Українське й галицьке

Українське й галицьке
Ігор ЛОСЄВ

Незважаючи на всі історичні та культурологічні роз’яснення, критики України як у Росії, так і в нашому краї ніяк не можуть (чи принципово не хочуть) відмовитися від абсолютно невиправданої схильності протиставляти українське й галицьке, роблячи Галичину й галичан своєю улюбленою мішенню. Українофоби різного забарвлення не втомлюються запевняти, що на загал вони нічого не мають проти України, їм лише муляє все галицьке, яке вони силкуються представити чимось зовнішнім і ворожим українському. Їх дуже обурює міфічна ними самими вигадана «галицька мова» (що насправді виявляється літературною українською), «галицький правопис» (що насправді є харківським правописом 1927 — 1929 рр.) і «галицькі націоналісти» (що насправді часто-густо були уродженцями запорізької землі, як Дмитро Донцов, Херсонщини, як Євген Маланюк, Чернігівщини за сучасним адміністративним поділом, як Микола Міхновський, Криму й Одеси, як батько та син Липи, Полтавщини — як Кирило Осьмак тощо). Коли запитуєш, а що ж питомо галицького, такого, що не було б власне українським, є в тих гаслах, що озвучують галичани, відповідь отримати неможливо...

Оскільки галичани раніше за інших українців ще на початку ХХ століття наблизилися до стандартів модерної європейської нації (чому сприяло тривале перебування в дунайському «Вавілоні народів» Відня і Будапешта разом із мадярами, чехами, словаками, поляками, хорватами, італійцями), вони навчилися найбільш чітко артикулювати національні прагнення. Зрештою, чимало років це вчилися робити українські посли в австрійському парламенті. І таки навчилися. Крім того, в Австро-Угорщині українцям не довелося перебувати під гнітом такого жорстокого й тупого шовінізму, як українцям Російської імперії. Це визнав Ленін, коли писав у статті «Про сепаратний мир»: «Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крім Галичини, в цього народу немає і бути не може куточка свободи, порівняної звичайно)». Порівняної, між іншим, з Російською імперією станом на 1914 р... Трохи раніше той самий автор у статті «Соціалізм і війна. Ставлення РСДРП до війни»: «Царизм веде війну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українців...»

Над українофобами (як місцевими, так і зарубіжними) тяжіє міф про «галицьку заразу», мовляв, це західні, католицькі, чужі решті України галичани спокусили мирних і проросійських малоросів. Творцям цього міфу важко зізнатися самим собі, що ніколи цей галицький вплив не дався б взнаки, якби не було для цього сприятливого грунту — психологічного, мовного, політичного, культурного тощо, якби Велика Україна не визнавала Галичину своєю органічною, до того ж лідерською частиною на якомусь глибинному підсвідомому рівні, незважаючи на постійно навіювані (дуже цілеспрямовано!) побутові штампи «бандерівців» і «западенців». Хоча розумним і спостережливим «східнякам» навіювання не заважали бачити реальність, як не завадило це уродженцю Чернігівщини Олександрові Довженку під час «золотого вересня» 1939 року зазначити у власному щоденнику: «Ми ніколи не зможемо подарувати галичанам, що вони культурніші й людяніші від нас». Проте, як продемонстрували події 1991 року й помаранчевого Майдану-2004, не лише змогли подарувати, й виявилися здатними навчитися в галичан багатьох корисних речей. І це саме тому, що «галицькі гасла» насправді були всеукраїнськими, вони віддзеркалювали настрої мільйонів громадян цілої України, всього порядного, розумного й чесного, що в ній було.

Натомість, Галичина не мала в Україні ніякого помітного впливу, коли виступала з чимось суто галицьким, починаючи від так званої Галицької асамблеї, що створив у перебудовні дні В’ячеслав Чорновіл, і закінчуючи «кав’ярними» демаршами письменників Андруховича й Винничука про «зменшення» території України в інтересах «європеїзації». Але статус Галичини різко підвищувався, коли вона була рупором цілої України, тоді її голос чули на всіх українських землях «від Сяну до Дону», вона знову ставала українським П’ємонтом. Якби галичани, керуючись шкурно-егоїстичними міркуваннями, зреклись би ідеалів соборності України, то могли б вирішити якісь свої регіональні питання. Ба, більше, в цьому їх би з великим ентузіазмом підтримали (до певної межі) всілякі проросійські блоки й конгреси, адже самоусунення Галичини від всеукраїнських політичних і національно-культурних процесів суттєво послабило б українську партію (у широкому сенсі слова), автоматично посиливши антиукраїнські кола. З іншого боку, Москва та її креатура в Україні навряд чи дозволили б утворення якоїсь самостійної галицької державної одиниці, бо навіщо їм демонстраційний ефект для решти України на кшталт того впливу, що був на НДР із боку ФРН. Тому ці сили найбільше влаштовувала б Галичина як промоутер автономізації та федералізації України, коли сам український П’ємонт можна було б ізолювати й маргіналізувати, водночас не відпускаючи цей регіон у самостійне плавання. Тоді Велику Україну можна було б остаточно приборкати, адже Україна мінус Галичина — це Білорусь імені товариша Лукашенка. Справді, Галичина дуже заважає українофобам і реінтеграторам імперії, але зовсім не чимось суто галицьким, а найпослідовнішою маніфестацією питомо українських вартостей. Галичина — це шматок неперетравленої Москвою України. Саме тому Галичина й галичани несуть важкий всеукраїнський хрест найбільш усвідомленої національної відповідальності.

Усе, що російська й москвофільська свідомість кваліфікує як галицьке, насправді є суто українське. Тому завжди будь-яка атака на галичан у зв’язку з їхньою національно-патріотичною позицією фактично є атакою проти України. Це треба розуміти людям, що вважають себе українськими патріотами (незалежно від регіональної приналежності), та й усім лояльним громадянам держави.