 мене запросили до житомирської команди майстрів – ФК „Полісся”. Мені тоді було всього 17 років.

 - І що далі?

 - Погодився, звісно. Почав грати. Спочатку мене випускали на заміни, на 3-4 хвилини. Коли в тому ж 1990 році наша команда вийшла у фінал кубку України і грала фінальний матч в Житомирі, то я теж вийшов на поле. Мене випустили також на чотири хвилини в кінці. Щоправда, наші вже вигравали 4:0 і грав всього чотири хвилини. Але для мене, 17-річного хлопця, це була надзвичайна подія, драйв і емоції неймовірні. Запам’ятав гру на все життя.

- Тоді житомиряни ходили на футбол?

 - Звісно, вони любили і підтримували свою команду. Тому на центральному стадіоні під час ігор завжди було декілька тисяч вболівальників. На моїй пам’яті найбільше глядачів прийшло на домашню гру з мінським „Динамо” в 1/16 кубку СРСР. Стадіон був буквально забитий вболівальниками. Це було справжнє свято футболу в місті.

 - Як зіграли?

 - В Мінську 0:0, в Житомирі 2:2 і далі 1/16 ми не пройшли. Але зіграли достойно.

 - Були в місті якісь святкування перемог улюбленої футбольної команди?

 - За часів Радянського Союзу це просто було не прийнято. Але наступного робочого дня навіть працювалось веселіше. І настрій поліпшувався. Зате пам’ятаю, коли вже за часів незалежної України до нас приїздило київське „Динамо” на День незалежності, 24 серпня 2002 року. Тоді було зіткнення ОМОНу і вболівальників. А так особливих гулянь в нашому місті ніколи не було.

 - В основний склад не взяли?

 - Тоді я ще молодий був, нестабільний. Спочатку потрібно було набратись досвіду. Не все ж одразу. А вже за рік, в 1991 році, я поїхав вчитись в Тернопіль. Їхній футбольний клуб „Нива” вийшов у вищу лігу чемпіонату України. Так само сидів на лаві запасних і виходив на заміну. Все-таки рівень тернопільських гравців в основному складі був надзвичайно високим.

 - Коли повернувся в Житомир?

 - В 1993 році я приїхав і тоді ж пішов в армію. Грав вже за київське ЦСК чотири роки. Потім мене віддали в аренду в „Оболонь”, де я провів ще рік. В 1998 році знову приїхав в Житомир і вже грав за нашу команду аж поки вона не розпалась. З 2000 року мене назначили капітаном. Тоді вже команді було важко, але потроху шукали підтримку, спонсорів.

 - Вболівальники вас також підтримували?

 - Звісно. Якщо команда показувала результати і людям подобалась гра, то і фанів на трибунах з кожним разом з’являлось все більше і більше. Люди ж приходять на стадіон щоб відпочити, підбадьоритись. По декілька тисяч було. Коли почався спад, то і вболівальників ставало дедалі менше. А на останні матчі взагалі приходило 100-200 осіб.

 - Як ви тоді грали?

 - На початку 2000 – добре, але поступово все гірше. Перед розпадом фінансування майже припинилось. А в 2005 зникла і сама команда. Гравці роз’їхались по іншим містам і клубам. А хтось вже закінчив грати. Я спочатку грав за житомирський ФК „Житичі”, а коли і він перестав існувати, поїхав до Кривого Рогу.

 - Зараз десь граєш?

 - Хіба що для себе, аби підтримати форму. Того року виступав за Новоград-Волинський „Звягель-750”. Граю за команду ветеранів. Мені досі подобається футбол.

 - Як вважаєш, якщо б зараз знову відновили „Полісся”, було б кому з молодих житомирських футболістів там грати?

 - В нас є перспективні футболісти. І на перший час вони могли б грати. Звісно, в лідери одразу б не пробились, але й останніми не були б то точно. Але не все ж одразу. Головне – почати і відновити команду. Це цілком реально.