Хто зніме тавро з лиця Житомира?

Хто зніме тавро з лиця Житомира? Або чиї імена рекламують міські вулиці.

Людина, яка вперше знайомиться з містом, запам’ятовує насамперед образну і просторову інформацію, тобто архітектурні особливості, забудову, назви майданів і вулиць. Ця ж інформація відкладається від народження у маленьких житомирян на рівні підсвідомості, вони вважають, що так було завжди і так має бути. В тому числі і завдяки цьому формується суспільно-політичний світогляд громадянина. А чому склався такий образ, чому вулиці і майдани в Житомирі так називають – ні маленьким, ні дорослим житомирянам ніхто не пояснює.

А якщо спробувати їм пояснити, що мали б сказати про історію міста, вулиць і майданів? Очевидно, довелося б непросто. Мали б сказати, що Житомир розпочався з невеликого замку, розташованого на горі, яка має назву Замкова. Далі Житомир розширювався на Охрімову Гору, інші прилеглі місцевості. Довгий час топоніміка Житомира формувалась на основі узвичаєних назв місцевостей. З початку ХІХ сторіччя, коли Житомир став губернським центром і почав територіально розростатись, межі міста наближались до приміських сіл Рудні, Корбутівки, Крошні, Хінчанки, Смоківки, Смолянки, Соколової Гори, Видумки, які поступово входили до складу міста. Розпочалось впорядкування міською владою назв давно існуючих та нових вулиць, майданів, місцевостей міста. Були документально зафіксовані узвичаєні назви, а також надані міською владою назви новоствореним вулицям і майданам. Ці назви відображали як соціальні, професійні, національні особливості жителів міста, так і колоніальний статус Житомира як адміністративного центру Російської імперії.

Після встановлення в Житомирі влади російських комуністів, з початку 20-х років ХХ сторіччя почалось масове перейменування вулиць і майданів іменами комуністичних діячів та подій, без будь-якої згоди з боку житомирян. На жаль, з цими назвами виросло не одне покоління житомирян, для багатьох з них це стало основою історично-культурного сприйняття, що спричинило до негативного ставлення до української історії, мови, основ демократії. А старі назви, вилучені з документів, почали забуватись.

На початку 90-х, після проголошення незалежності України перший демократичний склад Житомирської міської ради вніс десятки змін в назви вулиць і майданів, повернувши їм історичні назви. Були прибрані з карти міста імена ідеологів комунізму, організаторів і виконавців російської більшовицької революції: Леніна, Маркса, Енгельса, Лібкнехта, Пархоменка, зникли Комуністична, Комсомольська, Паризької Комуни, Чекістів, інші подібні назви вулиць.

Але Житомир ще й сьогодні, на 23-му році Незалежності, зберігає на собі знаки колишньої комуністичної і колоніальної наруги: імена Котовського, Якіра, Косіора, Гамарника, Войкова, Чапаєва, Щорса, Мануїльського, Цюрупи, Кірова, Будьонного, Фрунзе, Ворошилова, Сабурова, Жукова та інших, ідеологічні назви Пролетарська, Піонерська, Декабристів, Піонерських таборів, 1-го Травня, Червоноармійська... Що ж ми знаємо про ті події і людей, імена яких носять важливі і протяжні міські магістралі, за адресами яких проживають і проходять щодня десятки тисяч жителів міста і проїздять тисячі автомобілів. Якою своєю діяльністю вони заслужили місце на вулицях і майданах Житомира?

Вулиця Котовського – одна з найдовших і важливих транспортних магістралей – названа, за комуністичною термінологією, іменем  «советского военного и политического деятеля, участника Гражданской войны». Народився на території сучасної Молдови, неподалік Кишинева. Змолоду вів авантюрний і кримінальний спосіб життя. В 1906 році за розбої і грабежі був засуджений разом з членами банди, втік з тюрми, його знову зловили і дали 12 років каторги. В 1913-му тікає і повертається до розбоїв та вбивств. З 1913 по 1916 рік керував бандою злочинців-рецидивістів (по сьогоднішньому рекетирів) чисельністю до 16 осіб, яка здійснила десятки збройних грабунків на півдні України, в 1916-му був знову заарештований. На суді розкаявся, просив помилувати і відправити на фронт, де він «с радостью погибнет за царя». Суд йому не повірив і присудив до страти через повішання. Він звернувся до царя з проханням про помилування і цим дотягнув до 17-го року. Коли тюрми були зруйновані, Котовський отримав можливість реалізувати свої «таланти», під червоним прапором більшовиків грабуючи законно «именем революции». В кінці 20-го року каральна кінна дивізя Котовського була спрямована на придушення селянських повстань в Україні проти комуністичних грабунків. Котовці брали і розстрілювали заручників, палили села на Херсонщині, біля Умані, Білої Церкви, Таращі. В травні 1921року бригаду Котовського перекинули на Тамбовщину для придушення селянського повстання Антонова. У вересні 21-го року кінну дивізію Котовського знову повертають в Україну, на Київщину, для придушення селянських повстань, де котовці по звірячому розправляються з повсталими селянами. 2 листопада дивізія під командою Котовського була направлена проти загону вояків УНР Юрка Тютюнника, які проривались на допомогу повсталим селянам. В результаті важкого бою біля села Миньки Народицького району між багаторазово чисельнішою кіннотою Котовського з українськими вояками близько двох сотень повстанців загинуло, а понад п’ятсот попали в полон. 21 листопада 1921 року 359 полонених, в тому числі 72 поранених були розстріляні в містечку Базар. Наказ про розстріл, виконаний котовцями, був затверджений заднім числом Котовським і командуванням Київського військового округу на чолі з Й. Якіром. Із трьох орденів «Красного знамени» два Котовський отримав за придушення селянських повстань. В 1925 році був убитий за кримінальними мотивами, за однією з версій ад’ютантом Мішки Япончика, за іншою колишнім власником одеського публічного дому.

Вулиця Якіра названа іменем ще одного «радянського військового діяча, одного з головних військових керівників боротьби за встановлення Радянської влади на Україні». Що ж і де він встановлював? Народився в Кишиневі (Молдова) в єврейській сім’ї,  навчався у Швейцарії і в Харкові. З квітня 1917-го року вступив в партію більшовиків. Впродовж 1918-20 років був комісаром і командиром загонів Червоної Армії, основу яких складали китайські найманці-головорізи, що не гребували ніякими звірствами. Йона Якір вів на півдні України бойові дії з повстанськими загонами Махна, російськими білими отаманами, війсками УНР, захопивши Житомир в 1919 році. В 1920-му командував дивізією, яка здійснювала вторгнення в Польщу. В листопаді 1921 року підписав, як командувач Київського військового округу, наказ про розстріл в містечку Базар 359 вояків УНР, учасників другого Зимового походу. В 20-30 роках здійснив стрімку військову і партійну кар’єру, що тим не менше не врятувало його від розстрілу в 1937 році за наказом Сталіна.

Вулиця Гамарника – названа іменем «радянського партійного, державного і військового діяча» Яна Гамарника (справжнє ім’я Яків Пудіковіч). Народився в Житомирі, навчався в Київському університеті, з 1916 року член партії більшовиків. В 1917-му став членом, а потім секретарем комітету РСДРП(б) Києва (тоді української компартії не існувало, а Україну більшовики називали Юго-Западним краєм). В жовтні 1917 року ввійшов до складу ревкому, який боровся за встановлення в Києві влади більшовиків. В січні 1918 року очолив бунт і збройне повстання проти влади Української Народної Республіки. Після придушення заколоту пішов у підпілля, а потім втік у Москву, там познайомився з Леніним. Навесні 1918 року в Росії була створена КП(б)У, Гамарника ввели до складу ЦК маріонеткової компартії України, в якій майже не було українців. В Москві брав участь в придушенні лівого есерівського заколоту. З 1919-го року член Реввійськради Південної групи військ Червоної армії, яка захоплює Київ. В 1920-му році очолює Київський міськком і губком КП(б)У, а також відповідні виконкоми. З 1923 по 1937 роки був на високих компартійних і радянських посадах, послідовним і вірним ідеологічним провідником політики Леніна-Сталіна, членом ЦК ВКП(б). Але це його не врятувало. Коли на нього впала підозра з-під насуплених брів, він, знаючи методи роботи НКВД і не бажаючи тортур, покінчив життя самогубством.

Вулиця Войкова, затишна вуличка в центрі Житомира, на назву якої ніхто не звертає уваги. Хто ж цей Петро Войков, за деякими даними Піхнус Вайнер? Народився в Керчі (Крим), в 1903-му вступив у ВКП(б), спочатку до меншовиків. Був членом бойової дружини, з якою здійснив декілька нападів. Попав під слідство і для уникнення арешту втік за кордон. В квітні 1917 року повернувся в Росію разом з Леніним в запломбованому вагоні. В тимчасовому уряді був секретарем, а влітку 1917 року був направлений в Єкатеринбург на Уралі, перейшов у фракцію більшовиків. Після жовтневого перевороту ввійшов до складу військово-революційного комітету, який піддавав репресіям промисловців, що привело до руйнації заводів, та здійснював грабунок селян. В 1918 році зіграв одну з основних ролей у знищенні царської сім’ї Миколи ІІ. Як член комісії по визначенню долі царської сім’ї, брав участь у прийнятті рішення про розстріл, особисто діставав кислоту, щоб знищити сліди злочину. В подальшому в радянському уряді займався питаннями продовольства і фінансів. Був постпредом СРСР в Польщі, де в 1927 році був убитий (російським монархістом) білоемігрантом за розстріл царя.

Вулиця Косіора – непримітна вулиця на Крошні. Ім’я відоме – перший секретар Компартії України в зловісному 1933 році. Народився в Польщі, з 1906 року в партії комуністів. Один з організаторів в 1918 в Росії маріонеткової компартії України, входив до керівного органу КП(б)У, яка боролась з українською владою. В 1928-1938 роках був генеральним, з 1934-го першим секретарем КП(б)У. Косіор — безпосередній організатор політики фізичного і духовного геноциду українського народу, що виявився в ліквідації «українізації» і проведенні політики русифікації, організації штучного голодомору 1932-1933 в Україні, розгортанні антиукраїнського терору, фабрикуванні численних політичних процесів та масовому винищенні національної інтелігенції. В 2010 році Апеляційним судом міста Києва Косіор разом з Молотовим, Сталіном, Кагановичем, Постишевим, Хатаєвичем, Чубаром був визнаний учасником організації вчинення злочину – геноциду української національної групи. Сталінська компартія оцінила «заслуги» Косіора своєрідно – він був заарештований як польський шпигун і в 1939 році розстріляний.

Вулиця Чапаєва названа ім’ям людини, про яку чули більшість громадян як про героя, або як гумористичний персонаж. Хто ж він насправді, і чи достойний бути на карті Житомира? Народився він в Росії, біля сьогоднішньої столиці Чувашії, мордвин. Унтер-офіцер російської царської армії, воював в Першу світову війну. Після революції 17-го року перейшов на сторону більшовиків, був одним із сотень командирів червоногвардійських загонів під час громадянської війни в Росії. Був комісаром внутрішніх справ повіту на Уралі. Дослужився до командира дивізії, що воювала з військами Колчака. У вересні 1919 року під час нападу білогвардійського загону на штаб дивізії був поранений і помер від ран. По закінченні Громадянської війни пропагандистська машина більшовиків потребувала героїв, і на основі книги комісара Фурманова 1923 року був знятий в 1934 році фільм «Чапаєв», який на десятки років став агітаційною вітриною «героїзму радянського народу під проводом комуністів»; ніхто не зважав на вимисли в сюжеті та епізодах, в тому числі і на обставини загибелі. За часи радянської влади Чапаєв перетворився зі сталінського героя на героя анекдотів

Найдовша вулиця Житомира, що тягнеться від центру міста в напрямку Коростеня, носить ім’я Щорса – ще одного командира військового підрозділу післяреволюційних часів. Персонаж Щорса з’явився в літературі і кіно завдяки «мудрій турботі батька народів» Сталіна. Народився Щорс в стародавньому містечку Сновськ, перейменованому в 1935 році на Щорс, на Чернігівщині. Закінчив у Києві фельдшерське училище і в 1914 році попав на фронт першої світової війни в якості фельдшера. В квітні 1917 року отримав звання підпоручика, захворів на сухоти і до кінця 1917 року лікувався в Криму, звільнився з російської армії і повернувся додому. В березні 1918 року перейшов кордон Росії (за умовами Брестського миру), де в Унєчі Брянської області взяв участь в організації збройних загонів для нападу на Україну. Соратником йому була дружина Фрума Хайкіна, яка очолювала ЧК Унєчі. Перша атака в жовтні не вдалася, довелось відступити. В листопаді очолюваний Щорсом полк, а потім і бригада ведуть загарбницькі бойові дії проти української держави. На початку лютого 1919 року військові підрозділи під командуванням Щорса захопили Київ, після проголошення Акту Злуки українських земель. Впродовж 1919 року командував червоноармійською дивізією, яка вела бої з військами Української Народної Республіки. Загинув Щорс 30 серпня 1919 року біля села Білошиця Коростеньського району під час бою з полком УГА – армії УНР. Він був убитий пострілом в потилицю з близької відстані (як встановила судмедекспертиза за результатами ексгумації в 1949 році), кимось з його оточення, в яке входили соратники-більшовики та співробітники ЧК. Тіло Щорса було вивезено в Росію і поховане в Самарі. До середини 30-х років про Щорса було мало кому відомо, але після «умиротворення» українців (розкуркулення, голодомору, знищення української інтелігенції) компартії і Сталіну потрібно було створити образ героя-українця, борця за радянську владу. В лютому 1935 року Сталін при зустрічі з українськими кінематографістами запропонував створити образ українського «Чапаєва». І комуністична машина почала працювати – на честь Щорса перейменовували міста і села, вулиці, почали писати книги, пісні, вірші, знято фільм. Щорс ввійшов до іконостасу комуно-радянської системи.

Вулиця Мануїльського – ще одна з найважливіших магістралей Житомира, –  названа ім’ям діяча компартії СРСР та комуністичного інтернаціоналу. Народився на території сучасної Хмельницької області. З 1903 року навчався в Петербурзі, тоді ж вступив в РСДРП, займався агітаційно-пропагандистською діяльністю, брав участь в комуністичному заколоті, в 1907-му емігрував до Франції, де був з деякими перервами до 1917 року. Після більшовицького перевороту 1917-го ввійшов до уряду РРФСР, де йому було доручено організувати більшовицький рух в Україні та примусити до союзу з Росією. З 1919 року на впливових постах в маріонетковому уряді України: член всеукраїнського ревкому, перший секретар ЦК КП(б)У. В 1922-1943 роках комуністична партія СРСР доручила Мануїльському організовувати «земшарную социалистическую революцию» через Комінтерн, забезпечувати дипломатичне і юридичне відбілювання більшовицько-пролетарської революції, він був одним з провідників сталінської політики терору в Комінтерні та закордонних компартіях. Делегат 10-19 з’їздів компартії СРСР, член ЦК. В 1920-23 і в 1949-53рр. член Політбюро ЦК КП(б)У. В 1945-46 роках виступив ініціатором, ідеологом і керівником кампанії боротьби проти «українського буржуазного націоналізму», переслідування та цькування української інтелігенції, зокрема найвідоміших тогочасних істориків Мирона Петровського та Івана Крип’якевича, письменників Олександра Довженка, Володимира Сосюри, Юрія Яновського, Максима Рильського та інших.

В затишному куточку Житомира на Корбутівці знаходиться вулиця Цюрупи. Що ж це за персонаж? Народився в Херсонській області, працював статистиком, агрономом. В 1898 році вступив до РСДРП, декілька разів заарештовувався. З 1905 по 1917 працював управляючим в Башкирії у князя Кугушева. В 1917 році ввійшов до керівних органів РСДРП в Уфі, з кінця 17-го по 1920-й заступник, а потім нарком продовольства РРФСР. На цьому посту в травні 1918-го виступив ініціатором введення продовольчої диктатури, був організатором продзагонів, які грабували і забирали в селян все їстівне. В 1923-26 роках заступник голови Раднаркому РРФСР, голова Держплану СРСР, нарком внутрішньої і зовнішньої торгівлі СРСР. З 1923 по 1928 роки член ЦК ВКП(б). Похований біля кремлівської стіни в Москві.

А ще в місті зберігаються вулиці і провулки інших організаторів і творців тоталітарної комуністичної імперії: Кірова, Будьонного, Ворошилова, Фрунзе, від імен деяких з них відмовились навіть земляки, зокрема Ворошиловграду повернуто назву Луганськ, а Фрунзе перейменований на Бішкек. З категорії комуністичних ідеологічно-пропагандистських назв вулиць зберігаються Піонерська, Піонерських таборів, Пролетарська, Декабристів. Добре, що хоч найбільш одіозні назви Комуністична, Комсомольська, Чекістів прибрані з карти Житомира.

Деякі вулиці названі іменами радянських військових діячів Другої світової війни Жукова і Сабурова, що мають неоднозначну репутацію. Відомо, що Жуков, який є незаперечним героєм для Росії, в 1944 році підписав наказ про виселення українців за межі України (про що заявив Хрущов на ХХ з’їзді компартії після розвінчання культу Сталіна), через перебування на окупованій території і начебто співпрацю з німцями. Реалізувати це, на щастя, не вдалось через чисельність українців, хоча інші, менш чисельні народи (кримські татари, калмики, інгуші, чеченці, німці тощо) були вислані в Сибір та середню Азію. Сабуров свою військову діяльність здійснював в органах НКВД, спеціалізуючись, в основному, на боротьбі з українцями, що боролись за свою державу, починаючи ще з голови колгоспу в трагічному 1933 році в Бердичівському районі. Будучи присланим з Росії для забезпечення політики сталінської компартії, він уособлював «тверду господарську руку, бо колективне господарство було одним із самих відсталих в районі», що означало жорстоке нав’язування колгоспного (фактично кріпацького) ладу та максимальне вилучення продовольства, аж до голодування місцевого населення. Під час війни компартія України знову формувалась у Москві, і Сабуров був введений до ЦК і обкому КП(б)У. Командував партизанським диверсійним загоном, засланим в Україну, на північ Житомирської області, що мав за мету організувати партизанський рух місцевого населення, не гребуючи ніякими засобами, провокуючи німців на масові репресії і розстріли. В кінці війни він стає організатором військових операцій проти Української Повстанської Армії і підпілля ОУН, чим активно сприяє утвердженню радянської влади на західноукраїнських землях. За останніми історичними дослідженнями радянські партизани під командуванням Сабурова, часто переодягнені в німецьку уніформу, здійснювали терористичні акції і чинили насильства щодо місцевого населення.

Кому вигідно тримати на карті Житомира (а також у свідомості і підсвідомості житомирян) ці імена?

Житомирянам? Мабуть ні, бо житомиряни як виборці, починаючи з 1989 року своїми голосуваннями щораз висловлювались на підтримку демократичних і патріотичних українських політсил та діячів.

Міському голові і депутатам міської ради?

Деяким, мабуть так, зокрема фракції комуністів, спадкоємцям злочинного комуністичного режиму, які чіпляються за своїх колишніх вождів, намагаючись зупинити час, та мріючи про повернення практики комуністичних репресій.

Фракціям «Батьківщини», «УДАРу», «Свободи», «Фронту змін»? Хочеться вірити що ні. Політичні уподобання депутатів Житомирської міської ради мало відомі житомирянам. Сподіваємось, що вони солідарні зі своїми старшими товаришами з фракцій Верховної ради.

Партії регіонів? Якщо судити з позиції більшості депутатів фракції ПР у ВР, яка орієнтована на демократичний розвиток і європейські цінності, що не сумісні з комуністичною ідеологією і практикою, та зважаючи на жорстке ідеологічне протистояння з КПУ, то місцеві депутати від ПР мали б однозначно підтримати для Житомира європейське майбутнє.

Міському голові, який обраний за підтримки ПР? Він мав би найбільше докласти зусиль для досягнення мети, задекларованої Президентом України, однопартійцем нашого міського Голови, – європейського майбутнього України, що несумісне з колишнім комуністичним колоніальним минулим. Не можна йти вперед з повернутою назад головою.

Сподіваємось, що міський голова і депутати Житомирської міської ради від найвпливовішої і найорганізованішої політичної сили разом з іншими патріотичними депутатами змиють з лиця Житомира тавро злочинних комуністичних принижень.

В’ячеслав Дехтієвський, громадський діяч.