Балада про двох матерів

                                                                        Мирослав

                                                               (Григорій Юшкевич)

          Балада про двох матерів

«Бо кров - свята...»

                                 "Велесова книга". дощ. 4г

«Сила нації не в завойованих нею територіях,

 а в просторині душ її громадян».

                                                                                Олесь Воля.                                                                                                             

  Лунають сурми, брязкіт орденів,

Тюльпани у червоному буянні:

                Це Україна згадує синів,

     Що згинули й не згинули в Афгані.

           А в світі іншому, там, де нема війни,

        Де предки рідні вічно спочивають,

Присівши біля райської стіни,

    Дві матері свою розмову мають.

               Одна із них - чорнява і струнка,

                  Родом була з околиць Кандагару,

               А інша - з краю, де Дніпро-ріка,   

     Білява і світлішого загару.

У кожної із них були сини -

       Їхня любов і материнська втіха.

  Вони ростили їх не для війни,

        Не вірили, що за порогом - лихо.

       Афганка розказала до дрібниць

      Про синові синці, і як молилась,

       Що навіть не відчула, як з зіниць

   У неї по щоці сльоза котилась.

                   =   Син верховодив серед юнаків,

Шануючи закони шаріата:

                  Щоб бути воїном, він рівно в п’ять років

  У руки взяв Коран і автомата.

       Він добре вивчив правила прості,

     Що кожний воїн має бути в змозі

     Отримати найвищу честь в житті:

Убити окупанта на порозі.

            -  А мій синок, - це мати із Дніпра

Розпочала своє оповідати,

- Родився навесні: була пора

          Веснянки з замовляннями співати.

                Син ріс, мужнів, учив шкільну науку,

       Піснями прикрашав своє життя,

           Уже підтримував своєю мою руку,

Душа раділа - це моє дитя.

           Учив і батько: - Щоб з коня не впасти,

Ти чужу землю гарбати не смій.

         Того ж, хто хоче нашу землю вкрасти,

По праву, богом даному, - убий.

              Та лихо вигулькнуло з іншого кінця

І нашої не обминуло хати:

        Держава нам прислала папірця,

    Що сина забирають у солдати.

    За мить і сонце, і весь світ стемнів,

     На кусники у грудях серце рвалось,

Не чула інших, голос затремтів:

-     Я сина не віддам! - тоді кричала.

            …Провела сина на сільський майдан

 Й відтоді не стуляю свої віки:

                  -     Мій син пішов, пішов в якийсь Афган,

   Зі зброєю пішов, пішов на віки...

Почувши ці слова, афганка враз

        Звелась на ноги, тілом стрепенулась:

                -    То це твій син прийшов в кишлак до нас

        Як окупант? Чи це мені приснилось?

              Здогадка крилами майнула із війни,

             У матерів обличчя вкрилось жаром:

Не вірилось, але це їх сини

         Зустрілися в бою під Кандагаром.

      Як вміла, кожна берегла свого,

            Бо глузд здоровий матері втрачали:

            -     Твій син мого! Ні, це твій син мого

 Убив! - дві матері кричали...

«Усе пройшло, і це пройде!» -

           Дажбог й Аллах по-щирому сказали.

       -     Ось окупант! Ось захисник іде! -

             Не кажуть щиро і сьогодні генерали...

           А там, на небі, біля райської стіни,

       Дві матері розмову вічну мають;

Із їхніх сліз весною на землі

           Тюльпани, але чорні, виростають...

                                                    15.02.2011 р. 

(15 лютого 1989 р.- день звільнення Афганістану від радянської окупації  )