Українська міліція пішла в наступ на білоруських дисидентів

30-літньому білоруському дисидентові Ігорю Коктишу на теренах України вперто не щастить. Рок-музикант, визнаний Міжнародною Амністією в’язнем сумління, у середу був вкотре репресований міліцією.

Правоохоронці завітали до його житомирської квартири нібито через „підозру у прихованні людини, що перебуває у розшуку”.

Та під час обшуку „несподівано” виявили у помешканні наркотичні речовини рослинного походження. Ревний римо-католик, організатор регулярних масових заходів під девізом „Ні наркотикам та насильству!”, під час яких пропагувався здоровий спосіб життя і християнські католицькі цінності серед білоруської молоді, був, звісно, затриманий. А журналісти 5 каналу та газети „20 хвилин”, котрі прибули на квартиру Коктиша, аби відзняти дії міліціянтів, відтепер ходитимуть до органів в якості свідків і даватимуть покази про побачене.

Наступного дня, себто 4 листопада, правоохоронці влаштували штурм квартири іншого білоруського опозиціонера Олександра Цинкевича, акредитованого МЗС України в якості спеціального кореспондента білоруського видання „Народна воля”. Пан Цинкевич мешкає в Деснянському районі Києва, незвані ж міліціянти прибули аж із Автономної Республіки Крим. Причину для вторгнення кримчани назвали іще більш безглузду. Нібито з домашнього телефону білоруського опозиціонера до чергової частини РУВС задзвонили про якийсь злочин. Давно знайомий з прикладами такого ж недолугого міліцейського „гумору”, Цинкевич зателефонував до Деснянського райуправління міліції. Офіцер чергової частини повідомив наступне: ані сам Цинкевич, ані його номер телефону по жодній справі не проходить.

Про причини нового сплеску „дружньої допомоги” сябрам, так само як і про відновлене з чиїйсь легкої руки упевнене ігнорування правил поводження зі співробітниками мас-медіа (у Житомирі міліціонери їх просто виштовхали, - з чужої квартири, без дозволу її господарів!) сперечаються нині не лише у межах трьох братніх слов’янських держав, включно з Росією, а й в Європі. Позаяк про Ігоря Коктиша тамтешні ЗМІ неодноразово писали у зв’язку з його концертною діяльністю у країнах ЄС.

Крім цього, мої численні колеги, що спеціалізуються на кримінальній і судовій хроніці, були ознайомлені з резонансним рішенням Європейського суду з прав людини від 10 грудня минулого року у справі „Коктиш проти України”. Нагадаю: тоді поважні чоловіки в мантіях та перуках вказали на реальну загрозу катувань та несправедливого судового розслідування в разі екстрадиції Коктиша з України до Білорусі. Затримання ж його в Україні двома роками раніше „невідомими людьми” (швидше за все ними були відряджені з Білорусі правоохоронці – авт.) та тривале утримання пана Ігоря під вартою Євросуд визнав порушенням права на свободу.

ЧИ ЗРУЧНО ХОДИТИ ПО МОСКВІ З ГОСТРОЮ ГОЛКОЮ В ШИЇ?

У 1998 році автор цих рядків із цікавістю відкривав для себе особливості новітньої політичної технології, що її впроваджували „невидимі ляльководи” з метою „зміцнення керівництва Великої Росії”. Після того як були підірвані кілька вщент населених житлових будинків у московських суто „пролетарських” районах, правоохоронці розпочали безпрецедентне полювання на „осіб кавказької національності”. Оскільки до московської міліції, надто до сержантського складу, не набирають, як правило, рафінованих інтелігентів (швидше простих провінційних юнаків з населених пунктів Ближнього та Далекого Підмосков’я), „під гарячу руку” масово потрапляли не лише чеченці, а й карачаївці, черкеси, лаки, кумики й решта представників північнокавказьких народів. З-за відсутності в тих людей грубих грошей цих бідаків ...„перекваліфіковували” на чеченців – як на беззаперечне „зло” для православних громадян Шостої Частини Суші.

Визначні діячі чеченської діаспори в російській столиці були змушені звернутись до тодішнього Уповноваженого з прав людини в РФ Олега Миронова, аби Омбудсман вжив заходів для захисту сородичів. Завдячуючи улаштованій Олегом Орестовичем зустрічі у будівлі на вул. М’ясницькій я й познайомився з кількома поважними постатями північнокавказького істеблішменту. З-поміж них виділявся майже двометровий кремезний немолодий чоловік у коштовному костюмі і краватці від Джанні Версаче. Генерал-майор міліції у відставці, майстер спорту з вільної боротьби, чемпіон Росії з боротьби самбо серед ветеранів Асланбек Аслаханов, дізнавшись, що я з України, залюбки розтлумачив кілька речей, що на той час здавалися мені незрозумілими. Річ у тім, що добродій Асланбек якраз у рік працевлаштування до міліції закінчив педагогічний інститут, а пізніше ще й інститут громадського харчування; обидва виші – харківські.

- Асланбеку Ахмедовичу, чому у чеченців, затриманих московськими міліціонерами, щораз знаходять лишень по кілька грамів наркотиків? Невже ваші земляки настільки зубожіли, що на більші дози в них рублів катма?

- Молодий чоловіче, ви, схоже, не знаєте, що багато міліціонерів насправді дуже хотіли б, аби їм видавали „на оперативні потреби” по 10 і більше пакетиків „дурі”. Це ж скільком перехожим можна було б їх підкинути, а потім вимагати гроші за непритягнення до кримінальної відповідальності! Та задля „збереження балансу” перед виходом на чергування співробітникам МВС видають дуже обмежену кількість „наркоти”, причому по завершенні „операції” вони повинні відзвітувати про неї, заповнивши не одну письмову форму…

Далі досвідчений оперативник з МУР (Московського кримінального розшуку – авт.) змусив мене почервоніти від сорому за одного з колег.

- Ось вам типовий зразок „казки про злих чеченів”… – Після чого запропонував прочитати нарис про одного кавказця, затриманого доблесною столичною міліцією незадовго до нашої розмови. Той громадянин РФ, як випливало з публікації доволі „жовтої” газети (що, до речі, розповсюджується й в Україні), постійно ходив московськими вулицями … зі встромленою в шию голкою шприця, яку завбачливо прикривав дорогим індійським шарфом. В разі гострої потреби „вколотись”, чеченець буцімто міг непомітно вставити оту голку у шприц, наповнений мутною речовиною, просто на Арбаті чи на Тверській, - після чого як ні в чому не бувало шпацірував собі далі.

Справді, до такого маразму я б навряд чи додумався.

„РОСТЕ КОНОПЛЯ В МАМИ НА ГОРОДІ”

Щодо „оперативних можливостей” житомирських міліціянтів - у їхніх московських колег є безліч приводів для заздрощів. Передовсім тому, що найрозповсюдженіші наркомісткі рослини ростуть на Поліссі в необмеженій кількості. Заповнювати безліч „формулярів” на їхнє використання перед виходом на чергування, отже, міліціонерові нема жодної потреби.

Періодично в регіоні проводиться відпрацювання потенційно „наркомістких” городів та полів у рамках „операції „Мак”. Наївні газетярі та радіожурналісти оприлюднюють бадьорі цифри „досягнень”: скільки упродовж місяця було вилучено й спалено маковиння, скільки переорано „конопляних” ланів тощо. Крім цих широковідомих рейдів, міліціонери у цивільному навіть не в „акційні” періоди ходять вулицями приватного сектору, заглядаючи крізь огорожі: чи не росте, бува, на них „невраховане” зілля?..

Але наркодилери, попри „втрати внаслідок бойових дій”, все одно постачають „спраглим” щовечора будь-яку кількість „дурі”. У цьому бізнесі задіяні приватні таксисти, яким за транспортування кількох партій „наркоти” від місця її сортування/пакування до нічних розважальних закладів платять значно більші гроші, ніж за банальну нічну торгівлю горілкою.

Чомусь мені здається, ніби такі „човникові рейси” не проходять непомітно для співробітників відповідних відділів з боротьби з незаконним обігом наркотиків.

Свої припущення, втім, залишу для більш фахових читачів зі Служби безпеки України.

Та все ж, - навіщо „наркотичні речовини рослинного походження” міліціянти занесли до оселі сімейного чоловіка, який майже 10 років очолює молодіжний рух по боротьбі з наркотиками?

В усьому – вже вкотре - винна клята Велика Політика.

„В БУДНЯХ ВЕЛІКІХ СТРОЄК”

Для тих, хто ще з якихось причин не помітив, нагадаю основний лейтмотив дій теперішньої влади: „В Україні неодмінно має бути відновлене капітальне будівництво. Якщо країна наполегливо й безперервно щось споруджує, - тільки в такому разі в неї є майбутнє!”

Владці навіть знають, звідки на це брати грубі гроші. Тобто, вони розраховують не лише на „пожертви” Міжнародного Валютного Фонду.

Одним з найактуальніших проектів, що мають суттєво поповнити державну скарбницю, має стати нафтопровід „Одеса-Броди”, що невдовзі запрацює нарешті в аверсному режимі і перевалюватиме венесуельську нафту з міста Південне Одеської області в напрямку Держкордону з Республікою Білорусь. Регіони, через які пролягатиме шлях південноамериканської нафти, за визначенням здобудуть чималих переваг. Бо ж іще з радянських часів відомо: кошти на капітальне будівництво й капітальних ремонт будівель у райцентрах, що перераховувалися „від імені” славнозвісного нафтопроводу „Дружба”, надавали населеним пунктам уздовж кожної з ниток нафтогону можливість виглядати майже по-європейськи.

Та навзамін наші білоруські партнери зажадали від України обмеження діяльності своїх дисидентів, що раніше отримали притулок в українських містах. Аби неформали на кшталт Коктиша та Цинкевича не закликали білорусів до „демократичних перетворень” напередодні виборів президента Білорусії 19 грудня 2010 року.

Олег БАЗАК, для УНІАН-„Права людини”