Переоцінка ідеологічних цінностей, або спроба розствити крапки...

Авантюра Кремлівської верхівки 1979 – 1989 р. р. в Афганістані трансформувалась в нашу біль та сльози…

Не дивлячись на три десятки років, що спливли, українське суспільство ще не має єдиної відповіді, що то було. Особливо в розрізі сьогоднішніх трагічних подій в Криму та на Сході нашої держави… Кожна війна має початок і має кінець, як має переможців, так і переможених. А що має Україна? Питання залишимо без відповіді…

Із шкільних років знаємо, що війни є справедливі і несправедливі, тобто агресивні, загарбницькі. Іншого природа не дала. Так ми підійшли до ключового питання: кого називати загарбником, а кого - захисником там, в Афгані? Сьогодні буде корисно провести паралелі між тими, уже далекими Афганськими подіями, і сьогоднішніми в Криму та на Сході України і зробити певні наголоси. Ми звикли чути ідеологічний штамп: СРСР не окупував, а «ввів» свої війська (звичайно, на прохання якогось самозванця - маріонетки) у Афганістан.

За логікою сьогодні Росія теж, як і тоді, не окупувала, а «ввела» свої Збройні Сили в Крим (знову ж таки, на прохання самозванців). І тільки тепер, як ніколи раніше, нам стають зрозумілими і близькими почуття і мотивація патріотів – афганців. Вони співзвучні з почуттями і мотивацією українських воїнів, усіх нас, українців, які, як і тоді моджахеди, сьогодні ведуть справедливу війну, захищаючи свою рідну землю від агресора, окупанта. Ускладнює це твердження хіба що одне: що українські хлопці теж були в складі окупаційних військ , як не гірко це усвідомлювати. Проте істина цінніша…

Але чи потрібно сьогодні ворушити минуле і розставляти крапки над «і», як і чи потрібні сьогодні розважальні заходи, концерти, фестивалі, що уже анонсовані, тим більше приурочувати їх до «виводу обмеженого континенту військ СРСР з Афганістану», а не траурний заупоійний Реквієм за невинно убієнними, які до кінця виконали свій обов’язок воїна, але не зрадили даній присязі. Вічна їм пам'ять! В пропонованій « Легенді про двох матерів» даю власну оцінку тим подіям…

Мирослав (Григорій Юшкевич) Балада про двох матерів « Бо кров - свята...» «Велесова книга»

Лунають сурми, брязкіт орденів,
Тюльпани у червоному буянні:
Це Україна згадує синів,
Що згинули й не згинули в Афгані.

А в світі іншому, там, де нема війни,
Де предки рідні вічно спочивають,
Присівши біля райської стіни,
Дві матері свою розмову мають.

Одна із них - чорнява і струнка,
Родом була з околиць Кандагару,
А інша - з краю, де Дніпро-ріка,
Білява і світлішого загару.

У кожної із них були сини -
Їхня любов і материнська втіха.
Вони ростили їх не для війни,
Не вірили, що за порогом - лихо.

Афганка розказала до дрібниць
Про синові синці і як молилась,
Що навіть не відчула, як з зіниць
У неї по щоці сльоза котилась.

-Син верховодив серед юнаків,
Шануючи закони шаріата:
Щоб бути воїном, він рівно в п’ять років
У руки взяв Коран і автомата.

Він добре вивчив правила прості,
Що кожний воїн має бути в змозі
Отримати найвищу честь в житті:
Убити окупанта на порозі.

- А мій синок, - це мати із Дніпра
Розпочала своє оповідати,
- Родився навесні: була пора
Веснянки з замовляннями співати.

Син ріс, мужнів, учив шкільну науку,
Піснями прикрашав своє життя,
Уже підтримував своєю мою руку,
Душа раділа - це моє дитя.

Учив і батько: - Щоб з коня не впасти,
Ти чужу землю гарбати не смій.
Того ж, хто хоче нашу землю вкрасти,
По праву, богом даному, - убий.

Та лихо вигулькнуло з іншого кінця
І нашої не обминуло хати:
Держава нам прислала папірця,
Що сина забирають у солдати.

За мить і сонце, і весь світ стемнів,
На кусники у грудях серце рвалось,
Не чула інших, голос затремтів:
-Я сина не віддам! - тоді кричала. ...

Провела сина на сільський майдан
Й відтоді не стуляю свої віки:
-Мій син пішов, пішов в якийсь
Афган, Зі зброєю пішов, пішов на віки...

Почувши ці слова, афганка враз
Звелась на ноги, тілом стрепенулась:
-То це твій син прийшов в кишлак до нас
Як окупант? Чи це мені приснилось?

Здогадка крилами майнула із війни,
У матерів обличчя вкрилось жаром:
Не вірилось, але це їх сини
Зустрілися в бою під Кандагаром.

Як вміла, кожна берегла свого,
Бо глузд здоровий матері втрачали:
-Твій син мого! Ні, це твій син мого
Убив! - дві матері кричали...

«Усе пройшло, і це пройде!»
Дажбог й Аллах по-щирому сказали.
-Ось окупант! Ось захисник іде!
- Не кажуть щиро і сьогодні генерали...

А там, на небі, біля райської стіни,
Дві матері розмову вічну мають;
Із їхніх сліз весною на землі
Тюльпани, але чорні, виростають...

15.02.2011 р. (річниця звільнення Афганістану від радянської окупації)