| ЖЖ інфо » Статті » Прес-релізи, Місто, Україна |
Розділяй і пануй
Автор: Вальдемар Жолкевський, 15.03.2011, 22:52:35Historia magistra vitae est!
Латинське прислів'я
Історія - це вчителька життя
Давня латинська приказка каже, що «Історія – це вчителька життя»… На Україні й у Житомирі дехто докладає максимум зусиль, щоб ми із цією «вчителькою» не познаймились. Якось римський імператор Юлій Цезар, підкоривши черговий народ, сказав своїм воєначальникам: "Ви думаєте, що ми завоювали їх, коли зайняли їх землі своїми легіонами? Ні! ми завоюємо їх тоді, коли будемо писати за них їхню історію".
«Історію пишуть ті, хто вішає героїв» - цими словами починається фільм Мела Гібсона «Хоробре серце». Влучний вислів відомого режисера відображає проблему навмисного спотворення історичної правди силами, які прагнуть панувати за принципом «розділяй та володарюй»…
Історію Житомира у ХІХ столітті писали на замовлення тих, хто жорстоко розправлявся із польським та українським національно-визвольним рухом. Тих, хто вішав Зигмунта Сераковського, переслідував Ярослава Домбровського, Ганну Пустовойтову, Тараса Шевченка, Івана Мазепу, Андрія Войнаровського, Юрія Немирича та багатьох інших польських і українських героїв. Мета цієї «історії» – розсварити і розділити братні народи і нав’язати деспотичне домінування третьої сили.
«Чужими руками легко жар загрібати». Розпалювання міжнаціональної ворожнечі між поляками та українцями, впродовж останніх двохсот років, було головним інструментом імперської політики на східноєвропейському напрямкові. Політики, яка не раз призводила до значних трагедій польського і українського народів. Але настав час зірвати чорну пов’язку із очей, бо, як мовить Святе Письмо: «коли сліпий веде сліпого, то вони обидва падають в яму».
Одна історія - дві правди
Нещодавно представники польських організацій Житомира звернулися до місцевої влади із проханням перейменувати вулицю Якіра на честь відомого польського піаніста, композитора і державного діяча часів Другої Речі Посполитої Ігнація Яна Падеревського.
Діяльність і творчість Падеревського була тісно пов’язана із Житомиром, оскільки в нашому місті проживав і був похований на Польському цвинтарі його батько. Але виконком Житомирської міської ради, за словами відомого житомирського краєзнавця, відмовив польській громаді у її проханні, мотивуючи це тим, що (увага!) в 1919 році Падеревський був прем’єр-міністром Польщі, а ця держава, мовляв, у 1920 році здійснила «інтервенцію» (?!) на Україну, в результаті якої була «захоплена» (?!) значна частина Правобережної України. Коли я почув таку аргументацію із вуст шанованого мною місцевого краєзнавця Георгія Мокрицького я був, чесно кажучи, шокований...
Тобто, виявляється, що Житомирський міськвиконком зробив, м’яко кажучи, не виважену та некоректну інтерпретацію подій 1920 року. Оскільки однобічно визнав владу більшовицької УССР (1920-х років) – "українською владою", натомість проігнорував Українську Народну Республіку, яка користувалася підтримкою значної кількості житомирян у 1917 -21 роках.
Сьогодні ні для кого не секрет, що влада більшовиків в Україну була принесена на багнетах червоної армії, всупереч волі українського народу. Підтримка більшовиків на Україні була мізерною. Наприклад, в результаті волевиявлення українців у 1917 році під час обрання Всеросійських Установчих Зборів, за більшовиків в українських губерніях проголосувало лише 10 відсотків українців (в Росії 25 відсотків), тоді як за проукраїнські партії, які входили у склад Центральної Ради УНР, 90 відсотків.
Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів в Україні більшовицький переворот в Петрограді засудили. Тобто, образно кажучи, навіть радянська влада в Україні була антибільшовицькою. Іншими словами більшовики не користувалася підтримкою переважної більшості мешканців України, а отже їхня влада була не легітимною і антинародною.
Впродовж років української революції влада в Україні мінялася – УНР, Українська держава гетьмана Скоропадського, Директорія Петлюри й Винниченка, але підтримкою переважної більшості народу користувалися саме проукраїнські сили й уряди. Це загальновідомі факти.
Владу Української Народної Республіці, на відміну від більшовиків, підтримувала абсолютна більшість житомирян. І коли Директорія УНР у 1920 році уклала угоду із Річ Посполитою, задля визволення України від більшовицьких загарбників, то дії союзників - поляків та українців, аж ніяк не можна назвати «інтервенцією». Скоріше навпаки. Це була спроба визволення України від більшовицьких інтервентів.
І Житомирський міськвиконком, однобічно трактуючи події 1920 року, як на мене, проявив свою необ’єктивність і нетолерантність. Адже сьогодні навіть діти, які вивчають історію в школі, добре розбираються у подіях 90-річної давності. Прикро...
Інтерпретація історії не повинна бути однобічною. І оскільки ніхто із поважних місцевих істориків і краєзнавців не сподобився показати місцевій владі інший бік історичної правди, ми хочемо звернути увагу громадськості на події, які відбувалися в 1920 році в Житомирі з іншої точки зору.
Інший бік правди
Наприкінці квітня 1920 року делегація уряду Української Народної Республіки підписала у Варшаві угоду, згідно з якою Україна визнавала польську анексію Галичини й Західної Волині, а Польща, натомість, офіційно визнала незалежність УНР і зобов'язалась надати їй військову допомогу проти більшовиків.
"За нашу і вашу свободу!" - під таким гаслом 25 квітня 1920 року рушили на фронт польські війська. Основний наступ вони повели на теренах Правобережної України, зайнятої більшовицькою армією. У складі союзницьких військ наступала польська армія та українські 3-тя Залізна та 6-та Стрілецька дивізії, сформовані у польських таборах з полонених старшин і вояків армії УНР.
На початку наступальної операції польсько-українські війська завдали червоним низку важких поразок. Союзникам вдалося прорвати фронт 12-ї більшовицької армії і вже 26 квітня заволодіти Житомиром, Коростенем, Радомишлем. Більшовицькі частини хаотично відступали.
26 квітня частини польської армії разом із військами УНР визволили Житомир від більшовиків. У місті було відновлено законну діяльність українських органів влади, які функціонували одночасно з польською військовою адміністрацією.
На Поділлі назустріч польським військам проривалася армія УНР. Під Ананьєвим, Балтою, Вапняркою, Тульчином їй довелося витримати жорстокі бої з червоними, які мали відчутну перевагу. 6 травня 1920 р. у районі Ямполя українська армія М. Омеляновича-Павленка з'єдналася з українською дивізією полковника О. Удовиченка, яка перебувала на польському фронті. Цього дня армія УНР закінчила свій Перший Зимовий похід. Упродовж п'яти місяців вона з боями подолала близько 2,5 тис. кілометрів, знищуючи ворожу адміністрацію на українських землях.
За успішне керівництво армією під час Першого Зимового походу М. Омелянович-Павленко був підвищений до звання генерал-поручника. Армія УНР відразу ж зайняла відтинок Ямпіль - М'ясківка на правому крилі польсько-радянського фронту. 7 травня 1920 р. польські війська та 6-та Стрілецька дивізія армії УНР полковника М. Безручка визволили Київ від більшовиків.
Здавалося, цього разу окупанти зазнали поразки. У травні - червні 1920 р. штаб армії УНР навіть виробив мобілізаційний план, реалізація якого мала б мобілізувати в Україні 200-тисячну армію. Командування активно займалося формуванням нових армійських з'єднань, реорганізацією запасних частин та тилових структур, боротьбою з проявами деморалізації у військах, налагодженням культурно-просвітницької роботи серед українських воїнів.
Проте союзники не подбали про закріплення досягнутих успіхів. Це дало змогу більшовикам перекинути сюди значні підкріплення. У червні 1920 р. 1-ша Кінна червона армія прорвала фронт, і польсько-українські частини були змушені залишити Київ. А 7 червня 1920 року червоні із 4-тої кавалерійської дівізії першої кінної армії вдерлися у Житомир. Набіг більшовиків був настільки стрімким, що штаб головнокомандуючого польськими військами Юзефа Пілсудського ледве уник полону.
На щастя, більшовики захопивши Житомир одразу ж його залишили та повіялися у напрямку Звягеля (Новограда-Волинського). І наступного дня (08.06.1920 року), за підтримки польських союзників, у Житомирі було відновлено законну владу УНР. У Житомирян знову з’явилася надія…
Згідно зі спогадами очевидця тих подій - житомирянина Шимона Грібера: «Ясного літнього ранку 8 червня по вулиці Київській прогулювалися нарядні люди, здебільшого жінки в дорогих платтях та великих, прикрашених штучними квітами, шляпах. Це були поляки, які мешкали у Житомирі. Вони зустрічали своїх. Першою йшла кавалерія. Всі коні були однакової масті й неймовірної краси. Кавалеристи були у новеньких одностроях з погонами, із ґудзиками, які виблискували у яскравому промінні сонця. Жінки, які стояли обабіч дороги жбурляли кавалеристам квіти. А потім відкрилися магазини, лавки, базари. На вулицях було людно. Серед натовпу виділялися польські офіцери у чопірних мундирах і конфедератках».
Нажаль, 12 червня 1920 року більшовицькі загони знову вдерлися до Житомира. Згідно зі спогадами очевидця, більшовицькі формування були схожі на зграю босяків: «... на Київську вулицю повільно висунулася кавалерія. На кобилах різної масті сиділи червоні кавалеристи, одягнені: хто у старій гімнастерці, хто в потертому, а часом і рваному жакеті, хто у довгому пальто. В одних на голові будьонівка, у інших – якийсь м’ятий картуз, а в декого на голові красується шляпа. За кіннотою йшла піхота. На ногах у червоноармійців, здебільшого, були товстелезні черевики і онучі різних кольорів; лише деякі були взуті в чоботи. Але найбільш несподіваним, - згадував житомирянин Грібер, - було те, що у натовпі піхотинців затесався… верблюд, який виступав повільно, поважно, зверхньо дивлячись на людей, котрі юрбилися на тротуарі».
Що ж у перші роки свого панування принесли житомирянам більшовики?
Терор, голод, епідемії, масової арешти і розстріли стали повсюдним явищем. Впродовж декількох років більшовицького владарювання населення стотисячного Житомира скоротилося майже вдвічі. Тільки за перші роки правління червоних місто втратило чи не кожного другого житомирянина. Про це свідчать цифри.
Адже, до більшовицького загарбання Житомира, попри війни (світову, громадянську, національно-визвольну), які тривали з 1914 до 1920 року, населення Житомира зросло із 88-ми до 100 тисяч осіб. Натомість за перші вісім «мирних» років більшовицької окупації кількість мешканців міста зменшилася на 43 тисячі й у 1929 році становила лише 57 тисяч осіб. Коментарі, як то кажуть, зайві.
Епілог
Вулицю більшовицького військового діяча Іони Якіра досі не перейменовано. Відомого польського піаніста та державного діяча І.Я. Падеревського не вшановано. Прохання чисельної польської громади Житомира проігноровано.
Натомість інтереси поляків перетнулися із інтересами місцевого Всеукраїнського об'єднання «Свобода». Адже, вони також подали заявку на перейменування вулиці Якіра, яку пропонували перейменувати в ім'я відомого ідеолога ОУН(м) житомирянина Миколи Сціборського. Замість того, щоб шукати шляхів примирення і порозуміння, поляки й українці Житомира знову втягуються у контрпродуктивні дискусії та суперчки. Прикро...
В результаті влада міста має слушні підстави аби вчинити за принципом "не вашим, і не нашим"... Адже, ходять чутки, що міськвиконком готовий розглядати варіант перейменування вулиці Якіра на її стару назву - Подільська. Але попри такий "компромісний" варіант і поляки й українці залишаться розчарованими...
Макіавелістська політика за сценарієм «розділяй і пануй» у Житомирі продовжується...
Автор: Вальдемар Жолкевський, редактор рубрики "Місто" на ЖЖ.info
http://www.histzytom.blogspot.com/
Місто | 15.03.2011 | Переглядів: 6955
Яку країну ми будуємо – власну державу чи колонію? Кого ми вшановуємо – героїв чи наших катів? Яку націю бажаємо виховати – господарів чи рабів? На всі ці питання мають дати відповідь своїми рішеннями можновладці. І якщо вони українці, то мають прийняти правильне рішення. Бо це рішення прийме весь український народ. Але вже без них.
Псевдоніми: Рокош, Органський, Житомирський.
Визначний діяч ОУН, теоретик українського націоналістичного руху. Народився у Житомирі в польській родині. На поч. Першої світової війни 1914-18 призваний до російської армії, капітан російської армії. У 1917 перейшов на службу до армії УНР. З 1920 – підполковник. В еміграції жив у Чехословаччині та Франції. У 1929 закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах, де створив на поч. 1920 Легію українських націоналістів. З 1927 входив до Проводу українських націоналістів. У 1928 – 34 видавав у Празі ідеологічний орган ПУН – журнал “Розбудова нації”, співпрацював у націоналістичних виданнях – “Державна нація”, “Сурма”, “Українське слово”. У 1929 – делегат 1 Конгресу українських націоналістів у Відні, обраний першим заступником голови Проводу українських націоналістів. У 1930-х роках вийшло ряд праць Сціборського: “Робітництво і ОУН” (1932), “ОУН і селянство” (1933), “Націократія” (1935), “Національна політика більшовиків в Україні” (1938), “Земельне питання” (1939), “Україна в цифрах” (1940), “Сталінізм” (1940) та ін. Один із творців солідаризму. У вересні 1939, за дорученням А.Мельника розробив проект Конституції України, яка передбачала “тоталітарний, авторитарний, професійно-становий” устрій держави. Після розколу ОУН – на боці А.Мельника. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 у складі основної похідної групи вирушив у Київ. Загинув разом з О.Сеником у Житомирі внаслідок терористичного акту. Похований у Житомирі.
Том 2. Цитата:
«Західня Україна.
4-го січня 1918 року УНРада ухвалила проект договору про злуку Західньо-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину суверенну Українську Народну Республіку. 22-го січня 1919 року в Києві урочисто проголошено злуку Галичини Буковини, Угорської Руси й Наддніпрянської Великої України в Народну Республіку. ЗУНР з того часу стала зватися ЗОУНР (Західня Область Української Народної Республіки). Проте, фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗОУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.
Були поважні причини, на підставі яких ЗУНР не поспішала фактично об'єднатися з Наддніпрянською Україною. У січні 1919 року обидві республіки спільно вислали делегацію на Мирову Конференцію до Парижу, але на тій конференції справи 4-ох частин України розглядали окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розвалом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали права на будування власного життя, власних держав.
Але таким залишалося питання в теорії. На практиці воно виглядало інакше. Уряд ЗУНР негайно, ще в листопаді 1918 року, повідомив президента Вілсона про своє оформлення і просив його захисту проти намагань Польщі анектувати Галичину.
Польський Комітет Народовий, дипломатичний представник Польщі перед Мировою комісією, вживав різних заходів, щоб довести світові, що українські війська були під командою німецьких старшин і що створення України було в інтересах Німеччини та Австрії. Прем'єр Польщі, Падеревський, інформував Мирову комісію про Галичину, плутаючи її навмисне з большевиками і не відкидаючи інсинуацій щодо німецької участи.
Польська програма охоплювала не тільки Східню Галичину, по Збруч, але також і Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь — по річку Случ — і Проскурівський та Кам'янецький повіти.
У квітні прибула до Польщі із Франції добре озброєна армія генерала Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для війни проти большевиків, але замість того польський уряд вислав її проти Галицької Армії, 15-го травня 1919 року почався наступ польських військ на українськім фронті. Цей наступ польський уряд пояснив Найвищій Раді Мирової Конференції, як відповідь на наступ українських військ, якого в дійсності не було. Сили Галлера були спрямовані на Самбір та на Луцьк — проти армії УНР. Перед переважаючими силами поляків війська Української Галицької Армії відступили. Підтримала польську офензиву Румунія, яка подала ультиматум про передачу їй південно-східньої карпатської смуги землі: румунські війська насильно зайняли частину галицького Підкарпаття. Спроба Української Галицької Армії зупинити наступ польських військ на Золотій Липі скінчилась невдачею. Українські війська відступили в трикутник: Збруч — Дністер — залізниця з Гусятина до Чорткова — Заліщики.
7-го червня 1919 р. частини УГА перейшли в наступ. Невелика чисельно армія (25.000 вояків), діючи з великим успіхом, примусила відступити польські війська по всій лінії (так звана Чортківська офензива). У другій половині червня Галицька Армія досягла лінії Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь. Цей успіх викликав ентузіязм населення, і коло 90.000 добровольців з'явилось до армії, але через брак зброї прийнято ледве 15.000. Під час всієї тієї війни Галичина не мала нізвідки значної допомоги: Буковина була захоплена Румунією, УНР сама потребувала допомоги. Не зважаючи на це, вона вислала два загони під командою А. Долуда та кілька батерій артилерії під командою полк. Кравчука. Долуд та Кравчук брали участь у всіх діях УГА до кінця війни. Допомогла УНР і грішми, які ввесь час ходили в Галичині поруч з австрійськими коронами.
У моральному піднесенні Начальна Команда УГА відмовилася признати демаркаційну лінію (т. зв. «лінію Дельвіга»), та прийняти умови перемир'я з Польщею, які підписала у Львові 10 червня 1919 р. делегація армії УНР та УГА. Але успіхи УГА були нетривкі. Польська армія поновила наступ, і УГА змушена була знову відступити в трикутник Дністер — Збруч — залізниця. Повний брак набоїв не дав можливосте продовжувати боротьбу з більш ніж стотисячною польською армією, яку Франція забезпечила всім потрібним. На цьому закінчилася Чортківська офензива. В середині липня (16-18) 1919 року УГА, диктатор Є. Петрушевич і уряд ЗУНР перейшли Збруч, щоб об'єднатися з військами УНР. Польща зайняла всю Галичину.»
=================================
А хто доведе, що його свідчення були правдивими? А хто впевнений, що він не був агентом впливу? А інші факти: "У травні - червні 1920 р. штаб армії УНР навіть виробив мобілізаційний план, реалізація якого мала б мобілізувати в Україні 200-тисячну армію. Командування активно займалося формуванням нових армійських з'єднань, реорганізацією запасних частин та тилових структур, боротьбою з проявами деморалізації у військах, налагодженням культурно-просвітницької роботи серед українських воїнів".
І взагалі, переговорні позиції із оппонентами, не завжди висвітлюють справжні наміри. Тому не факт, що версія озувачна за словами генерала Тадеуша Кутшеби, які він озвучив лише після смерті Пілсудського (чому?!) відповідає реальним планам Польського керівництва у 1920.
Наприкінці свого життя Пілсудський зізнався: "я програв все своє життя, я не допоміг створенню незалежної від росіян України". Ось ці слова і були квінтесенцією його української політики...
Давайте шанувати культурних діячів, політиків, які визнавали Україну, Качинського, врешті-решт, а військовиків Падеревського та Пілсудського вшановуйте в Польщі.
=================================
Давайте, я двома руками за! ;-)
Тобто, читач нашої преси може подумати, що ВО "Свобода" визнає події 1920 року "інтервенцією" проти більшовицької УССР. Виходить, що і армія УНР виявляється "інтервентом". Так це виглядає для тих, хто не має змоги дослідити подробиці тих суперечливих подій. Так сьогодні ці події трактуються в пресі.